«Наодинці із лихом? Механізми захисту прав дитини в Україні: історичні витоки, проблеми й виклики сьогодення»

Павло Савчук
Історик, юрист, викладач гімназії в Києві, поет і письменник, оглядач, куратор проєкту ГЕНЕРАЦІЯ ВІЛЬНИХ. Спеціалізацізується на Новій та Новітній історії Европи та Америки.

1 червня Україна разом з багатьма країнами світу відзначає День захисту дітей. З 2014 року, а особливо – з початком нинішньої масштабної війни, ця дата зовсім не є святковою. Допоки війна триває, усі свята разом втратили значення, а деякі з них навпаки – лише посилюють трагічні відчуття…

Жахливий лічильник великої війни в Україні кожного дня генерує нові цифри загиблих людей. Гинуть мужні воїни та захисники, цивільні люди (подекуди не менш хоробрі – згадати хоча б лікарів або рятувальників ДСНС) – кожного дня додаються десятки, сотні, а загалом вже і тисячі… Та особливо важко кожного дня читати слова:

«За період війни в Україні загинуло … дітей, ще … дітей поранено… через збройну агресію рф… Ці цифри не остаточні, оскільки…»

Часто намагаєшся якнайшвидше оминути ці страшні фрази, не думати про них, не заглиблюватися. Сором, безсилля, жах, ненависть – хіба лише частина емоцій, які відчуваються зараз особливо гостро. Деякі злочини та жахіття, які великою мірою випадають і на долю дітей, не піддаються осмисленню холодним розумом…

Феномен дитинства по-різному виявляв себе – в різних епохах, суспільствах, країнах , племінних громадах. Скажімо, у Середньовічній Європі певною мірою існувало уявлення про дитинство як про таку собі «хворобу», якою варто «перехворіти» якнайшвидше. Висока смертність при пологах (як дітей, так і матерів), епідемії, злидні та інші об’єктивні причини зумовили ситуацію, за якої надмірна прив’язаність до дитини поставала болісним та надмірним клопотом. Грубо кажучи, довгий час світ жив простим та жорстоким правилом «виживає сильніший». Природньо – діти серед «сильніших» світу не були.

Можливо, швидке «одорослення» дітей певною мірою розглядалося як вирішення цієї проблеми в давні часи. Дівчат змалку готували до складнощів материнства (у випадку нижчих верств – паралельно зі складною фізичною працею), хлопців часто виховували як майбутніх воїнів: у суспільствах Давніх Греції та Риму, різноманітних варварських племенах, «рицарській» Європі тощо.

Гуманісти Середньовіччя також більшою мірою зосереджували увагу на людині, як на особистості вже сформованій, подекуди акцентуючи на очевидній інтелектуальній слабкості та незрілості дитинства. Філософи-стоїки були ще суворіші, наполягаючи на тому, що надмірна прив’язаність та поблажливість шкодять як самим дітям, так і батькам…

Очевидно, траплялися й жахливі ексцеси, коли діти ставали безпосередньою ціллю насильства: згадати хоча б біблійну історію побиття немовлят Іродом Першим (Євангеліє від Матвія 2:16) або жахливий культ дитячих жертвоприношень Молоху (щоправда, деякими істориками ці факти ставляться під сумнів).

Звичайно, це лише поверхневий погляд на феномен сприйняття дитинства в минулому. Історичний матеріал в даному випадку неосяжний та потребує, вочевидь, більш системного дослідження. Та можна бути певними в єдиному: поняття «прав дитини» в історичному сенсі є відносно новим, а українське суспільство як складова європейської спільноти Нового часу в цьому сенсі не становило виключень.

Дві жахливі світові війни та стрімка глобалізація процесів зробили питання захисту прав дитини (та прав людини загалом) особливо гострим. Сім’я, школа, держава, церква тощо, як окремі суб’єкти в багатьох випадках виявились безсилими гарантувати людині необхідний захист, а подекуди й навпаки – виступали безпосереднім джерелом небезпеки.

Жахливий лічильник великої війни в Україні кожного дня генерує нові цифри загиблих людей. Гинуть мужні воїни та захисники, цивільні люди (подекуди не менш хоробрі – згадати хоча б лікарів або рятувальників ДСНС) – кожного дня додаються десятки, сотні, а загалом вже і тисячі… Та особливо важко кожного дня читати слова: «За період війни в Україні загинуло … дітей, ще … дітей поранено… через збройну агресію рф… Ці цифри не остаточні, оскільки…»

Здавалося б, сьогодні цивілізований світ цілком усвідомив той факт, що діти потребують окремого захисту, і це має бути закріплено юридично. Логічно, що цю місію взяли на себе створені у повоєнні часи міжнародні організації.

У 1946 році з’явився спеціальний дитячий фонд ООН – ЮНІСЕФ. У Загальній декларації прав людини визначено, що «діти є об’єктом особливого захисту». Особливе значення становлять документи: Декларація прав дитини (1959) та Конвенція прав дитини (1989). Цікаво, що головним ініціатором створення Конвенції була ще соціалістична Польща, чиє суспільство вже у 80-ті роки стало яскравим прикладом боротьби за права людей в окремо взятій державі.

З 1996 року 20 листопада визначено як День прав дитини (Всесвітній день дитини). Окрім того, День захисту дітей в деяких країнах існував ще з 1 червня 1925 року. Також ООН визначає цей день як День батьків.

Ці документи та символічні дати дійсно дуже важливі. Це був великий крок цивілізації – об’єднання людства в глобальній боротьбі із лихом. Різноманітне насилля над дітьми, торгівля та викрадення, участь дітей у збройних конфліктах в країнах «третього світу», неможливість отримати гідну освіту – лише неповний список проблем, що вимагали посильного втручання. Існує дійсно багато фактів, що так чи інакше підтверджують позитивну роль ООН та інших організацій у вирішенні проблем захисту дітей. Спеціальні гуманітарні місії разом із допомогою небайдужих врятували безліч життів дітей та дорослих, ставали на захист їх гідності та свободи.

Зокрема, офіційні ресурси ЮНІСЕФ декларують наступне:

«ЮНІСЕФ працює у 190 країнах і територіях для охоплення найуразливіших дітей та молоді, які найбільше потребують допомоги. Ми працюємо над тим, щоб зберегти їхні життя. Захистити їхні права. Уберегти їх від шкоди. Дати їм дитинство, в якому вони будуть захищеними, здоровими та освіченими. Дати їм рівні можливості реалізувати свій потенціал, щоб одного дня вони могли зробити світ кращим»

В Україні організація має свого представника та функціонує досить активно, зокрема початок конфлікту на Донбасі 2014 року зумовив великою мірою і напрямки її діяльності. Вони були сформульовані за наступними категоріями:

1. Соціальна інклюзія та державна політика щодо дітей

Просування соціальної інклюзії шляхом реалізації інтегрованої політики соціального захисту, заснованої на принципах рівного доступу та можливостей

2. Захист дітей в усіх обставинах

Зміцнення систем соціального благополуччя та правосуддя для надання послуг із захисту, у т.ч. забезпечення альтернативного сімейного догляду та правосуддя, дружнього до дитини

3. Освіта для всіх дітей

Розширення доступу до інклюзивної та якісної шкільної освіти та раннього навчання для всіх дітей

4. Здорове життя з перших років і надалі

Зосередження уваги на відновленні загального охоплення дітей імунізацією та скорочення передачі ВІЛ від матері до дитини

5. Вода і стале середовище

Поліпшення рівного доступу до чистої питної води в уражених конфліктом районах та поліпшення практик підтримання гігієни у громадах, школах та медичних установах.

На жаль, саме лише створення організацій та кодифікація їх основних положень не гарантують «автоматичного» успіху. Ясна річ, що для реалізації задекларованих прагнень необхідні дієві та ефективні механізми – самої лише теорії, м’яко кажучи, не достатньо. Будь-яка міжнародна організація потребує допомоги та співробітництва – в конкретному місці й часі.

На офіційному рівні це також сформульовано:

«До вирішення дитячих проблем ЮНІСЕФ залучає найширше коло тих, хто може і повинен подбати про майбутнє нових поколінь, активно співпрацюючи з урядами і науковими установами, бізнесом і громадськими організаціями, лікарнями і навчальними закладами, інформуючи про проблеми дітей, пропонуючи перевірені й ефективні рішення, стимулюючи законодавчі зміни»

Але чому зараз, в сучасній Україні, ми значною мірою відчуваємо безсилля та безпорадність? Жахливий лічильник смерті продовжує свій відлік, жахаючи весь світ в режимі «онлайн». Справа в тому, що життя та долі руйнуються тут і зараз не через «збій в системі» охорони прав та свобод та не міфічним Молохом, а найбільш брехливим та цинічним злочинцем в історії людства – державою-терористом рф. Водночас – державою-суб’єктом міжнародного права. «Державою», що надала карт-бланш тисячам злочинців у військовій формі на нищення мирної Української держави. «Держави», що вбиває дітей бомбами з надписом «за детей!». «Держави», від імені якої злочинці убивають із задоволенням: сам надпис «ДІТИ» тригерує їх як запрошення до найжахливіших діянь.

Особливий розпач викликає безсилля міжнародних організацій . Зупинити ворога, що не цінує навіть «своїх» закликами до гуманності та юридичних забов’язань неможливо. Ворога можна лише нищити – бодай, інформаційно також! – але сучасні організації виявились неспроможні навіть до ефективної інформаційної боротьби. Забюрократизовані та мляві, системно вони виявляють злочинну бездіяльність.

В окремих випадках (коли йдеться про порушення прав лише конкретної особи) або у локальних конфліктах старі механізми захисту прав могли бути цілком дієвими, це куди простіше навіть суто «технічно». Але як бути із масштабною, великою війною фактично у центрі цивілізованого світу?

Ворог, керуючись антилюдськими та цинічними принципами на кшталт «а сколько же дівізій у папи рімскаго?» сміється з будь-яких правил, диктуючи світові архаїчну «мову сили». Його зброєю також виступає безпрецедентна брехня, зокрема прекрасно сформульована у пісні нашої Джамали «1944», присвяченій стражданням кримських татар:

«They kill you all
and say
«We’re not guilty»

(«Вони вбивають усіх вас, і кажуть «ми не винуваті». Так і тягне додати «ми нє зналі, нас послалі на ученія…»)

Не дивлячись на окремі (здебільшого ситуативні) корисні дії міжнародних організацій, наразі вже можна констатувати їх інституційний провал. Постає безліч питань гуманітарного характеру, на які складно дати відповідь.

Зокрема, як пояснити тим же учням у школі, що увесь цей шлях конвенцій та декларацій пройдений людством дарма, що все це – лише папірці, які марно колись давали надію на те, що зло не повернеться? Що і самої надії більше нема? Та чи є взагалі притомна людина, здатна забрати у беззахисних найостанніше – надію…

Проте, ми бачимо, що деякі інструменти все ж у наших руках. Надія існує. Громадянське суспільство в Україні є, воно має чималий досвід організації та реалізації найнеобхідніших гуманітарних акцій. Події великої війни не стали виключенням. Неоціненний вклад в допомогу людям, як-от збір коштів, евакуаційні заходи, медичні послуги та багато іншого, здійснюють окремі громадські організації та фонди. Про них ще буде можливість розповісти окремо. Тисячі небайдужих людей долучаються до підтримки військових, волонтерів та усіх, хто працює на Перемогу.

Ми бачимо все, ми фіксуємо. Ми нищимо ворога, і запам’ятовуємо – кожну зруйновану долю, кожну сльозу дитини. Ми – цивілізовані люди, й ніколи не опустимось до рівня організмів, що лише за якоюсь злою іронією фізіології називаються людьми… Але важливо розуміти: аби у майбутньому зло знову не захопило світ зненацька, ніяких поступок злочинцям бути не може.

В цивілізованому світі юридичний суд відіграє вирішальну роль в питанні справедливої відплати за злочини. Сьогодні і зараз головний механізм нашого захисту – священне право збройного опору та боротьби з ворогом. В свою чергу, документування та створення бази злочинів – основний інструмент, що спрямований у майбутнє.

Майбутнє України та світу – в її дітях. Дитинство – це священна, незбагненна таємниця буття.

Професійні психологи наголошують, що період дитинства відіграє визначальну роль в формуванні особистості. Жахливі приклади маніяків та диктаторів доводять це беззаперечно: кожен з них мав надзвичайно болісний «дитячий» досвід, що зруйнував їх зсередини…

Християнство та інші великі релігії наголошують на тому, що до певного віку дитина є безгрішною (по суті – святою, хоча тут є свої теологічні нюанси). Дітей порівнюють з янголами.

Католицький письменник Жорж Бернанос (1888-1948) наділяв своїх героїв-святих дитячими рисами: простотою, чистотою, непоступливістю, довірливістю, великодушністю, надією.

У Святому Письмі Господь прямо говорить учням: «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Євангеліє від Матвія 18:1-11)

Видатний польський педагог, лікар та письменник Януш Корчак (Генрік Гольдшміт, 1878-1942) прийняв жахливу смерть разом із своїми вихованцями, аби тільки не полишити їх…

Навіть у мирні часи кожна дитина потребує надзвичайної уваги та захисту. Сучасний християнський письменник та вихователь Франко Нембріні наголошує на величезній ролі виховання дітей, що йде від доброго прикладу дорослих, що їх наслідують. Дорослих, які дають дітям надію на щасливе життя прикладом власної долі.

Звичайно, діти не завжди схожі на янголів та поводять себе не так, як нам би хотілося. В умовах війни в ситуації постійного стресу вони несвідомо провокують батьків на ще більші нервування. Небажаючі евакуюватись, капризуючи навіть через дрібниці, вони виявляють також потребу у захисті. Підтримка з боку батьків або просто дорослих в даному випадку дуже важлива, адже ніякі міжнародні організації та сильні світу цього навіть при усьому бажанні не здатні втішити конкретну дитину тут і зараз… Відомі випадки, коли самі неповнолітні особи, проявляючи по-справжньому «дорослий» героїзм та хоробрість, рятували своїх родичів, незнайомих людей, домашніх тваринок.

Кожен такий випадок вартий окремої розповіді…

Перед очима у нас назавжди залишаться образи-світлини. На одній з таких старенький дідусь, що врятувався із Запоріжжя, тримає на руках онука. В очах дідуся втома, смуток і біль, але дитина, що мирно спить на руках – то символ Надії, Нового Життя. Навіть для тих, хто не знайомий із цими людьми, це надзвичайно потужні знаки.

Світлина матері, що годує дитину в київському метро під час бомбардувань, незабаром стала іконою в одному з храмів Неаполю. Цей випадок нагадує нам про Богородицю, що несе в собі священний образ материнства (щось схоже описує такж письменник Горан Петрович в одному з оповідань).

Мати одного українського хлопчика розповіла, як син запитав її «мамо, якщо наш будинок розбомблять, чи зможу я забрати своє Лего?». Подумалось «чорт забирай, та в мене ж були такі самі думки…»

Певною мірою, дитина – то кожен із нас.

Здавалося б, власних дітей щиро люблять навіть хижаки та злочинці. Парадокс, але в основі принципів мафії також – сімейні цінності! Нехай подекуди й у спотвореному вигляді, але саме любов до дітей усім дає надію на світле майбутнє.

«I hope the russians love their children too…» (я сподіваюся, що росіяни також люблять своїх дітей)

співав у часи Холодної війни та співає тепер для нас видатний британський співак Стінг (Мет’ю Самнер).

У ті часи ми були з «росіянами» ще в одному човні… Наразі щодо них існує великий сумнів: щоб вони не казали (навіть цілком щиро), а дітей своїх вони як раз-то й не люблять у переважній більшості. Докази цьому очевидні. Ті, хто добровільно несе дітей у жертву – Молохові, путіну, лисому чорту – не мають майбутнього.

Якщо когось і шкода по-справжньому у ворожому стані, так це маленьких дітей. Українських дітей ворог убиває свідомо. Дітей у росії (також іще чистих та безгрішних), вони ж убивають повільно, та не менш «результативно»: ідеологією ненависті, побутовим насильством, що вкорінилося в самих традиціях «руского міра», відсутністю доброї надії на майбутнє.

Навряд чи в російських дітях генетично закладена любов до Лєніна чи «єдіной расії»… Але на совісті російських батьків ще і їхні загублені душі. В основній масі ніхто з них про це ніколи й не задумається.

Хто раптом не чув, нехай почитає про «червоних кхмерів», найжорстокішими з яких були як раз діти та підлітки, згодовані ненавистю. Здається, щось таке цілком скоро чекатиме й тих, хто прийшов убивати на нашу землю…

Мила маленька дівчинка розповідає про те, як їй відірвало ноги. Чи можливо забути ці кадри? Чи є щось таке, що здатне вгамувати її біль?

Голоси українських дітей благають нас щось зробити, аби врятувати Надію й Майбутнє. Не залишити їх наодинці із лихом. Ми повинні почути усіх – навіть тих, що вже замовкли навіки. Наш проект, присвячений дітям, повинен зробити так, аби їх почули.

Джерела
01 Червня 2022
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: