Політичні репресії проти українського народу 1937-1938 років на прикладі одного села – Анастасія Шаповал

Анастасія Шаповал
Аспірантка інституту держави та права ім. В. М. Корецького, юристка у галузі кримінального судочинства.
Розділ статті: Війна

Політичні репресії можуть мати два протилежні наслідки: подолання центральною владою проявів нелояльності та залякування населення на покоління вперед або роздмухування опозиційного опору.

Проте час для репресій в Україні радянська влада обрала справді «мудро». До 1937 року українці пережили війну, втрату державності, Голодомор та колективізацію. За цих умов іскрі для нової боротьби було вже ніде взятися.

Наслідки політичних репресій неможливо швидко подолати, вони формують світогляд наступних двох-трьох поколінь. Спогади про пережите батьками міцно закріплюється в памʼяті дітей, і нащадки проукраїнської інтелігенції та учасників національно-визвольної боротьби опиняються в лавах комуністичній партії. Проте національна памʼять усе ж зберігається.

Прагнення свободи є рисою українського національного характеру. Українці ніколи не здавалися без бою. Ю. Горліс-Горський в останніх рядках «Холодного Яру» писав:

«Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом – до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля – або смерть».

Тож говорімо про предків з гордістю.

Щороку у третю неділю травня відзначається День памʼяті жертв політичних репресій,  окремою категорією репресованих є учасники національно-визвольної боротьби 1917-1921 років. Підкреслюю, що історія – це не тільки про кабінетні інтриги, війни, революції та реформи, це насамперед про людські долі у цих умовах.

Мої предки по материнській лінії споконвіку проживали у с. Макіївка Черкаського району Черкаської області (колись Смілянського району Черкаської області), яке також опинилося у вирі визвольної боротьби. Мій прапрадід по бабусі був помічником отамана Яблуньки, прапрадід по дідусеві – помічник отамана Чорного Ворона, а уся родина брала найактивнішу участь у національно-визвольній боротьбі за що і зазнала репресій радянської влади.

Краєвид с. Макіївки. Серпень 1917 року. Фотограф – Новохатько Василь Якович
Краєвид с. Макіївки. Вид з центру села на вул. Заводську. Серпень 1917 року. Фотограф – Новохатько Василь Якович

Звичайно, історія моєї родини у цей період не є унікальною. Зважаючи на масштаби національно-визвольної боротьби, яка охопила тоді Україну, подібні історії можуть розповісти тисячі українських родин.

Так, починаючи з 1917 року, українці створювали загони самооборони переважно для захисту від грабежів російських солдатів, які поверталися додому через Україну під час стихійної демобілізації з російсько-німецького фронту. З цих загонів, які створювалися без вказівок Центральної Ради, згодом утворилося Вільне козацтво, осередком якого стала Звенигородщина.

До цього часу в Черкаському обласному архіві зберігаються реєстри жителів сіл Смілянщини, які виявили бажання вступити до лав вільного козацтва. Насамперед вражає кількісний склад: с. Мала Смілянка – 54 особи, с. Ковалиха – 100 осіб, с. Балаклія – 140 осіб, с. Плескачівка – 87 осіб, с. Гречківка – 110 осіб. Також в архівних документах зберігся зразок заяви на вступ до лав Вільного козацтва, який добре ілюструє його мету. Зазначалося там таке (мовою оригіналу):

«Прохаємо Вас, д. Голово, вписати нас в книгу членів Вільної козачої дружини Чиркасского Повіту. Даємо слово чести і обіцянку, що будимо вірно та чесно служити народові і дбати тілько про лад та спокій у нашому силі та слухаця того наказу, який виробив Повітовий Комісаріат».

1 жовтня 1917 року на козацькому вічі Смілянського повіту полковником Вільного козацтва обрано Якова Водяного. Згодом вже на полковій конференції, учасниками якої стали обрані сотнями передові діячі кожного села та представники повітової інтелігенції, було обрано полкового писаря, осавула, двох хорунжих та полкового скарбника, а також двох делегатів на Всеукраїнський зʼїзд Вільного козацтва, що мав відбутися у Чигирині. Учасники обговорювали справи охорони повіту від частин російського «воїнства», що кидало Південно-Західний фронт, та ухвалили рішення обеззброювати та відбирати майно в частин, що кидали фронт, прямуючи до Росії.

Рух Вільного козацтва швидко став всеукраїнським.

Особливим феноменом цього періоду також є повстанські «республіки». Чи не найвідомішою з них була Холодноярська республіка, діяльність якої поширювалася на усю Смілянщину. Повстанська боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася організаційним ладом та свідомістю цілі, яка полягала у визволенні України. Смілянські ліси перетворилися в основний повстанський район, де головували отамани Яблунька, Чорний Ворон, Гризло та інші.

Найбільшим загоном, що діяв в основному в макіївських лісах, був саме загін Василя Яблуньки, у якому налічувалося понад 100 кінних та 200 піших воїнів, вісім кулеметів та одна гармата, а також величезний запас набоїв. Самого Яблуньку, або як його ще називали Яблочко, Ю. Горліс-Горський описував так:

«Яблочко здоровий дідуган у розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні чиста тобі копія кошового Сірка, тільки булави бракує».

Проте хоч отаман Яблунька і згадується у багатьох джерелах, зокрема архівних матеріалах та переказах очевидців подій, достовірно встановити його біографію чи навіть зовнішність неможливо.

Одним з організаторів цього загону, начальником штабу, а після загибелі Яблуньки й отаманом, був житель с. Макіївка Пантелей Васильович Селезень. Саме до цього загону і приєдналися близько 70 макіївчан.

Загін Яблуньки провів кілька успішних бойових операцій, зокрема на залізничній станції Цвіткове було зупинено військовий ешелон, що повертався з польського фронту. Охорона ешелону відмовилася здатися і після короткого бою ешелон був узятий. Продукти та спорядження роздали місцевому населенню, а зброю і боєприпаси забрали для поповнення арсеналу. Пізніше частину зброї передали в інші загони.

Незабаром була проведена інша операція з розгрому продзагону, який діяв у Лебедині. Продзагін знищили, хліб роздали місцевому населенню. У район с. Макіївка Грабського лісу та Лебединського монастиря більшовики боялися зʼявлятися.

Згодом Яблунька звертається до всіх навколишніх отаманів з проханням об’єднатися і повести спільну боротьбу проти більшовиків, проте, на жаль, з різних причин обʼєднання так і не відбулося.

У Макіївській церкві, яка належала до Української автокефальної православної церкви, перед останнім боєм Яблуньки ті з отаманів, хто таки приєднався, посвятили зброю та дали присягу. Священник Лазар Олерсенко благословив повстанців, що були в селі. Перед одним з боїв із загонами будьонівців отамани сфотографувалися.

Макіївська Святомиколаївська церква побудована за кошти графа Орлова у 1830 році. Зруйнована у 1934 році. Фотограф – Новохатько Василь Якович.

Ця боротьба продемонструвала, яке глибоке коріння мали у свідомості українців козацькі ідеали, традиції та незламне прагнення до волі.

У радянські часи за активну участь макіївчан у національно-визвольному русі село називали бандитським. Навіть колишні партійні та радянські керівники, перебуваючи у с. Макіївка, порівнювали її жителів з махновцями. Після бесід з очевидцями того часу та вивчення архівних документів можна спростувати те твердження, адже відвертих пограбувань, убивств з боку повстанських загонів, що діяли на території макіївських лісів, не було. Ці загони мали в основному національно-визвольне спрямування, тому населення Смілянщини їх підтримувало. Терор почався вже після їхньої поразки, кіннота Будьонного випалювала села до тла та влаштовувала масові розправи.

Отамани повстанських загонів, що діяли у Макіївському краї. За словами очевидців та працівників архіву (точно встановити, хто з отаманів і де фото наразі не вдається) зліва направо сидять: отаман Яблунька, отаман Лютий, отаман Чорний Ворон, отаман Гризло; стоять зліва направо: помічник отамана Яблуньки Селезень Іван Минович (прапрадід авторки), Ю. Горліс-Горський (спірно), помічник отамана Чорного Ворона Новохатько Трохим (рідний брат дідусевого діда авторки).

До кінця 1921 року більшовики знищили більшість керівників повстанських загонів. Боротьба була програна, а її учасники зазнавали переслідувань та переховувалися. Спочатку запровадили НЕП, потім було оголошено амністії й вони повернулися додому.

Встановлення радянської влади в с. Макіївка. Праворуч у шинелі фотограф Новохатько Василь Якович.
З прапором, але босими. 1935 рік

Однак радянська влада ніколи не забувала тих, хто чинив їй опір. Програна національно-визвольна боротьба стала основною причиною політичних репресій.

У 1937-1938 рр. проводилися масові арешти. Каральна машина працювала на повну і в с. Макіївка. Формальною причиною стало те, що в НКВС нібито були докази, а саме «вибиті» зізнання, що в селі працює розвідувальний центр та діє велика антирадянська, націоналістична, повстанська організація. 

Поступово арештовують сільських активістів та вчителів. Характеристики від сільської ради для усіх арештованих були негативними.

До числа перших арештантів потрапляє вчитель Макіївської середньої школи Степан Прокопович Ступчик, 1912 року народження, який у загонах Яблуньки чи інших отаманів участі й не брав. У справі містяться звинувачення за ст. 54. п. п. 6, 10,11. КК УРСР. Особлива увага зосереджується на п. 6 – «розвідувальна діяльність на користь іноземної держави».

З характеристики Макіївської сільської ради:

«….Халатний, не проявляв активності. Від доручень сільської ради, парторганізації ухилявся. Незадоволений радянською владою. Постійно вів антирадянські розмови. Має старшого брата в Польщі Івана Ступчика 1907 року народження, з яким тримає постійні зв’язки. Виховує дітей у школі в контрреволюційному дусі. Так, учень 6 класу А.П. Зайвий написав палицею на піску: «До виборів – Троцького». Під час виборів заявляв: «Все одно з села нікого не виберуть, а виберуть кого їм треба….».

Ступчик С.П. засуджений до розстрілу, вирок виконали 9 лютого 1938 року. На момент розстрілу вчителю було 25 років.

До проведення слідства у справі макіївської антирадянської, націоналістичної, повстанської організації залучається значна кількість апарату співробітників НКВС. Допити проводились цілодобово. Один слідчий змінював іншого. Арештовані були вкрай стероризовані та виснажені, бо ж усі допити супроводжувались звірячим побиттям. Били так, що багато хто з арештованих зізнавався у вчиненні найтяжчих злочинів на першому ж допиті. Про це свідчить те, що в деяких справах міститься тільки по одному короткому протоколу допиту.

Завдання слідчої оперативної групи НКВС полягало в тому, щоб визначити не тільки межі великої повстанської організації, а й виявити її керівництво. Уже на перших допитах почали «виділятися» керівники, серед яких був Купріян Васильович Селезень, арештований 16 квітня 1938 року.

З характеристики сільської ради:

«Селезень Купріян Васильович 1901 року народження, дітей не має. Учасник банд Голого, Водяного, Яблоньки. Має тісний зв’язок з контрреволюційними, націоналістичними елементами. До всіх мір радянської влади ставився вороже, а особливо до колгоспних справ ставився з насмішкою. У часи громадянської війни його брати Давид, Федір (помер), Пантелей були активними учасниками націоналістичної банди Яблоньки. Брат Пантелей був начальником штабу банди Яблоньки, а після його загибелі отаманом. У старій армії Пантелей був чиновником. В 1930 році призначений на виселки за межі України, але втік і зараз ховається десь в Середній Азії. Селезень Купріян – ад’ютант свого брата…».

У характеристиці сільради не говорилося, що Купріян користувався авторитетом у селі, відповідально ставився до роботи й постійно обирався членом правління колгоспу та членом сільради.

Правління колгоспу «Червона Україна». 1937 рік. На фото стоїть справа Селезень Купріян Васильович, репресований і розстріляний у Биківні 16 травня 1938 року. Фотограф – Новохатько Василь Якович

Іншим нібито керівником контрреволюційної організації у селі НКВС визначило Дмитра Даниловича Новохатька. Характеристика сільської ради була звичайно ж негативною:

«…Ворог радянської влади. Не виконував податку, не здав телиці на вимогу секретаря сільради Циганенка в 1920 році. Стріляв у Циганенка і поранив його в ногу. У 1921 році наган було вилучено. Говорив, що в колгоспі працює на ледарів. Націоналіст. Постійно говорив про відділення України від Росії. Учасник націоналістичної банди Яблоньки. Брав участь в боротьбі проти будьонівських військ в 1920 році…».

З обвинувального висновку:

«Визнав, що є активним учасником Макіївської націоналістичної повстанської організації. Визнав, що ненавидить радянську владу і вів постійно пропаганду за незалежність України…».

16 квітня 1938 року арештовують також ще 11 чоловіків, серед яких і мій прапрадід – Селезень Іван Минович, який брав участь у загоні Яблуньки. Збереглася постанова в.о. начальника Ротмистрівського НКВС сержанта міліції Брика про обрання тримання під вартою у Черкаській вʼязниці як запобіжного заходу.

Моєму прапрадіду була дана така характеристика:

«… До радянської влади ставився вороже. Є нарізна зброя. Брав активну участь у боротьбі проти продзагонів. Був у Яблуньки».

В обвинувальному висновку зазначалося:

«Зізнався, що «внутрі» був ворогом радянської влади. Зізнався також, що був активним учасником Макіївської контрреволюційно-націоналістичної повстанської організації з 1937 року. Вів активну роботу по залученню до організації нових членів. Колишній начальник штабу Яблуньки….».

У вʼязниці він пробув недовго, був розстріляний 16 травня 1938 року опівночі у Биківні. Тієї ночі було розстріляно ще 13 жителів с. Макіївка, ще 18 чоловіків – у попередню ніч.

Очевидно, що ніякої націоналістичної організації у с. Макіївці бути не могло. Чи знали про це службовці НКВС? Звичайно – справа від початку і до кінця сфабрикована, проте за викриття масштабних нібито контрреволюційних націоналістичних організацій тоді нагороджували.

Загалом з села репресовано і розстріляно близько 64 чоловіків. Принаймні справи цих 64 чоловіків вдалося знайти у Черкаському обласному архіві. З села ж НКВС забрало більше людей.

Обвинувачення арештованих у тому, що вони були в різних загонах, було лише невміло замаскованим приводом. Ще у 1925 та 1928 роках усім їм була оголошена амністія й притягувати їх до відповідальності за участь у контрреволюційних формуваннях було неможливо. Проте річ у тому, що під час слідства побутувала думка, що ось милосердна радянська держава «простила», а вони знову взялися за старе. Одні заарештовані судилися так званими тройками, інші – за спеціальними постановами НКВС, ще інші – просто безслідно зникали.

Проте людей знищували не тільки у биківнях. Була ще й інша форма винищення – та глибока психологічна, моральна деформація. Саме знищенням лідерів, інтелігенції та активістів радянській вдалося загнати Україну на 70 років в «совок».

У 1958 усіх репресованих реабілітували посмертно, проте підставою була не відсутність складу злочину, а недоведеність вини.

Рамки спецпроєкту «Під мечем Феміди» вимагають говорити про право. Проте як можна говорити про право, коли обвинувальні смертні вироки ухвалювалися на підставі винятково на «вибитих» показаннях інших обвинувачених та за відсутності речових доказів. Це банальні розправи.

Пройшло майже століття, а все знову повторюється. Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Ці ж методи зачистки незгодних рашисти застосовують і на окупованих територіях вже незалежної України. Першими зазнали розправ громадські активісти, представники інтелігенції, учасники АТО, представники керівництва громад та держаних органів.

Час пройшов, але методички дідів з НКВС у рашистів все ще напоготові. Проте світ пішов вперед, зʼявилася концепція міжнародних злочинів та діють міжнародні судові установи, і тільки росія залишилися у своєму 1945.

Так, в новітній історії України були Крути й Голодомор. Це наші національний біль та національна памʼять. Водночас озирнувшись на століття назад, знайдемо чимало прикладів для національної гордості. Історія боротьби у 1917-1921 роках, попри трагічне закінчення, є одним з них.

За матеріалами, наданими краєзнавцем Хижняком Валентином Михайловичем. Більшість фото із сімейного архіву.

Жителі с. Макіївка, які були репресовані у 30-40 рр. і реабілітовані посмертно

  1. Беребеня Костянтин Дмитрович – 1896 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 23 г.
  2. Боговик Дмитро Матвійович – 1895 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  3. Бойко Терентій Федорович – 1898 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  4. Брайко Олександр Ульянович – 1895 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  5. Брайко Петро Трохимович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  6. Брайко Семен Трохиович – 1900 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  7. Вільховий Михайло Кіндратович – 1900 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  8. Гавур Іван Пилипович – дата і місце смерті невідомі.
  9. Гапченко Апатій Євдокимович – 1902 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  10. Гапченко Макар Павлович– 1898 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  11. Гончаренко Митрофан Денисов – 1888 р.н., розстріляний 14.09.1937 р. о 1.30
  12. Григоренко Макар Павлович – 1898 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  13. Гриценко Микита Ілліч – 1884 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  14. Гриценко Пантелей Іванович – 1900 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  15. Донець Тит Степанович – дата і місце смерті невідомі.
  16. Дуденко Йосип Дмитрович – розстріляний 15.05. 1938 р. о 23 г.
  17. Дуденко Іван Романович – дата і місце смерті невідомі.
  18. Дуденко Яків – дата і місце смерті невідомі.
  19. Єрмолаєв Павло Петрович – дата і місце смерті невідомі.
  20. Заєць Герасим – дата і місце смерті невідомі.
  21. Зайвенко Гнат Степанович – 1887 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  22. Зайвий Євмен Філімонович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  23. Зайвий Ілля Ничипорович – 1898 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  24. Капиніс Михайло Антонович – 1900 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  25. Киба Гаврило Январович – дата і місце смерті невідомі.
  26. Киба Яків Терентійович – 1903 р.н., розстріляний 15.01.1941 р.
  27. Коваль Хома Павлович – 1900 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  28. Коваленко Сава Самійлович – 1894 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  29. Ковіта Свирид Кирилович – 1899 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г
  30. Кожуховський Петро Іванович – дата і місце смерті невідомі.
  31. Колісник Денис Карпович – 1901 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  32. Кравченко Іван Сергійович – 1912 р.н., загинув 10 листопада 1940 р.
  33. Кравченко Микола Федорович – дата і місце смерті невідомі
  34. Кушковий Захар – розстріляний у 1940 р.
  35. Мордуван Василь Ілліч – 1891 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  36. Мартиненко Самійло Устимович – 1889 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  37. Новохатько Дмитро Данилович – 1891 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  38. Новохатько Михайло Якович – 1892 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  39. Патока Степан – дата і місце смерті невідомі.
  40. Пилипенко Федір Петрович – 1899 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  41. Похил Микита Леонтійович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  42. Руденко Дмитро Корнійович – 1900 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  43. Рясний Леонтій Ількович – 1904 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  44. Сарапин Іван Йосипович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  45. Селезень Василь Євменович – дата і місце смерті невідомі.
  46. Селезень Давид Васильович – розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  47. Селезень Данило Євменович – дата і місце смерті невідомі.
  48. Селезень Іван Минович – 1900 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24.г.
  49. Селезень Карпо Пилипович – 1882 р.н., розстріляний 30.10.1938 р.
  50. Селезень Купріян Васильович – 1902 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24 г.
  51. Селезень Пантелей Васильович – дата і місце смерті невідомі.
  52. Стеблина Семен Купріянович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  53. Стеблина Дмитро Дмитрович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  54. Стеблина Павло Сидорович – 1899 р.н., розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  55. Стеблина Семен Дмитрович – дата і місце смерті невідомі.
  56. Ступчик Степан Прокопович – 1912 р.н., розстріляний 9.02.1938 р. о 24 г.
  57. Терещенко Бакум Данилович – 1883 р.н., дата і місце смерті невідомі.
  58. Туртука Ничипір Тарасович – 1894 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 23 г.
  59. Хижняк Філімон Костянтинович – 1905 р.н., розстріляний 29.10.1937 р.
  60. Хижняк-Табурова Віра Федорівна – дата і місце смерті невідомі.
  61. Цьома Іван Касьянович – розстріляний 15.05.1938 р. о 23 г.
  62. Шоп’як Петро Семенович – 1892 р.н., розстріляний 2.11.1937 р. о 1.30
  63. Шульга Макар – дата і місце смерті невідомі.
  64. Яковуша Юхим Ісакович – 1898 р.н., розстріляний 16.05.1938 р. о 24.г.
Джерела
22 Травня 2023
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: