(Не)виправдані анексії: історія в мові агресора

Олександра Котляр

Випускниця кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, дослідниця інтелектуальної історії США.

Сьогодні історія продовжує використовується в якості інструменту виправдання міжнародних злочинів, серед яких — територіальні анексії. Апелювання до історії й національних міфів у цьому випадкові, покликані легітизувати ті чи інші дії на міжнародній арені. Не в останню чергу, в очах самого народу, що чинить агресію, й до складу якого інкорпоруються нові землі. Анексовані території у таких конотаціях репрезентуються як національне надбання, отримане не стільки за допомогою сили, скільки через “історичну долю”. Включення цих наративів до інформаційних кампаній стало проявом гібридних війн, частина методів яких, однак, є добре апробованими у минулому, зокрема й Росією.

На початку російської агресії щодо України в кінці лютого — на початку березня 2014 року Криму пророкували статус, аналогічний поточній ситуації у Придністров’ї або ж Абхазії чи Південній Осетії [1, с. 5] — сірої зони на державному кордоні, що перетворилася на перманентне джерело дестабілізації країни. Анексія Кримського півострова, яка відбулася, усе ж, за іншим сценарієм, стала інструментом маніпуляцій з боку Росії: питання визнання Криму територією РФ стало предметом торгу в ескалації на Донбасі, у той час, як причини цієї агресії у російській риториці пояснювалися “загрозою” із боку НАТО. Про це й нині, в умовах повномасштабної війни, продовжують твердити російські пропагандисти. Іронічно, адже наразі є очевидним, що Крим, перетворений на російську військову базу, призначався стати плацдармом для подальшого наступу на Південь України та ракетних обстрілів її територій.

Розвиток подій від 24 лютого 2022 року вчергове підштовхує до проведення паралелей із аншлюсом Австрії й анексією Німеччини Судетської області Чехословаччини у 1938 році. Жодним чином ці події (як і, власне, будь-які інші) не є тотожними російсько-українській війні. Цей текст не містить претензій на історичні аналогії, які (не)свідомо й безпідставно заздалегідь програмують на відомий результат і пропонують історичні “рецепти” перемоги. Навпроти, сьогодні необхідно говорити про подібні практики у розрізі пропаганди. Отже, варто проаналізувати звернення агресора до історії на рівні його політичної мови, прийоми якої у різний час й у різних формах фіксуємо у минулому.

Наприклад, аншлюс Австрії у березні 1938 року проводився під гаслами її історичного “возз’єднання” з Німеччиною. У промові у Відні 15 березня 1938р. Адольф Гітлер обґрунтовував анексію  “штучністю” Австрійської республіки, яка насправді є східною областю Рейха й нібито була створена європейськими країнами із метою протидії посиленню Німеччини [2]. До такої ж риторики вдається й рф: Володимир Путін стверджує, що Україна — вигадка В. Леніна, а російський пропагандист Тимофій Сергейцев у статті від 3 квітня 2022 року, опублікованій на “РІА Новини” під назвою “Що Росія має зробити з Україною?”, тлумачить “українство” як “штучну антиросійську конструкцію”, нав’язану “колективним Заходом” [3].

Такій відвертій ідеологічній експансії, як правило, передуває ґрунтовна підготовка її адресата на майбутній окупованій території. Зокрема, у Судетській області Чехословаччини, анексованій Німеччиною у жовтні 1938 року, була активно задіяна німецька “п’ята колона” й підпорядкована німецькому керівництву пронацистська партія на чолі із Конрадом Генляйном, що виступила з вимогами проведення референдуму, поки Третій Рейх стягував до чехословацьокого кордону свої війська. Аналогічно цьому в Криму із 2008 р. діяла партія “Руська єдність”, голова якої, Сергій Аксьонов, “ініціював” нелегітивний референдум.

Як анексія Судетської області Німеччиною під формальним приводом захисту прав судетських німців поклала початок Другій світовій війні, так і захоплення Криму Росією під виглядом “порятунку” російськомовних співвітчизників стало точкою відліку її масштабної зовнішньої експансії. Вісім років потому, у 2022 році В. Путін визначає своїм попередником Петра І й проголошує продовження його “місії” із розширення “споконвічних” російських земель через інкорпорацію сусідніх територій до складу РФ силовим шляхом [4]. Не менш абсурдною стала його заява від 17 червня 2022 року про неминучість колоніальної долі країн, що поступаються силою “великим державам” [5].

Ще у ХVIII столітті, відзначеному зростанням колоніальних імперій, швейцарський юрист Еммеріх де Ваттель так пояснював основний принцип міжнародних відносин, закладений Вестфальським миром 1648 р.: “… сила або слабкість нічого не означає. Карлик є такою ж людиною, як і велетень; маленька республіка є не менш суверенною державою, аніж наймогутніше королівство” [6, p. 1хііі]. Відповідно, єдиним регулятором міждержавних взаємин має виступати міжнародне право, яке В. Путін у заявах, очевидно, розглядає лише удаваним егалітаризмом, своєрідним “прихистком” для слабких країн. Таким “прихистком” до кінця ХІХ століття користувалися й США, перебуваючи на периферії світової політичної арени. При цьому, їх перетворення на велику державу за результатами іспансько-американської війни 1898 року було уможливлене попередніми територіальними надбаннями. Досвіду анексій США приділено значно менше дослідницької уваги, тому без зайвих політичних упереджень цей досвід варто розглянути як цікавий кейс.

У 1811 році Джон Квінсі Адамс, 6-й президент США, писав своєму батькові про життєву необхідність об’єднання всього північноамериканського континенту в один федеральний союз. Аргументація цієї експансії Дж. К. Адамсом ґрунтувалася на ідеї божественного Провидіння, згідно із яким континент має заселяти “лише одна нація, що розмовляє однією мовою, сповідує одну систему релігійних та політичних принципів і звикла до одного загального поняття суспільних звичаїв” [7]. Гучним вираженням цього бажання було президентство Джеймса Полка, апогеєм політики якого стала анексія Техасу у 1845 році. Приблизно в цей же час журналіст Джон О’Салліван уклав експансіоністські прагнення американського істеблішменту у концепцію “очевидного призначення” США (“Manifest Destiny”), покликану цю анексію виправдати.

Посилаючись на традиційні ідеологеми про американську винятковість, Дж. О’Салліван проголошував фізичне зростання вільної демократичної республіки новим початком світової історії [8]. Його текст 1845 року під назвою “Анексія” репрезентує вирішення “техаського питання” на користь США як виконання історичного національного обов’язку, заздалегідь визначеного “очевидним призначенням” [9]. У подальші роки ця концепція віднаходила нові інтерпретації: у 1893 р. потребою розширення американської цивілізації символічно санкціонували анексію Королівства Гаваї [10], що відбулася за активної підтримки американських поселенців на островах.

Парадоксально, як у ХХІ столітті Росія знову інструменталізує методи минулих століть, реплікуючи їх як на рівні фізичному, так і на рівні мови. Серед них й регулярні “екскурси” в історію у промовах російської політичної верхівки. У виступі в день анексії Криму В. Путін пригадав про захоронених там у XVIII столітті російських солдатів, які загинули в ході боротьби за півострів [11]. Проливання крові за територію, таким чином, прирівнюється до права на володіння нею. У цьому контексті не лише символічного, але й цілком практичного значення набуває знесення у травні 2022 року радянського пам’ятника визволителям у Ризі.

Поведінка РФ викликає абсолютне нерозумінням й загальне розчарування, зумовлене  занепадом оптимістичних настроїв на Заході, які за інерцією панували після розпаду СРСР, стосовно майбутнього шляху світового розвитку. Нині усе більш очевидним стає банкрутство парадигм “кінця ідеології” або “кінця історії”. Росія вчергове розбудовує свій “месіанський комплекс” і намагається виправдати ним власну агресію, нарощуючи, окрім військового, ще й ідеологічне “озброєння”. Історія у ньому виконує функцію з оформлення, насправді, позачасових й позапросторових імперських ідей та амбіцій у певну конструкцію, що нібито “логічно” пояснює кожне рішення режиму. Часи ж вимагають від України пошуку ефективних методів боротьби із такою політикою. Однак важливо поставити собі запитання — чи варто робити ці методи подібними?