Пристрасті навколо «Собору» Олеся Гончара – Галина Орлова

Галина Орлова

Вчитель української мови та літератури вищої категорії з 40-річним досвідом, багаторазова переможниця обласних конкурсів педагогічних інновацій, призерка всеукраїнського конкурсу на кращий конспект уроку позакласного читання сучасної української літератури 2012 р.

Розділ статті: Мистецтво

Сьогоднішні літературні студіювання присвячуються творчості письменника Олеся Гончара. Мова піде про роман «Собор».

Тепер ми всі розумні, вільні у своїх думках… А раніше був час не сприятливий для правди, час, коли за неї гнили на Соловках, гинули на Колимі. Для пропаганди соціалізму історики, філософи, економісти та й письменники доклали немало зусиль. Саме тоді, наприкінці 60-х, Олесь Гончар і створив цей роман.

На момент публікації він був уже знаменитим, улюбленцем мільйонів, титулованим письменником: лауреат двох Сталінських премій, Ленінської премії, перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка, голова Спілки письменників України.

Вперше «Собор» був опублікований у січневому номері журналу «Вітчизна», яким починався 1968 рік. Перші три місяці після виходу роман  всі хвалили, друкували у пресі захоплені відгуки та рецензії. Ось як висловився Григір Тютюнник:

«Орлиний, соколиний роман. Ви написали роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловить і, звичайно ж, вишепчуть  начальству на вушко ображені старі й новітні екстремістські жеребчики, що граються у вождиків; як незручно почуватимуть себе “обдаровані хлопчики”, що шукають собі зручненького, з грошима, затишку в українській літературі…».

Як у воду дивився Григір Тютюнник. Починаючи з квітня 1968 року, роман нещадно били і громили. Нерідко в тих же самих газетах, де вчора писали захоплені відгуки. Прислужники високих чиновників, що тільки зі службового обов’язку читають літературу (бо вони ж нею керують) починають розгадувати, що ж то воно у тому «Соборі» не так, шукають прототипів, з кого письменник все оте списав. Багато хто з них впізнавав себе: і природу губили, і нищили національну памʼять, руйнували пам’ятки історії та культури, викрадали охоронні таблиці, і мову «какось» забували, і батьків рідних в приюти «опреділяли»…

Найбільше розмов виникло в Дніпропетровську (нині Дніпро). Хтось з вірнопідданих осмілився донести свої здогади до вух першого секретаря обкому Олексія Ватченка. Обуренню його не було меж. Хтозна, чи прочитав він роман сам, чи користувався тільки окремими частинами, які запропонували  помічники, але зрозумів він його, як посягання на свою владу. Та й все місто гуло, що Ватченко здав свого батька в будинок для престарілих, за наказами секретаря нищилися пам’ятки історії та культури.

Що ж можна було зробити з письменником та його романом? Адже авторитет Гончара був надзвичайно високий в усій країні і за її межами, народ любив свого письменника. За порадою і допомогою Ватченко негайно подався в Москву до свого найближчого друга Брежнєва. Той дав згоду шельмувати твір і самого письменника. І Ватченко почав діяти. Прямо з Москви полетів у Київ, де було скликано Пленум ЦК КПУ і засуджено роман. Потім «воля партії» рознеслася по всій Україні. Роман був предметом обговорення всюди: на партзборах різних організацій, університетів, шкіл, колгоспів – як шкідливий і пасквільний твір. Було вирішено, що

«робітники, колгоспники, інтелігенція, в тому числі і творча молодь, партійні, радянські, господарські працівники відверто скажуть про цей роман своє вагоме слово» (із матеріалів Пленуму).

Висловлювались навіть ті, хто і в руках не тримав цього твору. Одностайно засудили, а деякі «прихильники» відверто запропонували:

«Найкращий вихід для вас – покінчити життя самогубством. Я вам цього бажаю! Ваш шанувальник» (в такий спосіб і Миколу Хвильового, і згодом Григора Тютюнника підштовхнули до самогубства).

Подібних листів у пошті письменника знайдено немало.

Це був 1968 рік. Подальші 20 років його так само нещадно замовчували: ніби й не було ніякого «Собору» в творчості письменника.

Я пам’ятаю свої роки навчання у вузі, коли викладачі потайки давали нам читати збережений перший вихід примірника, і з яким захопленням ми читали цей роман!

З «Собором» пройдена велика дорога. Пролітали літа, і незважаючи на заборони, він жив, читався, навіть у шкільну програму був введений, але за каденції горезвісного Міністра освіти Д. Табачника був усунутий з програми (для чого ж відновлювати національну памʼять у молодого покоління).

Я вірю, що слова одного із героїв роману, Хоми Романовича: «Бережіть собори  ваших душ» тепер актуальні, як ніколи раніше. Сьогоднішні події показали нам справжнє єство кожного українця і цьому, у деякій мірі, посприяв і «Собор» Олеся Гончара.