Придністровський конфлікт: які уроки для України? – Вероніка Токар

Уламок СРСР між прозахідними державами

Мимохіть дізнавшись про Придністров’я ще 2020-го року в контексті зацікавлення румунською мовою, я не надала належного значення конфліктності цього регіону. Вся моя тодішня увага була звернена на схід України, натомість у розумінні «Що відбувається на лівому березі Дністра?» я не бачила потреби. В українських і молдовських медіа про сепаратистське утворення говорили мало. Тим часом Кремль, потираючи руки та граючи маленькою квазідержавою, планував і далі провокувати, ментально поневолювати, економічно й енергетично підривати інші країни, а також уповільнювати їх розвиток, намертво прикувши до радянського минулого.

За лічені години ранку 24-го лютого в моїй свідомості все змінилося – довелося мислити «на кілька сторін». Тоді й було усвідомлено, що Придністров’я, де-юре адміністративна одиниця Республіки Молдова (далі РМ), де-факто ексклав росії, сприяє дестабілізації РМ і теоретично може стати плацдармом для нападу на наші південні регіони та Поділля.

Між різними світами

Історичний край уздовж лівого берега Дністра нерідко перебував у складі різних держав, і кожна з двох його частин пройшла свій унікальний шлях: Північна належала Галицько-Волинському князівству, пізніше Русько-Литовському, Речі Посполитій, Гетьманщині, а Південна – Золотій Орді, Кримському ханату, Османській імперії. У специфічності регіону не могла не відіграти належної ролі релігія – тут межувалися християнство і іслам.

За пактом Ріббентропа-Молотова

До 1812-го року Бессарабія належала Османській імперії, але за Бухарестським мирним договором територія перейшла до російської імперії. 1917-го року на землях Бессарабської губернії постає Молдавська Демократична Республіка, спочатку як автономна у складі російської республіки, згодом – як повністю незалежна. Безлад усередині новоствореної держави та небезпека з боку більшовиків призвели до того, що уряд МДР Сфатул Церій (Крайова Рада) дозволив введення румунських військ і перейшов під їхній вплив.

Більшовики не поспішали «відпускати» цю територію і після невдалих перемовин з Румунією почали розробляти новий план: таким чином 1924-го року політбюро ЦК КП(б)У створило Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку, яка складалася з Придністров’я і частини сучасної України (українці, за різними даними, становили приблизно половину населення республіки). Радянський командир Г. Котовський розкрив мету існування штучного утворення:

«Молдавська Республіка може зіграти роль пропагандистського чинника. Як Білоруська республіка стосовно Польщі та Карельська стосовно Фінляндії. Вона служила б об’єктом привернення уваги та симпатій бессарабського населення та дала б ще більший привід претендувати на возз’єднання з нею Задністров’я».

За пактом Ріббентропа-Молотова 1940-го року СРСР вдалося анексувати Бессарабію – тоді на розширених землях постала Молдавська Радянська Соціалістична Республіка…

Між СРСР і Румунією

Регіон у післявоєнні часи аж до кінця 80-х досягав найвищих соціальних і економічних показників, відігравав значну роль у ВВП (≈ 40%) усієї республіки. Сюди переселялося все більше росіян і українців задля роботи у промисловості. Очільники імперії усвідомлювали, що Бессарабію можна в будь-який час «втратити», тому з метою узалежнення правого берега від лівого на цілі десятиліття саме на останньому заздалегідь будувалися основні промислові комплекси республіки. Присутність представників загальносоюзної номенклатури і переведення з Кишинева до Тирасполя 1984-го року 14-ої гвардійської армії, що вже за часів Єльцина підпорядковувалася рф, лише посилили контроль. У «турборежимі» працювала пропаганда. Як наслідок, місцеві жителі здебільшого ідентифікували (й ідентифікують) себе радянськими людьми.

Коли СРСР перебував на завершальній стадії розпаду, протиріччя всередині Молдавської РСР набули особливої гостроти. Правий берег взяв курс на Румунію: створювалися нові підручники «Історія румунів», молдавську (фактично румунську) мову переводили на латиницю і, за законом, що був прийнятий у 1989-му році, вона набула статусу єдиної державної. У поліетнічному Придністров’ї не схвалювали таких рішучих і прогресивних кроків, Кишинів звинувачували у націоналізмі й насильницькій румунізації, ставали на прорадянські позиції.

Після приходу до влади Народного фронту з націоналістичними ідеями, політики Придністров’я остаточно втратили будь-який вплив у Молдавській Республіці, тож 2 вересня 1990-го року вони проголосили Придністров’я окремою республікою і зберігали залежність від Кремля. Н. Бабілунга, що формував місцеву школу істориків, виголошував основну ідею: «З росією ми молдавани, без росії ми ніхто».

Наступного року Голова адміністрації Придністров’я I. Смірнов напише звернення до Союзного Центру «Про необхідність створення єдиної системи місцевих правоохоронних органів, які б не підпорядковувалися Кишиневу», а 25-го  серпня 1991-го року буде прийнято «Декларацію про незалежність Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки».

Втім, для Кишинева було важливо зберігати контроль над Придністров’ям (стратегія Кремля економічно поневолювати спрацювала). Назрівала війна…

Військове протистояння і програш

Відкрите військове протистояння між двома берегами розпочалося 2-го березня 1992-го року.

Кривавими протистояннями відзначились міста Дубоссари і Бендери. З нововизволеною державою Московія воювала руками власно вирощених сепаратистів – їх і набирала до складу 14-а армія рф, очолювана О. Лебедем, оснащувала необхідною зброєю.

Республіка Молдова, що тільки-но здобула власну незалежність і не встигла забезпечити належним чином збройні сили, переживала великі втрати, була загроза повномасштабного вторгнення. Президенту Молдови Мірчі Снєгуру довелося іти на компроміс, тож за його участі, а також за участі Бориса Єльцина і Ігоря Смірнова 21-го липня в Москві був підписаний мирний договір про припинення вогню – введено російські миротворчі війська, конфлікт був «заморожений» і забутий, він став новою звичною реальністю.

Не можна оминути того факту, що й українці брали участь у конфлікті і, порушуючи питання регіону, ставали на протилежні позиції. Українська національна самооборона воювала на боці сепаратистів. Очільник організації Дмитро Корчинський і сьогодні пояснює рішення вступити у протистояння з метою підтримати місцевих українців (⅓ населення) і перетворити Придністров‘я у щось на кшталт української народної республіки. Таким чином УНСО неусвідомлено підтримала росію у гарячій фазі, виступила проти намірів Кишинева взяти прозахідний вектор, а сутички з 14-ою армією розпочала лише після замороження конфлікту.

В’ячеслав Чорновіл приїздив до Кишинева і висловлювався: «Вся Україна підтримує молдаван, а придністровці – це сепаратисти та негідники». Можливо, дисидент і усвідомлював з багатовікової історичної перспективи, що частина Придністров’я колись належала до українських прадержав і в регіоні на момент протистояння проживала неабияка кількість українців, водночас він тверезо оцінював реалії саме 92-го року, враховував, хто першочергово стоїть за даним конфліктом, наскільки великим є фізичний і ментальний вплив росії в регіоні, а також як виступ України на боці сепаратистів зможе змінити бачення нашої держави на міжнародній арені.

Придністровська модель на сході України

З тих пір минуло немало часу. Ситуація за десятиліття лише погіршилася, а невирішений конфлікт набув ширшого значення.

«Придністровська модель» – так називається ще один малодосліджений прийом росії, який вона намагалася застосувати і у вирішенні питання з ОРДЛО. У чому полягає ця модель-пастка, яку загрозу повинні вбачати у ній українці і які уроки ми маємо почерпнути з гіркого досвіду Республіки Молдова? Відповідь формувалася упродовж 31-го року існування незалежної України. Тож ознайомимося з архівами.

1994-го року у Москві підписано міжурядову Угоду про терміни виведення російських військ, але документ не був ратифікований. Багато змін не в кращий бік відбулося майже через три роки, коли сепаратистське утворення стало повноцінною стороною перемовин. Росія зайняла позицію посередника, і упродовж наступних років більшість молдаван навіть із правого берега переставали вбачати у ній державу-агресора. Тому ми не маємо допустити, аби російські пішки, так звані ЛНР і ДНР, виступали як сторони перемовин. На користь окупанту процес може лише затягнутися – тим часом у регіонах встигне сформуватися не одне покоління манкуртів, які згодом підуть проти всієї України.

На саміті ОБСЄ 1999-го року рф знову взяла «зобов‘язання» вивести війська, але в Придністров‘ї виступали проти такої заяви, бо вважали, що ця армія забезпечувала мир і спокій у регіоні.

Невдовзі московія визнала ПМР складовою частиною Молдови, але за радянською символікою,  власною  митною  службою  й  валютою  (придністровський  рубль)  – ознаками суверенітету, одержаними за підтримки рф, можна зрозуміти, що росія не збиралася відпускати цю територію.

Готувався «План Козака», що передбачав федералізацію Республіки Молдова, надання особливого статусу Придністров‘ю. РМ мала б дотримуватися нейтралітету, провести демобілізацію армії і надати право російським військам перебувати на території Придністров‘я ще 20 років. В останній момент меморандум не було ухвалено.

Пропонувала своє бачення перспектив конфлікту і українська сторона, що також виступала гарантом. Віктор Ющенко озвучив план, що передбачав демократизацію Придністров‘я за рахунок введення українських миротворчих військ і військ ОБСЄ, проведення демократичних виборів. Звичайно, що придністровській політичній еліті ідея про чесні вибори не сподобалася, а росія не збиралася виводити «миротворців», тому і цей план не був реалізований до кінця.

Платформа «5+2» складалася з тих же «гравців», але додалися ще ЄС і США як спостерігачі. Переговори у цьому форматі розпочалися 2005-го року. І якщо спочатку при кожній зустрічі ставилася ціль досягти максимальних результатів, то пізніше задля більшої ефективності вживався метод «малих кроків», тобто поступове розвʼязування конфлікту зі значними проміжками часу. Остання зустріч відбулася аж 3-го червня 2021-го року, втім, і такий формат не приніс жодної користі.

Контрабанда і КДБіст з українським паспортом – ядро «держави»

З 1990-х років у регіоні розвивалася своя монополія. «Sheriff» – це холдинг, що є ядром усього придністровського бізнесу і місцевої економіки взагалі. Компанія володіє телеканалом, казино, футбольним клубом, банком, автозаправками і т. д., тобто має вплив ледь не в кожній галузі. Підпорядковуються їй і фабрики з виробництва цигарок і спирту, що використовуються для контрабанди до України і ЄС. Тепер зрозуміло, чому Придністров’я не поспішає увійти до складу росії, хоч і має з нею чимало спільного, – підприємствам загрожуватиме велика конкуренція.

Власником «Sheriff» є Віктор Гушан – колишній офіцер КДБ. Відомо, що український паспорт, окрім молдавського, придністровського і російського, олігарх теж має, ба, більше – саме в його руках зосереджена мережа Інтертелеком, що заснована 1998 року і до 2021-го діяла по всій території України, а також зараз функціонує в Одеській області. Завдяки лояльному ставленню нашої держави до нелегальної діяльності бізнесмена і його оточення, а також наявності українських паспортів, олігархам упродовж багатьох років вдається уникати кримінального переслідування з боку Молдови. У президента ПМР Красносельського і прем’єр-міністра О. Розенберга також наявні українські паспорти, останній до того ж має родичів з ОПЗЖ на Одещині.

Напевно, є сенс заборонити цим «добродіям» в’їжджати до нашої країни і відібрати громадянство, інакше ми і далі вирощуватимемо в тилу кримінал, контрабанду і «русскій мір», що навіть після закінчення повномасштабної війни становитиме загрозу національній безпеці.

Повномасштабна війна. Напасти на Придністровʼя?

Як стверджують українські експерти, присутність російських військ (7000-10000 осіб) зараз не становить безпосередньої загрози для нашої держави. Проте регіон виконує інші шкідливі функції – інформаційний тиск на Молдову, уповільнення євроінтеграційного   процесу,   підрив   економіки   і   енергетичної   безпеки,   загроза суверенітету республіки. Росія також завалює Україну інформаційним сміттям, пов’язаним із Придністров’ям, доволі часто влаштовуючи провокації. Україну було звинувачено у зберіганні радіоактивних матеріалів та створенні брудної бомби у регіоні, але в листопаді ООН не знайшла жодних доказів діяльності. На початку повномасштабного вторгнення в Тирасполі відбулося кілька вибухів, жителям ПМР надсилали СМС-попередження про ракетний удар від імені ЗСУ. У лютому 2023-го року рф розповсюджувала дезінформацію, ніби Україна готується напасти на Придністров’я, а вже наступного місяця нас було звинувачено у підготовці теракту. Зрозуміло, що таким чином ми маємо розосереджувати власні сили та тримати на кордоні з Молдовою власні війська, аби протидіяти гібридній війні.

Перспективи. Умови ставитиме Україна

ЄС позитивніше дивиться на розв’язання придністровського конфлікту, адже він, на думку європейських політиків, не містить релігійного або етнічного характеру, а здебільшого порушує економічні питання. Та описана ситуація є набагато складнішою, а чіткого бачення шляхів вирішення проблеми поки не існує. Проте Україна повинна зберігати інтерес у боротьбі з місцевими проросійськими олігархами і контрабандою, залишатися гарантом і активніше спостерігати за змінами на лівому березі Дністра і в усій Республіці Молдова, пам’ятати, що в жодному разі не можна перетворювати незаконні терористичні угрупування на сторону переговорів, – перемовини треба вести з окупантом і бажано не листами, а «мечем».

Виведення  російських  військ  із  регіону  має  стати  однією  з умов України  у  разі перемоги, яка неодмінно відбудеться.