Навчання під час війни. Про мотивацію учнів, особливості онлайн формату і нові реалії

Антоніна Макаревич
Кандидатка історичних наук, вчителька історії, співавторка інтегрованих підручників з історії України та громадянської освіти для 5 класу НУШ, авторка посібників для позакласного читання з історії України для учнів та учениць 1–4 класів, фахова редакторка посібників з історії України для школярів, провідна наукова співробітниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Антоніна Макаревич – кандидатка історичних наук, укладачка підручників з історії України, яка вільний час присвячує… безкоштовній підготовці учнів до НМТ в частині історії України. Що мотивує її та учнів у роботі, які складнощі приносить онлайн-підготовка та як вчити історії у історичні часи, – читайте в інтерв’ю.

Бесідувала Ірина Захарчук.

Антоніно, як Ви прийшли до ідеї проводити безкоштовну підготовку до НМТ з історії України? Яку роботу Вам вдалося здійснити щоб комунікація та зворотній зв’язок з учнями пряцювали?

7 березня 2022 року я прочитала першу безкоштовну лекцію з підготовки до ЗНО з історії України. Я – історик, маю досвід підготовки, тож хочу бути корисною під час повномасштабної війни. На першу лекцію доєдналося близько 30 людей, що мене дуже надихнуло. Слухачам я пообіцяла, що продовжуватиму читати лекції доти, доки мене слухатиме хоча б одна людина. Поступово інформація про лекції ширилася просторами Інтернету. Я створила телеграм канал для зручної комунікації, а у квітні ми перейшли на YouTube. Слухачі просили, щоби запис лекцій лишався. YouTube платформа виявилась оптимальною. Сьогодні мій телеграм канал має більше 3000 підписників. Це – чудова можливість спілкуватися з молодими людьми, які планують навчатися у вишах. Часто отримую особисті повідомлення від слухачів лекцій. Пишуть про плани на майбутнє, запитують про мій досвід навчання у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, інколи питають порад, деколи розповідають власні історії.

В кожного просвітника і інфлюенсера є стимулюючі фактори для того, щоб можна було ефективно продовжувати працювати у своїй сфері. Що Вас надихає на роботу?

Наприклад, одна дівчина писала, що планує навчатися на факультеті Міжнародних відносин, бо хоче робити щось для країни та суспільства. Інший хлопець писав, що йому завжди подобалась історія, але не розглядав цей фах як професію, бо хвилювало фінансове питання. Війна стала поштовхом до переосмислення. Зрозумів, що хоче займатися тим, що дійсно подобається і що мотивує. Міркує тепер перевестися в інший університет на історичний факультет. Часто запитують що почитати, аби краще розбиратися у тій чи іншій темі.

Мене надихає те, що у молоді з’явився більший інтерес до історії України. Багато слухачів хочуть знати більше, їхня мотивація не завершується на тому, що потрібно написати іспит, а потім можна все забути. Звісно, таке теж є, але проактивні юнаки і дівчата, які хочуть знати більше, збалансовують ситуацію.

З якими проблемами організації НМТ зіштовхуються учні за кордоном? Кожна, навіть найуспішніша система, має певні недоліки. Чи доводилося Вам чути про такі випадки?

Історія однієї учениці мене вразила надзвичайно. В особистому листуванні дівчина розказала, що має ДЦП (спастичний парапарез) і потребує створення особливих (спеціальних умов) під час складання ЗНО. Люди з інвалідністю при неможливості створення особливих (спеціальних) умов на НМТ вступають за усною співбесідою, тому дівчині відмовили у складанні тесту. А в університеті сказали, що усних співбесід не проводять. Дівчина була в розпачі, бо схоже на те, що цього року їй поступити до вишу не вдасться. Учениця пройшла спеціальну комісію, має на руках висновок про те, що в пункті проведення зовнішнього незалежного оцінювання їй мають бути створені спеціальні умови, зазначені в медичному висновку про створення особливих (спеціальних) умов для проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Таких умов у висновку перераховано п’ять. І всі п’ять справді учениці необхідні. За словами дівчини, їй можуть створити лише дві. Учениця вимушено виїхала з України. Під час тривог не може евакуюватися швидко і без сторонньої допомоги. Зараз перебуває в Італії. Від ІФРУЦОЯО прийшла відповідь, що там будуть надані такі умови: допомога у переміщенні учасника в межах пункту супроводжуючою особою, додатковий час (до 30 хвилин). Так учениця коментує ситуацію, в якій опинилась: «Після цього вийшла офіційна стаття, де вказано, що у разі якщо ви не згідні з умовами, які вам можуть створити, ви пишете про це заяву та виступаєте на основі усної співбесіди. Я написала цю заяву, бо дійсно не уявляю, яким чином я маю скласти цей тест за таких умов. Уже більше тижня немає жодної відповіді. Я тепер намагаюся дізнатися хоч якусь інформацію щодо усної співбесіди, але її також немає. Я лише переконалася, що люди з інвалідністю не цікавлять державу, їй краще, коли ми сидимо вдома і нікуди не виходимо. І вона усе для цього робить».

За день до публікації інтерв’ю Антоніна прислала радісне повідомлення, що учениця, про яку йшлося вище, отримала зрештою відповідь від університету – вона може пройти усну співбесіду – ред.

Ви також викладаєте історію учням у приватному проєкті. В яких класах викладаєте і з якими особливостями освітнього процесу зіштовхнулися?

До проєкту я долучилась на початку квітня. Викладаю історію України учням та ученицям 5–9 класів. Проєкт дає можливість продовжувати навчання дітям, які зараз не можуть навчатися у своїх школах. Причини різні. Чи то їхні школи не можуть надавати освітні послуги, чи діти виїхали за кордон, пішли там у школи, але не хочуть втрачати зв’язок з українською програмою. Навчання для дітей є безкоштовним. Фінансування здійснюється за рахунок організацій, які опікуються питаннями освіти. Як я розумію, це переважно іноземні організації.

На уроках збираються діти з різних регіонів України, з різною долею, різним світобаченням і сприйняттям війни. Деякі долучаються до уроків з Харкова, деякі – переживши жахіття Маріуполя, деякі – з-за кордону. Під час роботи з дітьми я переконалась, що зовнішня ситуація не є визначальною у бажанні отримувати знання. Учні жодного разу не розказували про те, що їм довелося пережити. Під час знайомства могло пролунати, що «я з Маріуполя», «я з Сєверодонецька». Але не більше. На уроках я працювала з сестрами, які пережили Маріуполь, а нещодавно втратили батька. Пропри увесь жах і страждання, які доводиться переживати дівчатам, обидві продемонстрували активну роботу й засвідчили відмінні знання. На превеликий жаль, надходять повідомлення у групу вчителів з текстом про те, що когось не буде кілька днів на уроках, бо загинув батько. До цього звикнути неможливо.

Як проходить робота з наймолодшими учнями? Чи є в них тяга до знань, враховуючи важкий тягар війни?

Особливо натхненна робота відбувалась у 5 класах. Діти надзвичайно вмотивовані, більшість проукраїнськи налаштована. Саме на уроках у п’ятих класах я чую фрази від учнів: «Історія – це все, що у нас є», «Патріот України – це той, хто по-справжньому любить Україну, її захищає і розвиває», «Україна обов’язково переможе, ми швидко відбудуємось, всі будуть нам заздрити». Учні п‘ятих класів чудово справились із завданням виконати проєкт «Історія козацтва в особах». Учні на власний розсуд обирали діяча доби Козаччини. Найпопулярнішою персоналією став гетьман Іван Мазепа. Презентації відрізнялися за формою і наповненням, що стало втіленням творчого й особистісного підходу до виконання завдання. Однак незмінним у кожній презентації було те, що всі учні підкреслили бажання гетьмана Мазепи здобути самостійність Гетьманщини, позбутися впливу московії.

Як діти контактують, можливо зараз доцільно використовувати інтерактивні ігри для встановлення довіри? Чи проявляють свій патріотизм на уроках?

П’ятикласники часто є ініціаторами обговорень. Запитання «коли завершиться війна?», «чи зупиниться п*****?», «чи можливе перемир’я?», «до чого призведуть переговори?» лунають все частіше. Учні запитують мене, а я запитую їх. Ми ділимося думками, обговорюємо. І вони мають цікаві думки, до яких треба дослухатися. Перед обличчям війни ми всі рівні. Ми – українці, які мають вистояти перед ворогом. На одному з уроків говорили про Батьківщину, що таке рідний край, що означає Україна для кожного з нас. Ось що я почула: «Україна – це найкраща країна у світі», «Україна – переможниця», «Україна – це місце, куди завжди хочеш повертатися», «Україна – це дім, сім’я, друзі», «Україна – незалежна і вільна держава». Це – приклад високого рівня свідомості молодих українців та українок.

Але так добре буває не завжди. На запитання «Яких президентів України ви знаєте?» один учень з Луганської області відповів: «Я знаю лише путіна». Траплялись висловлювання про «хароших рускіх». Ця репліка спровокувала дуже палке обговорення. На цю фразу інші учні відповіли тим, що всі, хто платять податки в росії не можуть бути «харошимі», бо ці кошти йдуть на зброю, яка вбиває українських захисників. Тут я заспокоїлась)

Ще з п’ятикласниками я найчастіше сміюся. Один хлопець якось сказав: «Була така шиза, що росіяни важали, що борщ іхній». Ця фраза стане моїм крилатим виразом)

Як Вам доводилося пряцювати зі старшими учнями?

Найвжче було працювати у 9 класі. Учні досить дорослі, тому усвідомлюють й переживають війну більш глибоко, ніж діти молодших класів. Відчувалось, що їм емоційно важко. Не всі готові були вмикати камери, не завжди виконували домашні завдання, повільно йшли на контакт. Складалось враження, що їм все байдуже. Можливо, так і є. Жодного емоційного занурення в роботу, навіть бажання покращити підсумковий бал часто закінчувалось лише бажанням.

Учні 8 класу, які на рік молодші від дев’ятикласників, набагато легше йшли на контакт й активніше працювали на уроках. Чудово справились з виконанням проєкту про козаків, хотіли його презентувати на уроці своїм однокласникам, дуже хвилювались. Їм не було байдуже. Часто звертались до мене з проханням покращити бал. Я не вважаю гонитву за оцінками виправданою, але бажання учня щось зробити, домовитись з учителем, виконати роботу – дуже цінне. Учень 8 класу за вечір підготував два хороші проєкти про Запорізьку Січ і Богдана Хмельницького, щоб покращити свій бал.

Яких недоліків онлайн навчання все ж не уникнути?

Пандемія навчила всіх нас працювати дистанційно та онлайн. Освіта не була осторонь цього процесу. Онлайн та дистанційний формати дозволяють ефективно продовжувати навчальний процес і під час війни також, але за умови високої мотивації самих учнів, їхніх батьків чи тих дорослих, які поруч з дитиною. Коли дитина не знаходить сама для себе обґрунтування, то сприймає такі онлайн формат навчання, як полегшений варіант уроків. Учень може формально бути присутнім, але «ховатися» за вимкненою камерою, поганим Інтернет з’єднанням, відсутністю камери/мікрофону тощо. Майже на кожному уроці вчителі зіштовхуються з проблемою вимкнених камер і мікрофонів. Є учні, яких я жодного разу так і не побачила за кілька місяців роботи. Учні старших класів або соромляться вмикати камери, або кажуть, що камери немає і мікрофон зламаний. Дівчата кажуть, що погано виглядають і не можуть увімкнути камеру. І я ніколи не дізнаюсь, що з того було правдою) Були учні, від яких я маю лише письмові роботи. Були випадки, коли діти ігнорували навчальний процес і не з’являлися на уроках зовсім. Листування з батьками також не давало жодного результату. З цього можу зробити висновок, що дисципліну під час онлайн навчання мають підтримувати дорослі.

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: