Школа – це не тільки про стіни – Оленка Северенчук

Ірина Захарчук
Співзасновниця історичної агенції "ЛІТОПИС. НЕЗЛАМНОСТІ", історик, культуролог, координаторка телепроєктів, куратор. Головний Консультант Кабінету Глави АПУ (2014-2019 рр.), помічниця Керівника ОПУ (2019-2020 рр.). Дослідниця релігії та культури італійського Середньовіччя
Розділ статті: Війна

Сьогодні в нас в гостях Оленка Северенчук, директорка благодійного фонду «Сейвд», керівниця комунікаційного офісу Національного центру «Мала академія наук».

Оленко, раді вас вітати.

Привіт.

Отже, перш ніж ми поговоримо взагалі про роботу і організацію вашого фонду «Сейвд», хотілося також дізнатися вашу думку з приводу загальних сучасних викликів освітнього процесу. Оленко, зазвичай у нашому уявленні «діти війни» – наче втрачене покоління. Закриті школи, відсутність доступу до повноцінної освіти, навчальний процес, який ми зараз бачимо в сучасних реаліях, в Україні – це відкриті, працюючі школи. Це онлайн-уроки. Скажіть, будь ласка, що ви думаєте з приводу цього. Це все тому, що власне наша українська нація така незламна, чи, все-таки, це вплив сучасних технологій на освітній процес?

Безумовно, це комплексна «заслуга», так би мовити. Ніколи не думала, що це скажу, але ковід нас загартував в цьому плані, тому що дуже швидко навчилися використовувати технології для покращення освітнього процесу, проводити онлайн уроки – і тепер немає жодної проблеми з тим. Якщо якісь там обставини зовнішні заважають, можна перевести дітей в онлайн. Але, безумовно, це не можна порівнювати: повноцінний формат школи і онлайн уроки. Це є абсолютно різні речі. Ми розуміємо, що освітні втрати у зв’язку з ковідом, у зв’язку з війною величезні. І ми маємо зізнатися, що вони сьогодні на рівні півтора-два роки. Ми будемо ще дуже-дуже довго з цим працювати, будемо довго це, так би мовити, ці наслідки дуже довго будемо розгрібати. Тому ось так, технології – це важливо, але ніщо точно не замінить дітям живого спілкування і школи фізичної. Ми маємо робити все для того, щоб діти якомога швидше повернулися до шкіл. Особливо на тих територіях, де були активні бойові дії або які постраждали внаслідок війни, щоб вони отримували доступ до освіти, тому що сьогодні дуже велика кількість територій – це північ Чернігівщини, північ Київщини… Сумщина, Харківщина, Миколаївщина. Херсонщина. Ми не говоримо про ті регіони, які постійно в бойових діях, це Донеччина, Луганщина. Наприклад, на Луганщині 66% освітньої інфраструктури знищено. Ми можемо лише усвідомити масштаб цієї катастрофи. А наслідки: з ними працюватимемо впродовж наступних десятиріч, це точно.

Ви уже зачепили наступне моє запитання. Якщо зовсім відверто, то проблеми в освіті все ж таки почалися не з повномасштабного вторгнення. Вони почалися з пандемії. І ось уже три роки як першокласники, які пішли до школи, не знають, що таке повноцінна освіта. Вони, якщо можна так сказати, недоотримують в якомусь плані, знання. Чого ми, власне, навчилися за цей період?

Навчилися ми дуже багатьом речам і, найперше – бути стійкими і гнучкими. І єдиними. Ми навчились єднатися, навчились взаємодіяти – те, чого нам дуже-дуже бракувало до початку повномасштабної війни. Нашим дітям довелося подорослішати дуже швидко. Безумовно, це покоління, яке стало дорослішим на кілька років, ніж покоління до. Але наше суспільство показало неймовірну єдність, неймовірну стійкість, показало всьому світу, що ми можемо робити дивовижні речі. Ніхто не знає, як би реагували інші, більш «просунуті» країни на такий виклик, як зреагували ми. Дуже хотілося б, щоб ніхто й не знав, як на них реагувати. Дуже хочеться, щоб ми зупинили і уберегли від цього увесь світ.

Так. Але сказати, що в Україні освіта зріла – будемо відвертими – також не можна. Ще є попереду дуже багато викликів, як ви зазначили, вони багато в чому, можливо, на крок позаду від інших європейських країн. Такий черговий удар для освіти – це війна. Як ви вважаєте, це є безпосередньо ударом, чи все ж таки каталізатором для того, щоб українська освіта могла підніматися і далі використовувати сучасні підходи та реформуватися?

Я б тут взяла радше слово, що навколо української освіти дуже багато міфів і упереджень, не всі вони правдиві. Зараз мільйони українських дітей опинилися в школах по всьому світу. Вони порівнюють українську систему освіти з тією ж польською системою чи британською. І як діти, так і батьки відзначають позитивні та негативні сторони і однієї, й іншої системи. Не можна говорити, що українська освіта на кілька кроків позаду. Вона інша. Вона формувалася в абсолютно іншому соціокультурному контексті. Ми не можемо зробити квантовий стрибок вперед, не пройшовши певні етапи розвитку в своїй освіті. У нас є величезна проблема з непрестижністю професії вчителя. Доки ми не вирішимо проблему престижності професії вчителя – на різних рівнях: на економічному, що найперше, насправді, це має бути стратегія держави: зробити цю професію престижною. Ми не матимемо вчителя, як в школі Фінляндії чи в Британії, де ця професія одна з найпрестижніших в країні. Тому якісь речі, безумовно, нам потрібно покращувати, потрібно дивитися на кращий досвід. Але це можливо лише тоді, коли освіта стане стратегічним пріоритетом держави, якщо не номер один, то номер два точно. Ми всі розуміємо, що зараз Збройні сили і всі ресурси, які потрібні для їх якісного існування – це має бути пріоритет номер один держави. Але освіта – не менш важлива. Всі країни після Другої світової війни взяли ставку на освіту, Фінляндія, до речі, в тому числі (часто говорять про фінське освітнє диво). Або Естонія після розпаду Радянського Союзу також зробила стратегічну ставку на освіту. Ці країни зробили неймовірний прорив щонайменше в економічному плані.

Тому війна – це радше каталізатор, дійсно, як ви сказали. Він посприяв тому, аби ми замислилися над певними речами в питанні освіти і сформували якусь певну траєкторію, за якою маємо рухатися, щоб досягти позитивних змін. Не можу зараз нічого позитивного сказати стосовно того, як на рівні держави це підтримується, тому що Міністерство не надто сприяє цим позитивним змінам. Утім, громадянське суспільство дуже активне. Саме завдяки громадянському суспільству та різноманітним активностям громадських спілок, благодійних фондів сьогодні відбуваються якісь позитивні рушійні зміни в освіті.

Отже, проєкт «Сейвд». Розкажіть трохи про нього. Які його цілі?

«Сейвд» – це не проєкт, це міжнародний благодійний фонд, який створився, власне, офіційно в липні, а неофіційно – це ідея, яка виникла в моєї колеги Анни Новосад, міністерки освіти і науки, в 2019-20-му роках. Після того, як українські війська звільнили Чернігівщину і Київщину, ми побачили масштаб катастроф, залишений російською армією. Якщо великі, більш медійні міста – Буча, Ірпінь, Бородянка були у всіх на слуху, то сотні маленьких селищ, про які ніхто не говорив, постраждали не менше. Давайте поговоримо конкретно про місто Чернігів. Це мінімум – обласний центр, місто обласного значення. В Чернігові до повномасштабної війни було 34 школи, з яких (Чернігів не був під окупацією, але він був під постійними обстрілами) – 25 отримали дуже суттєві пошкодження і 2 зруйновані повністю та не підлягають відновленню. 25 шкіл – це також ті школи, в які не могли піти навчатися фізично: там потрібно було замінити дахи, системи опалень, побудувати нові котельні. Тобто це величезні, величезні витрати аби діти отримали доступ до освіти. Ми зрозуміли, що яка б не була зараз економічна ситуація, як би не намагалися місцеві органи влади зарадити цій ситуації, без допомоги громадянського суспільства цього не відбудеться. Відбудеться, але набагато пізніше. Для нас це була місія, всі ми волонтерили до цього, шукали броніки, приціли тощо. Але якраз десь наприкінці квітня, коли вже трошки оговталися і усвідомили, що це надовго, природним шляхом вирішили повернутися до того, чим ми всі, вся наша команда займалася і до повномасштабної війни. Це освіта. Вирішили сфокусуватися на допомозі саме освіті. Так виник «Сейвд».

Сьогодні ми допомагаємо деокупованим територіям, територіям, які постраждали від наслідків війни, у відновленні доступу до освіти для дітей. Це і частково відбудова, відновлення шкіл, і робота з софтовою частиною, з наповненням цих шкіл. У нас є кілька пріоритетних напрямків. Перший – це відкриття цифрових освітніх центрів. Оскільки школи часто не придатні до навчання або, як наприклад, в Богданівці, де 500 дітей шкільного віку (Богданівка – це Київська область) і 120 дошкільного, на школу і на садочок скинули вибухівку, будівлі зруйновані повністю.  Дітей взагалі немає де навчати. Там разом з партнерами «Save the Children» ми відкрили цифровий освітній центр в будинку культури, наприклад, тобто це не тільки про школи фізично, це також про будь-які інші можливості інфраструктури в межах селищ, що відкрили б дітям доступ до освіти.

Що таке цифрові освітні центри? Сьогодні їх уже шістнадцять: вісім Київщина, вісім Чернігівщина. На двадцять третій рік заплановано ще щонайменше тридцять, а може й більше, з різними партнерами, міжнародними донорами, які нам допомагають у їх відкритті. Це обладнані лептопами, обладнані всією необхідною технікою для навчання простори, де є бібліотеки, де є зони для відпочинку, для ігор тощо. Туди  могли б приходити діти шкільного віку, проводити час, отримувати доступ до онлайн-засобів навчання. Часто в тих селищах, які були окуповані, росіяни вкрали в родин все. В них навіть немає смартфону для того, аби виходити на уроки. Тут вони можуть отримати цей доступ. Також це освітня складова. Це вивчення англійської мови разом з мережею шкіл «Грін кантрі». Це тьютори, які постійно працюють на місці й допомагають дітям надолужити освітні втрати. Це підготовка до мультитесту. Тобто такий, освітній контент. Це перший напрямок – відкриття цифрових освітніх центрів. Він для нас є одним з найбільших.

Другий напрямок – це допомога школам у створенні концепцій, стратегій їх нових курикулумів. Почали ми такий проєкт в Житомирі, де 4 березня російська ракета зруйнувала ліцей №25. Завдяки нашим партнерам «Finn Church Aid», які підтримали нас в цьому проєкті, разом з Житомирською міською радою, Малою академією наук України зараз ми працюємо над створенням нового змісту освіти для цього ліцею, тому що школа – це не тільки про стіни. І в першу чергу не про стіни. В першу чергу про те, хто там працює, яких дітей там виховують. Ця частина, софтова складова, є набагато важливішою. Другий напрямок – створення стратегії шкіл.

Підписання меморандуму в Житомирі з міською владою про відновлення ліцею №25

Також ми допомагаємо облаштовувати укриття, ремонтувати укриття і робити там цифрові освітні центри, оскільки тривоги часто бувають дуже тривалими, чотири-п’ять годин. Просто сидіти чотири-п’ять годин і нічого не робити в сховищі – це не надто ефективне проведення часу. Тому в укриттях ми також облаштовуємо цифрові освітні центри. Зараз готуємо великий профорієнтаційний проєкт для підлітків з регіонів, які постраждали від наслідків війни. Робимо аналітичне дослідження з центром «Cedos» про вплив року війни на освіту в Україні, про те, які наслідки ми за цей рік отримали. Матимемо незабаром презентацію, вона буде приурочена року повномасштабної війни в Україні. Будемо робити також презентацію цього дослідження на спільноту Сполучених Штатів у Вашингтоні наприкінці березня. Тому ось такі наші основні напрямки роботи поки що.

Це цікаво, ефективно. Коли я переглядала ваші соцмережі по цифрових центрах, виникло таке запитання. Скажіть, будь ласка, у вас є свої сховища, щоб діти більш ефективно могли провести свій навчальний процес під час повітряної тривоги? Чи обладнані вони в усіх цифрових центрах?

Цифрові центри відкриваються або при школах, в яких є укриття, (тобто це має бути безпечне середовище, коли повітряна тривога, діти спускаються в сховище) або в тому ж будинку культури, де сховище неподалік, тобто безумовно має бути безпечний простір щонайперше. Своїх укриттів ми не маємо, це неможливо. Це треба будувати окремий будинок, під ним рити сховище. На це зараз точно немає ресурсу, та це й не дуже доречно. Однак зараз ми взяли фокус на відкриття цифрових освітніх центрів саме в бомбосховищах. Тобто в школах, де є укриття, але вони в не дуже хорошому стані для того, аби діти там навчалися. Ми там відкриваємо цифрові освітні центри. Особливо це стосується прикордоння, де обстріли часті, а діти є. Те, що дітей там немає – це неправда, вони там є і дуже багато. Власне, щоб діти могли почуватися в безпеці, в укриттях ми відкриваємо цифрові освітні центри.

Я зрозуміла, що ви, здебільшого, зосередилися на Житомирщині та Чернігівщині. Правильно?

Не зовсім. Ми почали свою діяльність якраз не з Житомирщини, а з Київщини й Чернігівщини. Як я сказала, це регіони, які українська армія першими звільнила, тому туди йти було найбезпечніше, найоптимальніше. Там немає активних бойових дій, як, скажімо, на Херсонщині, де зараз в будь-якому разі дітям небезпечно ходити до школи. Тому відновлювати там освітній процес складно. Київщина, Чернігівщина, які були частково під окупацією, зараз відносно безпечні. Тому з них ми, власне, й почали.

Цього року ми розширюємо свою діяльність. Житомир – це тільки один проєкт з відновлення 25-го ліцею в місті. Це, до речі, перший кейс в Україні, коли уже зараз йде мова про відбудову повністю зруйнованого ліцею. Як фізично, так і наповнення його змістом. Цього року ми розширюємо географію на Миколаївщину, оскільки після звільнення Херсону в Миколаєві немає більше влучань з артилерії, російська армія не може його обстрілювати, ймовірні лише ракетні обстріли. Після звільнення Херсону місто почало говорити про відновлення освітнього процесу в школах, тому що в Миколаєві сьогодні 44 тисячі дітей. Це, фактично, стільки ж, скільки було до повномасштабної війни. Багато дуже людей повернулося до Миколаєва після звільнення Херсону. Тому зараз разом з нашим партнером «Planet nation» ми плануємо відкриття п’яти цифрових освітніх центрів у Миколаєві. Це наш новий регіон, новий напрямок. Також це Харківщина, на яку ми також заходимо з початком весни і де плануємо теж відкривати цифрові освітні центри. І ще два регіони: це Дніпропетровщина і Полтавщина, в яких зараз велика кількість внутрішньо переміщених осіб. Там також планується відкриття цифрових освітніх центрів. Але очевидно, що цього, 2023 року, нашими ключовими регіонами будуть Київщина, Чернігівщина, Миколаївщина і частково Харківщина, Дніпропетровщина, Полтавщина і Житомирщина.

Підписання меморандуму в Житомирі з міською владою про відновлення ліцею №25

Ви часто розповідаєте про концептуальне відновлення шкіл, тобто не лише фізична відбудова стін. Що ви маєте на увазі під цим терміном, «концептуальне відновлення»? Чого від нього очікувати в майбутньому? Які його виклики?

Я не кажу «концептуальне відновлення», я кажу «створення нової концепції» школи. Це різні речі. Всі ми розуміємо, що наша освіта після перемоги не може бути такою, якою вона була до. Ви самі це питання на початку нашої розмови піднімали. Тому, якою ця освіта має бути – це, власне, питання, яке зараз має обговорюватися всіма стейкхолдерами процесу: Міністерством, батьками, освітянською спільнотою країни, громадським сектором і так далі. Але. Житомир – це єдиний проєкт, де ми працюємо над концепцією: концепція, філософія, стратегія школи і курикулуми (курикулуми – це нові освітні програми). Для нас це певний експериментальний виклик. На прикладі Житомира ми хочемо відпрацювати ту модель, яка може масштабуватися далі на країну і нею зможуть користуватися школи або громади в інших регіонах, що є зруйнованими. Наприклад, є громади, в яких всі школи постраждали від обстрілів. Але чи потрібно їх всі відновлювати – це питання. Потрібно думати, як збудувати ефективну освітню мережу. Якою вона має бути? Якими там мають бути згідно з новим законом «Про освіту» навчальні заклади: які школи мають бути гімназіями, які ліцеями? Гімназія – це школа І-ІІ ступенів, ліцей – за законом це була тільки школа ІІІ ступеню, старша школа. Положення про ліцей дозволяє такому закладу мати з першого по одинадцятий клас, але це вже геть інша історія. Якими вони, ці школи, мають бути? Якими мають бути освітні програми? Яким має бути дух в цій школі? Власне це те, що вкладається в концепцію школи. Із Житомиром ми наразі якраз над цим працюємо. Першими результатами поділимося вже наприкінці літа перед початком нового навчального року. Почнемо апробацію цих нових освітніх програм також з нового навчального року.

презентація savED, аналітичного центру Cedos за підтримки Міжнародний фонд “Відродження” про впливи війни за загальний доступ до освіти.

Ви маєте на увазі якісь якісно нові підходи до системи освіти. Не бажаєте поділитися, які вони мають бути? Хто їх має приймати, яким чином маємо їх інтегрувати в сучасну освіту?

Я не бажаю поділитися, бо я не знаю. Питання, на яке немає відповіді. Це питання, яке ми зараз обговорюємо, зокрема в Житомирі, зі стратегічною групою з близько тридцяти людей – найкращими освітянами країни, представниками бізнес-спільнот міста, представниками батьківства. Це питання, на яке ми зараз шукаємо відповіді. Якби я знала відповідь на нього, якби будь-хто знав відповідь на нього, все давно рухалося б вперед. Але ми не знаєм поки що. Це те, над чим ми працюємо.

Дуже приємно відзначити, що у вашій команді є одна з наших дописувачок, це Антоніна Макаревич. Ми дуже цим пишаємося. Будемо сподіватися, що у вас все вийде. І останнє запитання. Розкажіть, будь ласка, про свої амбітні плани в освітньому процесі на майбутнє. Крім розширення географії, можливо, у вас ще щось заплановано?

Наші амбітні плани – це допомогти якомога більшій кількості українських дітей отримати доступ до освіти. Ще рік тому я б сказала, що кожна організація повинна мати чітку стратегію, рухатися відповідно їй та знати, де буде через три-чотири роки. Сьогодні я вам скажу, що це неможливо. Тому говорити про якісь амбітні плани скільки чого ми збудуємо і куди ми підемо – це безглуздо. Я скажу, що наш найбільш амбітний план – це зробити якомога більшу кількість дітей щасливими і якомога більшій кількості дітей дати доступ до освіти, залучаючи до цього міжнародну спільноту, українське суспільство. Але найперше – міжнародну спільноту, тому що коштів у державі немає, а все, зрештою, впирається в них. Щоб мати  змогу відновлювати, відкривати цифрові освітні центри, наймати хороших вчителів на роботу тощо. Тому ми рухаємося в цьому напрямку. Сподіваємось, що через рік, можливо, ми знову з вами будемо говорити і поділимося, чого нам вдалося досягти за цей рік, якій кількості дітей ми допомогли і який це вплив має на розвиток України, тому що це, насправді, сьогодні головне.

Команда savED у Вашингтоні

Ви маєте рацію, повністю з вами погоджуюсь. Я дуже дякую за те, що ви робите, це дуже круті ідеї. Бажаю вам удачі та дякую за цю розмову.

Джерела
11 Квітня 2023
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: