Це розповідь про солодкі та гіркі паляниці, про те, як можна здобути дефіцитну сіль, а також про людський вимір історії – співчуття, благодійність і покаяння. Це сюжет, який розгортався на арені життя понад тисячу років тому і не втрачає своєї актуальності нині.
Немає нічого нового під сонцем. У наших страшних і жорстоких реаліях, коли ллються солоні людські сльози, знову постала проблема з постачанням солі. Знову, бо таке вже було. Можливо, не раз. Але близька нам історична паралель, яка перша приходить на думку, описана в Києво-Печерському патерику: «золотій,- за словами М. С. Грушевського,- книзі українського письменного люду, пам’ятці давньої літератури, що представляє кращі традиції вітчизняної середньовічної агіографії та історіописання».
…У нелегкі для Русі часи князювання Святополка Ізяславовича (1093–1113) у Києво-Печерській обителі почав свій монаший шлях преподобний Прохор Лободник. Патерик називає дві важливі складові його подвигу: послух (а отже, смирення – а саме воно згадане в першу чергу!) та суворе утримання від їжі. Святий не вкушав навіть хліба, крім просфори. Свої життєві сили преподобний підтримував лише водою та «паляницями» з лободи, яку власноруч збирав, приносив у монастир, тер і виготовляв «хліб». Так він робив з року в рік, усе життя. При цьому добровільно взятий на себе хрест подвижник ніс із любов’ю до Бога і ближніх та святою радістю, без жодного нарікання чи скорботи: «Сій не поскорбѣ николи же, но всегда работаше Господеви радуася» [1, с. 150]. І Милосердний Господь за таке терпіння і утримання воздав Своєму угоднику утішенням: спочатку гіркий, а з часом такий «хліб» став солодким.
Виняткова скромність життя допомогла преп. Прохору легко пережити голод, спричинений внутрішніми та зовнішніми військовими конфліктами у країні. І не тільки йому. Продовжуючи за звичкою збирати лободу, святий таким чином подавав приклад для наслідування й іншим. Крім цього, він сам роздавав «хліб» тим, хто його потребував. І Всемогутній Господь щоразу повторював чудо: «паляниці» з лободи ставали на смак солодкими, немов медові. Люди не так хотіли вже справжнього хліба, «яко же от руку сего блаженнаго сътвореннаго от дивіаго зеліа пріати» [1, с. 151].
Чудо полягало також і в тому, що світлими, чистими та солодкими були «паляниці», які преп. Прохор давав із благословенням. У той же час, украдений «хліб» ставав немов полин, «горекъ паче мѣры» [1, с. 151], його неможливо було їсти. Ігумен монастиря, дізнавшись про це, навіть ініціював «експеримент», у результаті якого всі пересвідчилися, що смак «паляниці» з лободи залежав від того, яким чином її отримано: взяте гріховним шляхом, без дозволу, було гірким, а з рук святого – солодким. Так Божий угодник прогодував багатьох голодних і приніс ближнім користь.
Відтак патерикове слово оповідає про проблему з постачанням солі. У результаті міжусобиці, яка мала місце за часів князювання Святополка Ізяславовича (кінець ХІ ст.), продукт не було доставлено із Галича та Перемишля. Через це «не бысть соли въ всеи Рускои земли» [1, с. 152]. Відсутність солі мовби довершувала чашу страждань народу: замучені голодом, війною і грабунками, люди не мали навіть ні пшениці, ні солі, тобто найменшого утішення. За цих умов преподобний отець Прохор зібрав багато попелу зі своєї та інших келій і почав роздавати його тим, хто приходив до нього. І Господь сотворив чудо! Молитвами святого попіл перетворювався в чисту сіль. І чим більше роздавав, тим більше її ставало. Подвижник робив це абсолютно безкоштовно. До нього почали приходити не лише з монастиря, але також і миряни, яких святий теж щедро обдаровував на потребу їхніх сімей.
Торговці ж сіллю, які мали намір збагатіти, за таких непередбачуваних для них обставин залишилися без покупців. Користуючись ситуацією в країні, вони сподівалися отримати великий прибуток у зв’язку з дефіцитом стратегічного товару. 2 головажні солі (головажня – це 60–80 г [2]) продавали за 1 куну (2,05 г золота) [3]. Якщо перевести на сучасні гроші, то за 120–160 г солі потрібно було заплатити понад 1 тисячу (!) наших гривень. Однак безкорисливість святого змусила продавців зменшити вартість у п’ять разів: за 1 куну віддавали вже 10 головажней солі, тобто 600–800 г за понад 1 тисячу грн. Але люди, які безкоштовно отримували сіль від преп. Прохора, не купували солі й при такому суттєвому зниженні ціни. Охоплені заздрістю, думаючи лише про власне збагачення і ті «збитки», які вони матимуть через неможливість заробити на людській біді, продавці звернулися до князя зі скаргою на благодійництво печерського монаха. Святополк Ізяславович погодився виконати їхнє прохання. Він мав намір отримати подвійну користь: пригасити невдоволення торговців та отримати собі матеріальний прибуток, продавши відібрану в преп. Прохора сіль за високою ціною. Однак, як у випадку з «паляницями» з лободи, не лише радісний, але й грізний аспект чуда теж повторився. Украдена сіль стала тим, чим була спочатку. Такою її бачили, такою вона сприймалася і на смак. Князь отримав стовідсотковий попіл. Вирішили почекати три дні.
У той же час люди приходили за звичкою до преподобного, але у великому смутку поверталися з пустими руками додому. Святий, втішаючи їх, благословив через три дні, коли «сіль» викинуть, набрати її собі. Так і відбулося. Зрозумівши, що жодних змін із пограбованим «багатством» угодника Божого не відбувається, князь звелів вночі висипати попіл. Господньою Милістю він знову перетворився на сіль, яку люди й зібрали. Святополка Ізяславовича це вразило. Оскільки очевидців чуда було дуже багато, князь не міг приховати того, що відбулося. Він почав з’ясовувати, «что есть дѣло се» [1, с. 153]. Тоді Святополк почув про чудо з лободою, про нагодування нею великої кількості людей, про гіркі та солодкі «паляниці». Відчувши сором за свою поведінку, князь пішов із покаянням до Печерського ігумена Іоанна, проти якого – за те, що ігумен викривав неправедну діяльність князя – раніше ворогував і навіть свого часу заточив у Турів. Згадане чудо привело Святополка до щирого каяття, примирення з монастирем, великої любові до обителі та шани до преп. Прохора Лободника. Найбільшим дивом у всій цій історії стала глибока переміна князя: він дав обітницю Богу нікому більше не творити зла. А також домовився зі святим угодником, що той, якщо князь швидше відійде до Господа, покладе його своїми руками в домовину, а якщо навпаки, то Святополк на своїх плечах понесе гріб преп. Прохора до печери. Гідний подиву і поваги здійснений у зв’язку з цим вчинок князя. Прихід кончини святого монаха відбувся в час, коли Святополк був на війні. І князь навіть за таких обставин виконав обітницю. Отримавши від угодника Божого добрі настанови, благословення та пробачення і поховавши спочилого, Святополк пішов на війну та отримав Господом даровану перемогу.
Які паралелі та уроки можемо винести з цієї прекрасної історії ми? Щодо паралелей, то це те, що в умовах воєнних конфліктів сіль нерідко стає дефіцитним товаром. І відповідно, ті, хто продають її, мають можливість отримати більший прибуток, ніж за звичайного плину життя. Однак, якщо порівняти фінансовий аспект, то наші сучасники не підняли вартість продукту настільки, як це було в кінці ХІ ст. І це сповнює серце надією та радістю.Сьогодні проблема також вирішилася за рахунок імпорту з сусідніх країн. Історичні умови дещо інші.
Різним видається також ставлення влади до благодійництва. Можливо, буде трохи анахронізмом назвати преп. Прохора меценатом, але якщо так, то знову-таки радісно за те, що люди, які нині знаходяться при владі, не чинять такого беззаконня щодо меценатів, як князь Святополк.
Важливою є паралель, що стосується підтримки з боку Церкви. Як і десять століть тому, так і нині святі обителі та приходські храми, хоча й не перетворюють своїми молитвами попіл на сіль (не тому, що не можуть: Господньою Благодаттю все можливе; причина, мабуть, у нас, теперішніх мирянах: напевно, ми не заслуговуємо на такі чудеса), допомагають своїм співвітчизникам, разом із ними несуть хрест страждань і випробувань. Названа тема потребує окремої статті і не однієї.
Під час прочитання цієї розповіді згадалися також євангельські слова про те, що християни – сіль землі. І треба дбати про те, щоб не втратити своєї «солоності», чистоти, істинності, щоб зберігати свої «властивості» послідовників Христа (Мф. 5:13). Приходить на спомин також перше чудо в Кані Галілейській. Спаситель перетворює звичайну воду в хороше вино, щоб допомогти ближньому, щоб врятувати господаря від сорому та скорботи, щоб підтримати та сповнити радість, яка стала початком шляху до Вічної радості (наречений Симон Кананіт буде одним із 12 Апостолів)… (Ін. 2:1–11).
Щодо уроків цієї історії – вони теж очевидні, їх багато, назвемо лише деякі. Святе життя винагороджується не лише благами Вічності (хоча це найважливіша нагорода), але й ще тут, на землі. Його плоди пожинає не тільки той, хто живе богоугодно, але також люди поряд із ним. Злі наміри та вчинки ніколи не увінчаються успіхом і потребують щирого та діяльного покаяння.