“Пам’ятаю, як перед війною я дивилася на наш храм, понівечений після пожежі, і чомусь у мене промайнула думка, якби почалась війна – тут можна було б зробити госпіталь…” – Марія-Тереза Шибанова

Марія Гук
Екскурсововодка Центру народознавства, скансену Козацьке селище “Мамаєва Слобода” (2012-2014 рр.), журналістка телеканалу УТР (2015 р.), редакторка проекту 1+1 “Україна – повернення своєї історії 2” (2016 р.); кандидатка історичних наук 2020 р., вчителька історії з 2022 р.

Костел св. Миколая в Києві майже з перших днів війни став гуманітарним штабом. Верхня частина храму слугувала центром розвантаження гуманітарної допомоги, що приїжджала з-за кордону, центром сортування та завантаження для відправки у гарячі точки. В нижній частині храму проводились Богослужіння…

Про це розповідає ще одна героїня з серії міні-інтерв’ю нашого спецпроєкту “Жіночі студії у вирі війни”. Нею стала волонтерка та прихожанка костелу св. Миколая римо-католицької парафії – Марія-Тереза Шибанова

Маріє-Терезо, розкажіть, як Ви розпочали займатися волонтерством в храмі?

З початку повномасштабного вторгнення, я не могла знайти собі місця. То я шукала продукти і ліки для близьких, то купувала необхідні речі в ТРО, то допомагала носити шини для блокпосту (так -так, дівчата теж цим займаються). Але зрозуміла в якийсь день, що хоч я і роблю максимум зі своїх сил (я продуктивна ну на 0,001 % десь), і це мене неймовірно пригнітило. Однак, потім я почала молитись, просячи Господа допомогти бути корисною, максимально настільки, наскільки це можливо. І ось я пам’ятаю: ” Неділя, вечір і мені кажуть, що до костелу св.Миколая іде фура з гуманітарною допомогою. Починають розпакувати, і я чую питання: «Куди нести?» і ,недовго думаючи, лунає відповідь, з якої і почалась наша гуманітарна діяльність: «Ну давайте прямо до храму»

Як Ви організовували робочий процес? Як знаходили волонтерів?

Саме з того дня, щодня в храмі кипіла робота: нові фури, сортування гуманітарки, а згодом – і роздача. Не можу не зазначити, що серед волонтерів було дуже багато дівчат і жінок, і коли ми розвантажували воду, консерви, ковдри, одяг, засоби гігієни, ліки, різні важкі вантажі з фури, в «ланцюжку» стояли всі: і дівчата, і хлопці, і молодші, і люди старшого віку. На день могло бути по три 20-тонних вантажівки. Ми шукали вантажівки в різних гарячих точках. Наші волонтери почали також працювали кур’єрами адресної доставки по Києву. Ми відносили та відвозили пакети з продуктами людям, які з різних причин не могли самостійно за ними прийти. Це було неймовірно. І головне – в цій всій праці був Господь, бо кожен наш день розпочинався зі Служби Божої, а в перші дні ці перші хвилини в храмі лунало питання, які будуть ще довго в наших серцях: «Ти як?».

Доказом присутності живого Бога в нашій діяльності, було те, що серед волонтерів були представники різних конфесій: римо-католики, греко-католики, православні,протестанти… Але всі об’єднані Любов’ю до Господа і ближнього. Щодня нас ставало все більше, і я досі не можу уявити, як фактично від перших днів і 3-4 осіб, в костелі Св. Миколая виріс справжній гуманітарний штаб.

Неймовірно! Що надавало Вам сил рухатися вперед?

Пам’ятаю, як перед війною,я дивилась на наш храм після пожежі понівечений,і чомусь в мене промайнула думка: «Якби почалась війна – тут можна було б зробити госпіталь». Так і сталось. Наш храм став госпіталем, але для душ. Тому що, для мене особисто Служба Божа і молитва в спільноті були найціннішими моментами дня. Саме Господь давав сили рухатись далі, давав цю мужність йти, коли «бахало». Саме Господь давав сили жити.

Чому Ви вирішили займатися саме волонтерством?

Чому я вирішила цим займатись? Тому що просто не могла НЕ займатись. Так, було важко. Моментами нервова система не витримувала, моментами боліло тіло. Ми реально втомлювались. Але, коли до нас приїхали волонтери, які, наприклад, везли дитячі речі, харчування для діток , яких евакуювали з Маріуполя, в тебе відкривалось друге дихання, бо ти розумів навіщо це все. Якось до нас приїхали волонтери ще тоді з окупованого Ворзеля. Вони добиралися до Києва партизанськими шляхами і змогли взяти лише невеличку автівку для того, щоб взяти трохи продуктів. Ми дізналися, що якусь частину вони змушені будуть віддати окупантам при в’їзді назад до Ворзелю – тут ми мусили діяти максимально ефективно і ховати продукти в тій автівці у всі можливі “закрома” про запас та молитися, що їх не відберуть. Коли нам розповідали, що там їх чекають люди, яких можна розрадити лише знеболювальними препаратами, що полегшать їх смерть – ставало дуже моторошно і сумно…, сумно від безсилля. Через деякий час до нас почали приїжджати волонтери-іноземці з Польщі, США, Швеції. Ми давали їм допомогу, яку вони потім відвозили в Бучу, Димерку, Бородянку і сусідні постраждалі від окупації місцевості. Я бачила в їхніх очах підтримку і вогник надії. Вони щиро хотіли нам допомагати, люди, які приїхали до нас з чужих країн і які, за великим рахунком, нам нічого не виннні. Я вірю, що нам їх відправляв Господь.

Найемоційніша моя загрузка була на Чернігів, я пам’ятаю, як до останнього набивали цю машину, і все переживали, щоб рушила з місця, бо хотілось дати все, але треба було вирішувати, що найнеобхідніше. Розумієте, в 21 столітті думаєш, що покласти: зайву консерву чи ковдру, чи воду, а може сірники. Після того, як в Чернігові зірвали мости, ми шукали моторні човни для того, щоб продовжувати доправляти допомогу через річку! Це було боляче. Насправді. Але коли ми отримували вісточки, що вантаж доправлено, на очі наверталися, так і зараз навертаються сльози. І тиха молитва до Господа, лише одним словом: «Дякую»

Жінка-християнка в часі війни, яка вона на Ваш погляд? Як Ви гадаєте, Бог зараз об’єднує настільки різних жінок для однієї місії?

Смілива. Але не тому що не боїться, а тому що має відвагу сказати: «Господи, мені страшно. Допоможи!»

Що вона має робити ? Тут немає якоїсь одностайної відповіді, кожна робить, що відчуває: хтось воює, а хтось – волонтерить. Хтось вивозить дітей, щоб зберегти їх життя. Не можна сказати, що жінка-християнка – це якась окрема категорія населення, бо християнки є і військові ,і лікарки, юристки і вчительки, одружені і неодружені, матері і жінки без дітей.

Але що нас об’єднує? Як описати жінку-християнку одним словом ? Жінка-Надія. Надія-це саме,те, що дає Господь і,що ми можемо нести у світ, в ці темні часи. Промінчик світла. Так, він маленький, але коли ми його бачимо, знаємо, що скоро вийде сонце, смерть буде переможена, бо Христос Воскрес.

«Тому ми не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина зітліває, проте наша внутрішня людина оновлюється день у день.» 2 Коринтян 4:16

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

Схожі статті: