У далекому 1904 році діячі товариства «Оборона України» поставили за мету підрив пам’ятника А. С. Пушкіну в Харкові та знищення інших імперських монументів в українських містах. Це були рішучі люди, соратники знаменитого націоналіста М. Міхновського та його однодумців по Українській Народній Партії (УНП), створеній за два роки до тих подій.
Акція по знищенню пушкінського монументу мала продемонструвати супротив проти імперської політики тотального зросійщення. В спеціальних листівках учасники пояснювали свої дії: Пушкін – поет ворожий до України, що видно хоча б тільки з поеми «Полтава», а в українських містах мають стояти пам’ятники (о, диво!) українським поетам, як-от І. Котляревському…
З тих пір українська історія пережила чимало потрясінь (одне з найбільших випало тепер і на нашу долю), й подібні історії то губилися в часі, то знов бентежили суспільство.
Пригадалося, як напередодні Майдану 13\14, я напівжартома жалівся, що давно пора б прибрати в Україні усіх леніних, чиї потворні з усіх точок зору «образчики» ще стояли усюди цілком непорушно. Ні, звичайно, поодинокі «інциденти» подекуди траплялися, але то були в основній масі ініціативи окремих активістів, що їх нерідко таврували як вандалів… Згадати хоча б випадок з відбитим носом «головного» (так би мовити), «київського» Ілліча.
Іронія ситуації була як раз в тому, що пожалівшись, я так само напівжартома додавав «ну добре, якогось одного хай залишать, так і бути», маючи на увазі як раз «бесарабського». Мабуть, з погляду естетики від видавався не таким огидним, як його, прости Господи, «побратими»…
Що сталося потім, ви знаєте – Ілліч підступно «втік» з п’єдесталу на бульварі найпершим з усіх. Я був тому свідком, і – зізнаюся – відчув певне тепло на душі, хоч і були побоювання щодо реакції міліціянтів. Далі естафету перехопили різні міста, містечка та селища України (я сам чомусь в дитячі роки називав місце перебування Ілліча в рідному селі не інакше як «могила Лєніна»…) – відомий усім «ленінопад», що став однією з яскравих рис громадянського протесту.
Далі була війна на Донбасі та Крим. З’явилося доволі чітке розмежування: в той час, як рештки леніних та йому подібних, у по-справжньому вільній Україні все більше відправлялися на смітник історії, на окупованих територіях «рускій мір» розквітав в усій красі. Все це відомо – там були і леніни, і піонери, і «радянські паспорти» для усіх бажаючих, ну а для пацієнтів з «нетрадиційними смаками» – навіть «міроточиві» бюсти царів-батюшек, чом би й ні…
Притомне українське суспільство щодо декомунізації прийшло до більш-менш спільної думки. Хай там як, але мало хто заперечував той факт, що Ленін – символ тоталітарної влади, автор ненависницької ідеології щодо українців зокрема та її ж небезуспішний утілювач (хоч би й як його перевершив потім наступник-Сталін). Ще один ідейний «син» цих нелюдів примудрився звинуватити того ж Ілліча у тому, що сучасна Україна як така – його рук справа, але то таке. Коментувати складно, якщо ти не психіатр.
Звичайно, і в часи активного «ленінопаду» знаходилися опоненти ліквідації пам’ятників. Окрім тих, хто відверто оплакував падіння вождя (згадується безсмертне: «Лєніна свалілі… ето фашисти, бендери всьо падєлалі..»), знаходилися й адепти дивної концепції «ето наша історія!», «сносіть памятнікі – ето вандалізм!» тощо… Дивно, чомусь ці ж товариші не вимагали також зберегти/повернути «для історії» назви на кшталт «Адольф Гітлер-штрассе» або ж відновити усі пам’ятники царських часів, чи щось навіть більш оригінальне – скажімо, повноцінне язичницьке капище в центрі Києва. Хоча ні, прихильників подібних розваг теж можна знайти, а це вже окрема тема.
Хай там як, але багато хто забував той факт, що Ленін (який ніколи в Києві навіть не бував) особисто, та його ідейні соратники відповідальні за таку кількість тих же зруйнованих (і цінних як мінімум з мистецького погляду!) пам’ятників, садиб, храмів та інших споруд, що їх годі й порахувати! І це навіть в одному тільки Києві! У випадку з Леніним глузлива історія як раз і втілила в життя бородатий жарт про пам’ятник вандалу…
До так і не завершеної декомунізації ще повернемося. Додам лише, що також був свідком вже офіційного знесення пам’ятнику на Либідській – пам’ятнику чекістам! Дивно, що він чомусь був зроблений не з людських кісток… Насправді ж був з такого матеріалу, що його годинами не могли зрушити навіть спецтехнікою. Що не кажи, а Ілліч не так пручався в більшості випадків. Тоді вже думки приходили зовсім не жартівливі: «от щоб ці … так міцно будинки робили, як цих чекістів» Але після того, як потворне двоголове (!) одоробало було нарешті знесене, якось фізично відчулося, наскільки рідний Київ в ту мить став кращим…
Здавалося б, коли ми пережили вже стільки жахів війни, коли в ці хвилини йдуть такі бої, що бували востаннє у світових війнах, тема з пам’ятниками якась… дріб’язкова, чи що. Може, хтось скаже, що вона «не на часі», а може, й дійсно повернутись варто до неї вже після нашої Перемоги, яка настане неодмінно, хоч наразі не виглядає близькою…
Але ж от Верховна рада, за що їй варто подякувати, прийняла нарешті закон про заборону російської музики. Отже, культурний фронт дуже навіть на часі.
Розумні люди завжди нагадують, що війна має не тільки збройний характер, але й інформаційний, історичний, символічний врешті- решт! Боротьба нині йде за ту Україну, в якій наші діти не бачитимуть символів, що прославляють тоталітарних вождів та іншу очевидну сволоту. Але… Як бути з іншими, хто не є однозначним «вождем» чи чекістом? Здається, значна частина суспільства навіть попри тотальну війну не готова відмовитись від Пушкіна і Ко… Що вже казати про значну частину політиків.
Поки Верховна Рада більшістю голосів нарешті подає гарний приклад, різні своєрідні особи, як-от мер Одеси Г. Труханов, роблять заяви, в яких лунає співчуття не стільки до рідного міста, що потерпає від обстрілів духовних онуків Леніна й йому подібних, а до… Пушкіна й Катерини. Ні, не Шевченкової, а тої, під номером «Два», що нищила козацтво та Січ, розкладала пасьянс у Андріївській церкві, змордувала свого недалекого чоловіка та зробила імперію ширшою й ще більш позбавленою свободи. Багато чого робила й такого, про що дітям у школі розкажуть лише найбільш креативні учителі, а ще… Так, заснувала Одесу. Цеглу тягала, копала фундамент під Оперу. Хоча це не точно.
Товариш Труханов, й до того відомий різними цікавими інцидентами, цілком щирий у своїх словах. Хоча до цього він і погодився про необхідність розриву зв’язків із агресором, йому шкода Пушкіна й Катерину, але одесити, такі- сякі, мовляв, проти… Нехороші ці одесити! Дійсно, це ж не Пушкін вбив немовля та вагітну жінку ракетою, він і стріляв-то в житті всього два рази – перший та останній… «Нєвольнік чєсті, єдріть…», як сказали б в «культурнай сталіце». Ну це там, де відомий історик дівчину розчленував і хотів запхати під лід – мабуть, сплутав її з Распутіним, чи що…
Але повернімось конкретно до Пушкіна. Серйозному дяді Труханову вторять й деякі особливі мамаші – мовляв, як це «наши дєті нє прочітають сказкі Пушкіна і «Му-му»! Бо, диви ж-ти, клята Верховна Рада нанесла удар й по рос. літературі! За що їй теж велика подяка…
Складається враження, що з Пушкіним та іншими митцями ситуація складніша, ніж з Леніним.
А може, і справді не винен Алєксандр Сєргєіч і варто відчепитись від нього? Та хотілося б розібратись. Попри позитивну діяльність Верховної Ради, чинні політдіячі та лідери медіа (надто відомі, аби називати їх імена), без жартів пропонують зробити Україну центром «руського міра!» Звичайно, не того, «поганого», в якому суцільна Буча, «плохой путін» і все інше, а… Хорошого? Ну, з Пушкіним, ясна річ. З Нєвзоровим. З Абрамовичем, певно. І далі по списку.
Чесно кажучи, це трошки бентежить. Якось інтуїція (мистецька?) підказує, що це ну якось «не дуже». От приблизно як карти таро й кукли вуду на «єдиному телемарафоні». Щось неправильне та неприродне. А тут ще й те саме шосте відчуття підказує, що душа вже не бажає Пушкіна й Ко: цікавий випадок стався зі мною на Закарпатті, в Ужгороді…
Гарна є набережна в цьому славному місті. Гуляючи нею у травні, побачив порожній постамент із явними «слідами насильства». Щось таке схоже, як в Києві навпроти Маріїнського палацу або на місті «бесарабського» Леніна. Зі здивуванням побачив затертий надпис «Джо Дассен»! За що тебе так, Джо??? Хороший же співак був, га? Якось з дитинства відчував, що він кращий ніж, прости Господи, Укупнік або Кай Мєтов, які теж в нас були на музичних дисках.
Пішов я тоді собі далі, трохи засмутившись, а вже разу з третього мій дедуктивний розум збагнув, що надпис з’явився вже після! А під «Джо Дассеном» ховався як раз він, Алєксандр Сергєїч. І стояв на постаменті усією кучерявою головою.
І якось, знаєте, тепло на душі стало. Ні, то, звичайно, не чекісти, яких рвали боляче, наче зуб мудрості через носа, ні… Ужгородський Пушкін зник легко й непомітно, принаймні для мене. Отак, наче офіціянт прибрав зі столу щось неапетитне, а десерт у вигляді Джо Дассена вже десь там несуть з кухні… Стало дивно, чому ж так зраділа душа? Наче всього лиш Пушкін, не огидний чєкіст.
Поміркуємо трохи про Пушкіна. На росії про нього так і кажуть – «наше всьо». Так «всьо» чи не «всьо»? І що робити з іншими його «побратимами»? Отакі з’явились думки:
1. Почнемо з головного. А. С. Пушкін – символ рос. імперії, «руського міра» як «царського» зразка, так і більшовицького. В першому випадку він – поет номер 1, дворянин-аристократ, фактичний винахідник літературного слова, що репрезентувало культуру імперії. В комуністичний період аристократизм Пушкіна ховали за «титулом» декабриста – себто прихильника свобод, реформ і такого іншого. В принципі, цього аргументу могло б бути й достатньо: ви воюєте з імперією, символом якої є вже років 150 оцей чувак, шо неясно? Але ж у нас, в опонентів, сам мер Одеси та легіон умовних «матєрєй», матєрєючих від однієї думки, що їх діток полишать в цьому жорстокому світі без казок кучерявого бабника.
2. Можливо, попри належність до імперської ідеології, Пушкін був надзвичайною людиною, чий гуманізм достойний пошани усіх народів? Скоріше навпаки! Ні, ясна річ, ніхто не святий, а у рос. історії можна відшукати таких відбірних покидьків, що куди там Пушкіну з ними змагатись… Але нам важливий Пушкін як символ. З цим «символізмом» він впорався на відмінно, як яскравий представник імперії: попри показну релігійність вів доволі аморальний спосіб життя, без застережень совісті торгував кріпосними… «Декабризм» Пушкіна був такої собі витримки, розвіявшись дуже швидко (при тому, що серйозних репресій поет не зазнав). Набагато щирішим він був в «ура-патріотичних» віршах в дусі «ух, навалялі французам, только ж..пи і відно!» та у закликах душити польське повстання…
3. Може, це найбільш спірний пункт, такий собі «бонус», але скажу… Не читаючи Пушкіна, наші діти нічого не втратять! Ні, це був явно не безталанний автор, та й працював чимало. Але раджу підійти до оцінки його творчості теж критично. На мою скромну думку, у Пушкіна не має нічого такого надцінного, чого нема в європейській літературі. Власне кажучи, уся тодішня рос. література, очевидно позбавлена реального народного коріння, є запозиченням або наслідуванням. Подекуди наслідуванням доволі талановитим, так. Але ж.
Все ж, не поглиблюючись у мистецтвознавчі аналізи, ще раз наголосимо: пам’ятник Пушкіну є маркером «руського міра», найхарактерніші прояви якого вже пізнали навіть найбільш «своєрідні» наші співгромадяни. Сам Пушкін був та залишається одним із символів «руського міра», і як людина він був йому «плоть від плоті». Навіть поверхневого погляду на його життя на творчість достатньо, аби це усвідомити. Таким чином, захоплення Пушкіним (а великий монумент – це як раз і є ознака поваги й пошани!) – така собі небезпечна девіація, стокгольмський синдром в культурному прояві. Принаймні для тих, хто дійсно ідентифікує себе як українець. Захоплення Пушкіним й «красатой рус. поезії» – це таке собі естетичне збочення, схоже на зачарування красивими візерунками на сокирі, якою тобі рубають пальці…
Маю впевненість, що почавши з Пушкіна, поставивши хрест на самому культурному флагмані ворога, ми зробимо добрий крок до знищення одного з найбільш небезпечних щупальців «руського міра» – його «культурного» сегменту. Дійсно, Пушкін – це такий собі крейсер «Москва» рос. літератури, під умовним ППО якого безпечно баражували інші елементи ворожої культури. А отже, він – головна стратегічна ціль.
Взагалі питання ревізії позицій рос. літератури (зокрема в шкільній програмі), питання з меморіалами й пам’ятниками різноманітним діячам, іноді дуже специфічним, потребує ґрунтовної праці. Передусім, спеціалістів. Тут варто дивитись широко, а діяти акуратно та хірургічно.
Певна річ, що зібрати усі російські книжки та спалити їх на одному «піонерському» багатті було б акцією хоч і веселою, але надто узагальнюючою. Гадаю, що рос. література все ж має залишитись в якомусь незначному відсотку, на периферії тієї культури, яку вибудує Україна без гібридного впливу «хороших» та «культурних» росіян (до прикладу, В. Агеєва пропонує концепцію «двох уроків» рос. літератури – раджу ознайомитись з повним інтерв’ю).
Для освітньої мети необхідні, зокрема: правдива та неупереджена інформація про митців, об’єктивна оцінка фахівцями їх діяльності з урахуванням особливостей епохи. Найважливіше ж – прибрати «рос. культуру» усюди, де вона несе хоч найменшу виховну функцію, усюди, де намагається домінувати. Це буде нелегко, бо небезпека чатує завжди: рос. культура тим і особлива, що в своїй суті спрямована на домінування. Це такий собі небезпечний звір, за яким потрібно постійно стежити, аби не втік з клітки та не відкусив руку в той момент, коли виникає чергова спокуса його погладити.
Над усім цим покликані міркувати справжні культурні лідери українського суспільства – власне, деякі це роблять досить давно. Інша справа, що їхні голоси найчастіше тонули в малоросійських зойках про «діалог», «полікультурність» та інших спекуляціях…
Яким же буде початковий план дій, що його можна запропонувати? Звести до мінімуму вплив вищезазначеного у школі. Треба визнати, що за останні роки в цьому дійсно були успіхи, але зупинятись аж ніяк не варто. Новий етап цієї боротьби яскраво позначений у нещодавніх рішеннях Верховної Ради.
Як людина, що навчалася в рос. школі у Києві, я добре пам’ятаю засилля в програмі російських елементів. Причому, якість їх вельми сумнівною здавалася ще тоді. Хоч убийте, ще у шкільному віці не міг второпати, як, наприклад, можна з серйозним виглядом читати\вивчати настільки бездарні вірші, на кшталт «я із лєсу вишел, бил сільний мароз…» Я вже мовчу про гидотний культ «атєчєствєнной войни», на який ми, щоправда, велися так-сяк… До сих пір в шкільній програмі трапляються такі сумнівні персонажі, як Крилов та Сімонов, що, м’яко кажучи, дивує.
Візьмемо також пам’ятні місця. Не кожен, скажімо, знає, де в Києві знаходиться музей Пушкіна – він маловідомий навіть серед самих киян. І я вам теж не скажу, спеціально J Але це дуже непримітна будівля, яку, ясна річ, зносити не варто… Наразі заплановане перейменування музею.
Ніхто не пропонує й ліквідацію музею Булгакова – тим більше, сам письменник все ж був киянином до певної міри. Зізнаюсь навіть в жахливому – скульптура М. А. біля музею мені не видається чимось небезпечним, позаяк її не можна назвати монументальною навіть з натяжкою. Таке собі доповнення до «інтер’єру» подвір’я.
Варто правильно позначити акценти, розповідаючи тим же відвідувачам про Булгакова. Достатньо зазначити, що це був письменник талановитий, та й лікар теж непоганий, також ненавидів українців та українське, мав імперську свідомість, а за людськими якостями був скажімо так… тим ще лайном) Ясна річ, нормальна людина після цієї короткої довідки не стане «булгаковцем», навіть якщо й прочитає пізніше якусь «Маргариту». Якщо ж при виді скульптури Афанасіча пацієнт в екстазі кинеться до бронзи в обійми, то на цей випадок варто вчинити хитро. Можна намазати її смолою\клеєм, аби викритий в такий нехитрий спосіб носій рос. ментальності опинився в незручному становищі та делікатній позиції… Варіант, подібний до принципу «Залізної діви», поки відкладемо на крайні, найбільш запущені випадки.
Що ж, допоки в нашій столиці гордо та незламно майорять людські та конячі тіла Щорса й Ватутіна, боротьба з Пушкіним легкою не буде. Добре, що два апостоли «загадочной руской души» (Фьодор Міхалич та Лєв Нікалаіч) у вигляді монументів представлені куценько, навіть в себе на батьківщині. Але ж в Києві одна з центральних площ носить як раз ім’я Толстого, на що також годі закривати очі… Баталії в соцмережах навколо літературної цінності цих неохайно бородатих товаришів теж не вщухають… Складно буває й з Гоголем, але гадаю, що він таки «наш», хоч «руській мір» його сильно й попсував, про що також варто завжди зазначати.
Національна ж музична академія поки тримається за Чайковського, тож попереду на цьому фронті багато роботи.
Отже, усі, хто в російській\радянський імперії мали гарний піар, повинні мати тепер й велику підозру. Хоча є й українці, що підпадають під цю категорію: але більшість із них, певне, мають позитивне сприйняття, бо справді є українцями. Такі персони, як Сковорода, Котляревський, Шевченко, той-таки навіть Лобановський – явно об’єднують нас.
Завжди відмічав й іронічну штуку: Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Болбочан та інші, одне одного частенько ой як не любили, але вшановані – хто більше, хто менше. Усі вони дійсно наші, і кожен боровся за самостійну Україну, хоч і так, як уявляв це сам… На Закарпатті та в інших західних місцинах багато монументів діячам-москвофілам, діяльність яких теж не завжди легко оцінити з погляду історії, бо вона двояка.
Хай там як, а невдоволені завжди знайдуться, годі догодити кожному. Та, мабуть, і не треба. Ніхто й не казав, що буде легко, тож важливо поясняти людям мотиви того чи іншого вшанування або розвінчання, докладно розповідати про діячів, удостоєних монумента. Сліпа ненависть, як і сліпа відданість – дикунська справа, результат якої завжди сумний. Ми ненавидимо конкретних росіян, їх умовну спільноту та умовний «руський мір» не тому, що хтось сконструював та нав’язав нам певну ідеологію. Ми ненавидимо їх за Батурин, за Голодомор, за репресії, за Бучу та Маріуполь, за, за, за… Багато чого. Маємо ненавидіти й за тих геніальних митців, велика частина з яких була знищена та забута, а на їх кістках постали у різних розмірах «розкручені» пушкіни, горькі й толсті.
Тож, одне з найбільших завдань – не просто знищити вороже, а й донести людям ту величну силу таланту надзвичайних людей, яких багато серед українських митців.
Коли читаєш вірші цих не надто відомих поетів, часто знищених у 20-30-річному віці, виникає гірке питання – «чому???» Чому я не читав цього, не знав, натомість так часто перед очима були «я із лєсу вишел…» та «я вас любіл, чєго же болє…» Ні, трапляються й гарні вірші російською мовою, але конкретно ці приклади мене завжди дратували. Та все ж, завдяки деяким чудовим вчителям лушпиння «рос. культури» до нас не вельми пристало… Цікавило нас і українське.
Нехай хоч десять разів був би святим той Пушкін – ми не винуваті, що його підняли на прапор як символ «руського міра». Росіяни це усіляко підкреслюють. Їх ванькі (котрі, впевнений, окрім шкільного «лукомор’я» нічого й не читали) чітко в своїх розмовах зазначають щось подібне до «у ніх там Пушкін в паркє Горькаго стаіт, прям как у нас всьо!». Тобто «Пушкін стаіт», а значить це потенційно російська земля. Їхні ж «елітні» лауреати ще більш огидно та щиро гугнявили про «строчкі із Алєксандра» та «брехню Тараса»… Отже, вони не залишають нам вибору.
Це я вам як людина, прописана на вулиці Пушкіна кажу 😉
І знов закарбуємо: не трухановим, мамаям чи снєжанам єгоровим, боронь Боже, опікуватись такими питаннями. Такі питання вирішують кращі. Тому наостанок згадуються слова про «хороших росіян» великого Воїна та сина України Романа Ратушного. На жаль, цей Герой загинув, і це було останнє, що він записав…
«…Всі, хто дивляться і ретранслюють (а такі люди навіть не відстріллють звідки в їх голові беруться тези, які вони говорять ротом) Максіма Каца, Нєвзорова, Собчак, Тінькова, Дудя, кліп Зємфіри та будь-кого, у кого є російське громадянство — автоматично мають вважатись тупими дегенератами, яких треба викидати з України.
Допоки Збройні Сили вбивають русню на фронті, ви нездатні вбити русню в собі. Ви нікчемні, як ті жаби, що намагаються підливати воду у висушене болото…»
Заради пам’яті його та інших героїв маємо й далі нести цей стяг боротьби: з будівельною мафією, пушкіними, нєвзоровими, іншою наволоччю – як місцевою, так і московською.
