Несподівані зв’язки: історія відносин росії та Норвегії – Олексій Чередніченко

У цій статті розглядається маловідома історія відносин росії та Норвегії. Ці відносини ніколи не були особливо дружніми, а недавно взагалі загострилися на тлі російсько-української війни, коли норвежці підтримали Україну та долучилися до антиросійських санкцій.

Уже на початку XIV століття між Новгородом і Норвегією розгортаються сутички за прикордонну область Фіннмарк. Згідно з указом короля Гокона V 1316 року, який фактично діяв аж до кінця XVIII століття, на півночі Норвегії було заборонено торгувати іноземним купцям, а ними в той час були російські помори. Ситуацію трохи розрядив договір між Норвезьким королівством і Новгородською республікою від 1326 року, згідно з яким над Фіннмарком було встановлено своєрідний кондомініум (співволодіння), а саами, що проживали на узбережжі Баренцового моря, мали сплачувати податки і норвежцям, і новгородцям, а згодом московитам. Після Кальмарської унії 1397 року Норвегія поступово зникає як суб’єкт міжнародної політики. Повну незалежність країна відновить лише 1905 року.

Відомо, що в ході Другої світової війни німецькі війська було вигнано зі Східного Фіннмарка Робітничо-Селянською Червоною Армією («Петсамо-Кіркенеська операція»), частини якої залишалися в Норвегії до 25 вересня 1945 року. Проте менш відомо, що на той час норвежці вже стали жертвами в Радянському Союзі. Мова йде про тих, які в 1860-х роках поселилися на території Кольського півострова і на початок Другої світової війни налічували близько тисячу осіб. У 1930-і роки цілу спільноту було примусово колективізовано, близько 15 норвежців було розстріляно, а 25 потрапили до таборів. А в 1940-1941 роках всіх норвежців півострова було примусово переселено спершу до Карелії, а потім до Архангельської області. Від голоду та хвороб чимало переселених загинуло… І навіть після Другої світової війни більшість тих, хто вижив, не зуміли повернутися на свою малу батьківщину, адже чимала її частина стала відтоді закритою прикордонною зоною з воєнними базами. Рештки норвезької громади вже після падіння «залізної завіси» переїхали до Норвегії…

Ба більше, в 1930-ті роки між країнами була справжня територіальна суперечка: норвежці не визнали правомірність оголошення Радянським Союзом у 1926 році  приєднання до свого складу Землі Франца-Йосифа та острова Вікторія, адже вважали їх власною територією. На острів Вікторія в 1930 році навіть було висаджено невелику норвезьку експедицію, але в останній момент, злякавшись можливих наслідків, норвезький уряд дав задню.

Це все попри те, що на той час, чи не єдиний раз у своїй історії, росія навіть не мала спільного кордону з Норвегією: за Тартуською радянсько-фінською угодою 1920 року прикордонні з Норвегією території було передано Фінляндії. Коли ж на території радянської росії вирував голод 1921-1923 років, величезну роль у пом’якшенні його наслідків відігравала місія на чолі з відомим норвезьким мандрівником Фрітьйофом Нансеном¹.

Уже під час Холодної війни Норвегія заледве не стала жертвою радянського нападу. У червні 1968 року радянські війська стали відверто погрожувати норвежцям: близько 200 танків стали в лічених метрах від норвезького кордону біля селища Борисоглібського, гармати було наведено на норвезькі цілі. І досі в Норвегії існує думка, що від самого завершення Другої світової війни країна ніколи не була такою близькою до того, аби стати об’єктом збройного нападу. Страх перед можливою агресією з боку росії, навіть попри членство країни в Північноатлантичному альянсі, повністю не зник і сьогодні, доказом чого можна вважати успіх норвезького серіалу «Окуповані» (2015-2019) про гіпотетичну окупацію держави росіянами.

Крім того, ще за часів Холодної війни країну струсонула низка шпигунських скандалів, що підтверджувала високу активність радянських спецслужб у норвезькому середовищі. Та на відміну від більшості країн Заходу з падінням СРСР шпигунські пристрасті для Норвегії не закінчилися: у 2017 році в москві за підозрою в шпигунстві було заарештовано і в 2019 році засуджено до 14 років ув’язнення відставного прикордонного інспектора Фруде Берга – невдовзі обміняного на двох російських шпигунів, затриманих у Литві. Свого часу жертвою шпигуноманії стали навіть… людські кістки: побоюючись, аби догляд і відвідування розкиданих по півночі країни поховань радянських вояків і військовополонених не стали прикриттям для радянської розвідувальної діяльності, норвезький уряд у 1951 році реалізував т. зв. операцію «Асфальт»: переніс усі поховання до одного місця – великого військового цвинтаря на острові Хйотта. А 27-річного американця Ньюкомба Мотта, який у вересні 1965 року вирішив відвідати уже знайоме нам селище Борисоглібське на радянсько-норвезькому кордоні, було знайдено мертвим у потязі після його арешту на радянському боці та засудження до 18 місяців таборів. За офіційною радянською версією, це сталося через самогубство; за неофіційним звітом, з яким нібито вдалося ознайомитися його родичам – через убивство з боку іншого в’язня, що зазіхнув на черевики Мотта; за підозрами багатьох інших, руку могли докласти радянські спецслужби.

Так чи ні, але між російською імперією та Норвегією існував також інший ще більш несподіваний зв’язок. Якщо поглянути на повний титул останнього російського імператора, то побачимо отаку картину:

«Божіею поспѣшествующею милостію, Мы, Николай Вторы́й, Императоръ и Самодержецъ Всероссійскій, Московскій, Кіевскій, Владимірскій, Новгородскій; Царь Казанскій, Царь Астраханскій, Царь Польскій, Царь Сибирскій, Царь Херсониса Таврическаго, Царь Грузинскій; Государь Псковскій и Великій Князь Смоленскій, Литовскій, Волынскій, Подольскій и Финляндскій; Князь Эстляндскій, Лифляндскій, Курляндскій и Семигальскій, Самогитскій, Бѣлостокскій, Корельскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятскій, Болгарскій и иныхъ; Государь и Великій Князь Новагорода низовскія земли, Черниговскій, Рязанскій, Полотскій, Ростовскій, Ярославскій, Бѣлозерскій, Удорскій, Обдорскій, Кондійскій, Витебскій, Мстиславскій и всея сѣверныя страны Повелитель и Государь Иверскія, Карталинскія и Кабардинскія земли и области Арменскія; Черкасскихъ и Горскихъ князей и иныхъ наслѣдный Государь и Обладатель; Государь Туркестанскій, Наслѣдникъ Норвежскій, Герцогъ Шлезвигъ-Голстинскій, Стормарнскій, Дитмарсенскій и Ольденбургскій и прочая, и прочая, и прочая».

До чого ж тут Шлезвіг, Гольштейн і взагалі Норвегія до росії?

У ході Північної війни Карл Фрідріх, герцог Шлезвіг-Гольштейн-Готторпський, був союзником Швеції як ворога Данії. Це завершилося тим, що після шведської поразки, згідно з Фредеріксборзькою мирною угодою, данці закріпили за собою цілий Шлезвіг включно з частиною, яка до того належала Готторпам. Тому Карл Фрідріх з подачі президента своєї Таємної ради зав’язав стосунки з росією. З цією метою він одружився з дочкою Петра І Анною². Сином Карла Фрідріха та Анни став Карл Петер Ульріх Гольштейн-Готторпський, якому судилося стати Петром ІІІ. Карл Фрідріх змалку вдовблював синові в голову, що його історична місія – відібрати в данців Готторп. Це Петро і спробував зробити, щойно зійшов на російський престол по смерті Єлизавети Петрівни³. Розправитися з Данією протягом свого нетривалого правління Петро ІІІ не встиг, але встиг принести з собою до росії всі свої гольштейнські титули. Катерина ІІ, втім, від цих титулів відмовилася: формально тому, що вони перейшли до сина покійного, а фактично, можливо, ще й через те, що після перевороту намагалася стерти саму пам’ять про вбитого чоловіка, та й «Голштинія» асоціювалася в російської знаті з німецьким засиллям.

Але й Павлові Петровичу не довелося насолодитися своїм герцогством. Адже вже за Катерини ІІ з його німецькими володіннями відбулися певні трансформації – в 1767 році вона від імені Павла обміняла в данських королів формальні претензії на Гольштейн-Готторп на реальне володіння Ольденбургом і Дельменгорстом; досягши в 1773 році повноліття, Павло мусив офіційно підтвердити волю матері.

Так чи ні, хоч про реальне володарювання в Шлезвіг-Гольштейні Павлові вже не йшлося, успадковані від батька гольштейнські титули він зберіг за собою і після сходження на російський трон. Не відмовлялися від усіх цих титулів і його наступники, тож гольштейнські титули залишалися незмінними від Павла І й аж до Миколи ІІ.

Залишилося з’ясувати найцікавіше: звідки ж усе-таки «Наслѣдникъ Норвежскій»? Для цього нам потрібно повернутися в XV століття до данського короля Християна І, якому крім корони дісталися також герцогство Шлезвіг та графство Гольштейн. Справа в тому, що на той час ще діяла Кальмарська унія – персональний союз трьох королівств – Данського, Шведського й Норвезького. За півстоліття, що минули відтоді, унія вже дала тріщини, і владу Християна І в Норвегії та особливо в Швеції визнали далеко не одразу, але таки визнали. Менше пощастило Християну ІІ, за якого Швеція таки відкололася остаточно. У результаті в Швеції запанувала власна, національна династія Ваза⁴.

Тим міцніше данці стали триматися за Норвегію⁵. Стало ясно, що експерименти з монархією можуть призводити до непередбачуваних наслідків. І тому наступник Християна ІІ Фредерік І у своїх стосунках з норвежцями удався до нестандартного ходу: він вирішив додатково підкреслити той факт, що може володіти Норвегією не через якийсь вибір самих норвежців, а за звичайним спадковим правом крові⁶.  Норвежці визнали Фредерікову владу, але він за десять років правління (1523-1533) так жодного разу й не ступив на норвезьку землю і не пройшов коронаційну церемонію в Нідаросі (нині Тронхейм); до того ж Норвегія поставила умову, аби він більше не називав себе «спадковим» королем. А наступник Фредеріка І, Християн ІІІ, вирішив проблему радикально: у 1536-1537 роках т.зв. «норвезьким параграфом» своєї коронаційної хартії (haandfæstning) він просто скасовує норвезьку автономію й окрему від данської норвезьку королівську раду. Відповідно всі ці маленькі хитрощі з титулами втратили сенс і відтоді данські королі знову звуть себе просто «королями Норвегії».

Але за нетривалу новацію Фредеріка обома руками вхопилися гольштейнські герцоги, які всі як один звали себе «спадкоємцями Норвегії». І зрозуміло чому: це був ідеальний спосіб мавпувати данський титул, не зазіхаючи при цьому прямо на королівський статус. Так і цей номінальний титул дожив аж до Миколи ІІ. Причому за цього останнього він мав шанс перестати бути номінальним. Адже в 1905 році норвежці на референдумі вирішили розірвати персональну унію зі Швецією, укладену 1814 року. І от на цьому тлі у скандинавів були побоювання, що великий східний сусід згадає, що й досі формально претендує на володіння Норвегією не за оцими вашими референдумами, а за священним правом королівської крові. А оскільки репутація росії й тоді залишала бажати кращого, то хтозна до яких кроків може вдатися цар-батюшка… На щастя, росія в 1905 році, як відомо, мала значно нагальніші справи, тож фактично стала першою країною, яка визнала незалежність нового Норвезького королівства.

Що хочеться відзначити в історії з 1905 роком: не лише норвежці, а й самі шведи ведуть відлік історії сучасної Швеції саме з часу, коли вона набула сучасних кордонів. Ви можете собі уявити, щоб сучасна росія вела відлік свого існування з 1991 року, а не з «сивої давнини»? Отим-то й ба. Деяким країнам дуже не вистачає своєї Полтавської катастрофи. Прочищує мізки.

Примітки

1. В УСРР, до речі, її очолював Відкун Квіслінг – майбутній «ферер» окупованої німцями Норвегії, прізвище якого стало загальною назвою для колаборанта. В Україні ж він познайомився зі своєю дружиною – уродженкою Харкова Марією Василівною Пасєчниковою.
2. Його кузен Карл мав побратися з іншою дочкою Петра Єлизаветою, але помер незадовго до весілля.
3. Власне з цього часу правильніше казати вже не про Романових, а про Шлезвіг-Гольштейн-Готторп-Романових.
4. Династія Ваза наприкінці XVI сторіччя поширила свою владу і на наші терени – цебто її представника Сигізмунда обрали в 1587 році на річпосполитський престол, де він і його сини Владислав і Ян Казимир затрималися аж до зречення цього останнього в 1668 році, після чого трон обійняв перший і єдиний король-українець Міхал Корибут Вишневецький (втім на елекційному сеймі 1669 року, крім нього, кандидували ще одразу троє русинів: кузен Міхала Корибута Димітр Єжи, останній чоловічий нащадок Острозьких і Заславських Олександр Януш Острозький-Заславський і Олександр Поляновський – з польського роду, що уже давно осів у Руському воєводстві.
5. І трималися аж до 1814 року, коли після наполеонівських війн Норвегія від’єдналася від Данії та долучилася до Швеції.
6. Нумізматичний факт: у 1524 році Фредерік викарбував монету з титулом «Fridericvs Dei Gratia Rex Dacie He[res] Nor[vegiae».