Період монгольського панування в історії українських земель, що охоплює XIII–XIV століття, є однією з найбільш трансформаційних та, водночас, складних для дослідження епох. Цей час, відомий як період існування Улусу Джучи (Золотої Орди), був добою співіснування осілої землеробської цивілізації Русі-України та кочової військової державності Монгольської імперії. Вивчення цього періоду дає можливість зрозуміти співвідносність різних культур і трансформаційні зміни у політичних, економічних та соціальних системах під впливом золотоординської цивілізації. Монгольські впливи на історію та культуру Русі-України відчутні й досі.
Хоча в новітній історіографії існує тенденція до мінімізації руйнівних наслідків Батиєвої навали, сам похід, що тривав з 1237 по 1242 роки, перетворив державу чингісидів на найпотужнішу країну Євразійського континенту. У 1223 р. відбулася перша битва монголів та руських князів, однак вона мала більше розвідувальний характер. Відновили свій наступ монголи з 1237 р.
Монголи, яких здавна вабили південноруські степи, (які до них намагалися підкорити гуни, авари, хозари, печеніги та половці), розпочали цілеспрямоване завоювання країн Заходу після курултаю 1235 року, на якому було вирішено підкорити «кіпчаків, руських, булгар, мажар, башгірд». Безпосереднім виконавцем цих планів мав бути Бату (Батий) — правитель Улусу Джучи.
Наступ на терени сучасної України, які були розташовані західніше володінь Улусу Джучи, розпочався 1239 року. Завоювання Русі-України, що включало Переяславську, Чернігівську та Київську землі, а також Кримський півострів, відрізнялося від попередніх концентрованих ударів по Волзькій Болгарії чи Рязані. Замість цього, монголи діяли серією окремих військових кампаній, посилаючи різних воєначальників.
Ця стратегія була, ймовірно, розроблена Субедеєм, який був одним із найвидатніших монгольських полководців (нойонів) і військових стратегів часів Чингісхана та його наступників. Монголи прагнули розігнати більшість ворожих збройних сил по містах і знищити їх частинами, надаючи перевагу тому, аби противники зачинялися в містах і фортецях.
Перед захопленням великих міст Києва та Чернігова, монголи пройшли через Переяславщину, яка слугувала перепоною на шляху. Згідно з хроністом Рашид-ад-Діном, похід на Київ був також “походом в країну руських і народу Чорних шапок” (чорних клобуків — пороських кочовиків).
Захоплення столиці міста Києва стало кульмінацією Західного походу на Русь-Україну. У 1240 році монгольські війська розпочали напади на ще не зруйновані міста південної Русі-України. Вони захопили Білгород, Василів, Витачів та інші укріплення Київської землі, що захищали столицю з півдня. Восени того ж року війська хана Батия підійшли до Києва й обложили його. Після десяти тижнів монголи змогли пробити стіну поблизу Лядських воріт (нинішній Майдан Незалежності) і зруйнували частину міського валу. Згодом вони увірвалися до міста через Софійські ворота.
У грудні 1240 року загинули останні оборонці «Матері міст руських». Із приблизно 50 тисяч мешканців урятувалися лише близько двох тисяч, а більшість споруд міста були зруйновані. Після нетривалого перепочинку монгольські війська рушили далі на Захід, спустошуючи міста й села на своєму шляху. Сильний опір ворогам чинили жителі Вишгорода, Білгорода, Володимира та інших міст.
У 1241 році всі ці території були підкорені. Проте Русь-Україна виконала важливу роль — стала щитом Європи, адже монгольська армія зазнала значних втрат у боях на її землях. Завдавши незначного удару Польщі, Чехії та Угорщини монгольське військо, в силу різних обставин, зокрема і через політичні зміни в управлінні імперією, було змушене повернутися назад, але Русь-Україна опинилася під владою чужоземних завойовників.
Території сучасної України, які увійшли до складу Улусу Джучи (Золотої Орди), були конгломератом самостійних князівств, хоча й усвідомлювалися сучасниками як «руські» завдяки спільній династичній лінії Рюриковичів, спільній вірі та спільній мові. Монголи не впроваджували повного прямого правління, Русі-Україні була надана широка автономія.
Завойовані землі були поділені на великі адміністративні одиниці, відомі як тьми. Тьма (тумен — tümen) була основною адміністративною одиницею, створеною монгольською владою на завойованих територіях, що відповідала області, здатній виставити десять тисяч вояків. Монголи часто перетворювали на тьми вже існуючі державні утворення завойованих народів, які в свою чергу входили в улуси. Улус — це було більш широке політичне й часто династичне адміністративно-територіальне утворення у Монгольській Імперії.
На українських землях були відомі Лівобережний улус, улус Курумиши, що був створений на Поділлі, улус Ногая, який охоплював території сучасної України і Молдови, а також Кримський улус, що був сформований ще під час Західного походу. Відсутність власного осілого населення збільшувала залежність завойовників від підкорених народів із потужними землеробською та ремісничою економіками.
Князі, які залишилися при владі, діяли за наказами хана, і їхні адміністративні повноваження були обмежені. Вони могли зберегти своє життя, ставши вояками Чингізидів, або ж втекти до сусідніх князівств. Щоб отримати ярлик (дозвіл) на правління, князі мали їхати до Сарая (столиці Орди). Монголи також не цуралися й політичного насилля: чернігівські князі Михайло Всеволодович та Андрій були вбиті у ставці Бату, а Ярослава Всеволодовича отруїли в Каракорумі.
Завойовники з’являлися у князівствах, коли самі князі просили військової допомоги для боротьби з родичами чи суперниками. Це часто призводило до розорення міст і сіл та вивозу полонених (холопів).
Протягом перших п’ятдесяти років після завоювання монголи здійснювали прямий адміністративний контроль: самі збирали податки, набирали місцевих людей на військову службу, чеканили монети, а саме управління регулювалося неписаним зведенням законів і правил, так звані Яси Чингізхана.
Поступово, під тиском повстань городян, монголи передали право збирати данину князям — через чиновників. Князі мали здійснювати нагляд за призовом солдатів у монгольську армію та поштовою службою. Ця система дозволяла князям збагачуватися та сприяла централізації їхньої влади.
Судова практика була повністю у сфері впливу монгольського Верховного суду та самого хана. Суддів називали яргу (jargu).
Одним із ключових елементів імперського управління був ям (поштово-кінна служба). Це була система поштових станцій (ями), створена для забезпечення швидкого зв’язку по всій імперії. Ям обслуговували наглядачі (ямчини) та верхові поштарі (улаачини), а створення ямів було покладено на спеціально призначених посадовців. На віддалених ділянках встановлювали застави з людьми та кіньми, на річках (природних перепонах) створювалися спеціальні поселення з полонених, які відповідали за перевезення човнами. Безкоштовно користуватися ямами могли лише визначені особи чи делегації.
Монгольська імперія та Улус Джучи дотримувалися толерантного ставлення до різних релігій. Церковні організації отримували повний захист від ханської влади, що засвідчувалося відповідними документами. Православна церква користувалася значними привілеями, зокрема тарханним правом, звільняючись від казенних повинностей і податей. Церковники не лише не закликали народ до опору завойовникам, а й вимагали повної покори. В Орді навіть була заснована Сарайська єпархія (1261 р.) із православним храмом прямо навпроти ставки хана, що свідчить про високий ступінь співпраці.
Економіка Улусу Джучи була гібридною: кочовий світ (скотарство) та осілі цивілізації (землеробство, ремесла, торгівля). Основним джерелом наповнення бюджету імперії стало оподаткування транзитної торгівлі. Хоча кочовики імпортували продукти землеробства (зернові, бобові, огірки, часник, цибулю), а також рибу та продукти бджільництва, землеробство серед кочовиків було присутнє, хоча і малопродуктивне.
У монгольський період селяни, які жили на державній («чорній») землі, сплачували лише державні податки. Вони зберігали особисту свободу і мали трудове право на землю, яку обробляли. Ніхто не міг законно зігнати селянина з ділянки, доки він обробляв землю та платив податки.
Починаючи з кінця XIII століття, влада Орди почала слабшати, особливо на Заході. Битва на Синіх Водах (1362), яка ознаменувалася перемогою об’єднаних литовських, руських військ Ольгерда над татарськими загонами поклала край монгольському пануванню на українських землях. Це стало важливим етапом переходу значної частини українських земель до складу Великого князівства Литовського.
Отже, монгольський період на українських землях, хоча й характеризувався номінальною владою ханів, на практиці був часом складної адміністративної гібридизації завойовницьких практик управління з місцевими та існуванням постійного сепаратизму князівських еліт.
- Di Cosmo, Nicola, Allen J. Frank, and Peter B. Golden, eds. The Cambridge History of Inner Asia: The Chinggisid Age. Cambridge: Cambridge University Press, 2009.
- May, Timothy. The Mongol Empire. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2018.
- Історія України : підручник / Г.Д. Казьмирчук, А.П. Коцур, О.В. Вербовий та ін.; за ред. Г.Д. Казьмирчука. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009.
- Клеймьонова О.О. Русь і монголи: військово-політичні відносини першої половини ХІІІ ст. // Гілея: науковий вісник. – 2011. – № 51. – С. 5–9.
- Мизун Ю.Г. Ханы и князья. Золотая Орда и русские княжества. – М.: Вече, 2005.
- Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К.: Альтернативи, 1998. – Т. 6 : Україна крізь віки.
- Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том 1. Извлечения из сочинений арабских. – СПб., 1884.
- Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том 2. Извлечения из персидских сочинений, собранные В.Г. Тизенгаузеном и обработанные А.А. Ромаскевичем и С.Л. Волиным. – М./Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1941.
- Таємна історія монголів. …–1240 рр. / [переклад До Тайж Цогтсайхан]. – К.: Саміт-книга, 2023.
- Черкас Б.В. Західні володіння Улусу Джучи ХІІІ–XIV ст.: суспільно-політичний та економічний розвиток. Дис. ... докт. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2015.