У перший місяць повномасштабного вторгнення чимало людей зіткнулося з такою проблемою, як відсутність ліків. Особисто моя новинна стрічка рясніла повідомленнями про пошук тих чи інших препаратів. Моїм друзям та знайомим на допомогу прийшов Богдан Тринько і наше наступне інтерв’ю саме з ним. Він працює в галузі фармації і вирішив свій досвід та зв’язки направити на пошук та доставку важкодоступних ліків спочатку по Києву, на сусідні від столиці окуповані міста та села, а зараз вже і в зони бойових дій. Для мене це приклад, як невеличка команда з чоловіка та дружини змогла організувати допомогу, налагодити логістику і рятувати життя людей.
Як ти зрозумів що хочеш і можеш допомагати?
У мене був якийсь переломний момент, я прокинувся з чіткою думкою, що треба щось робити. Якщо не ти, то ніхто інший не зробить цього конкретно. Зрозумів, що кожна людина має знайти для себе маленьку нішу, де може приносити користь. Я не військовий, не проходив ці навчання, щоб приносити користь там на передовій. Я зрозумів, що свою нішу я зможу переформатувати і проносити користь тут (в Києві) простим людям, військовим, лікарням і тд.
Пам’ятаєш перший запит на ліки?
Мені скинув запит товариш, що потрібно багато перев’язувального матеріалу для тероборони. От ми вийшли збирати. Аптеки були всі максимально закриті, дуже великі черги, взагалі нереально туди пробитися. З горем пополам ми проїхалися у себе по району і для нас це було таким неймовірним геройством, що ми вийшли з дому, сіли в автомобіль і проїхалися. Все – таки зібрали ми те замовлення, відвезли. Багато знає, що я в фармації працюю, почали цікавитися, а де можна дістати той чи інший препарат, і ми вже якось організували зі своїми фармацевтами ці волонтерські чати, де можна було написати і дізнатися, де ці ліки є, щоб максимально швидко приїхати і без черги їх взяти. Спочатку коефіцієнт корисної дії не був таким, ми просто розвозили ліки, часто нам говорили: « В нас є». Ми їхали далі, трохи була така спонтанна робота, яка не приносила, можливо, багато користі. Але ми познайомились в процесі в реанімації з лікарями, конкретно з лікарями тероборон або військкоматів і тоді ж почали вже прилітати замовлення, те що потрібно у великих кількостях, то ми його діставали. Почалася реальна користь від роботи.
Які ліки вам доводилося шукати?
Ліки різні. Від елементарної «перев’язки», яка зараз потрібна у великій кількості для солдатів, до якихось супердорогих онкопрепаратів, які коштують більше 20 тис. грн. , а у людини зараз немає змоги їх ні знайти, ні немає коштів їх придбати. Дуже великий ажіотаж, мабуть всі знають, був на препарати гормональні. Такі, як l-тероксин, еутирокс.
Ми для себе спочатку вирішили, що ми будемо займатися важкодоступними ліками, які можуть врятувати людині життя тут і зараз. От наприклад, людина після інфаркту, якщо не прийме протягом двох днів ці ліки, вона вже може не вижити. Страшно буває, якщо ти ліки людині не доставиш, вона вже може завтра не вижити.
Досить було складно дістати ліки в перші місяці війни, як тобі вдавалося?
Так, як я працюю у фармбізнесі, у мене є велика база фармацевтів, які працюють в Києві. Якщо прилітає замовлення на важкодоступні ліки, я можу завжди їм написати і вони мене скоординують, де вони знаходяться і як зараз придбати. В тому плані, що я працюю в цій галузі, дуже полегшило роботу. Бувають випадки, коли препаратів на ринку України не має, доводиться шукати за кордоном. Ми з лікарями писали рецепти, люди знаходили в Угорщині і в Польщі.
А яка була ситуація з фінансуванням запитів?
На перше замовлення ми витратили свої кошти, потім я зробив у себе в інстаграмі повідомлення, що збираємо на ліки. Можливо того, що я займаюся музикою і маю друзів, які займаються музикою, вони відомі і вони допомогли з цим репостом( та сама Альона – Альона допомогла з репостами). Люди у цей момент якось легко єдналися, бачили, якщо гроші йдуть на корисні цілі, то гроші дуже швидко збиралися.
Ти сам працюєш чи хтось допомагає?
Моя волонтерська організація (сміється) я і дружина. Дружина – це моя надія, опора. І плюс вже люди, з якими ми познайомилися в процесі. Я розумів, що мені зараз швидко потрібно було організовувати процес і нема часу втрачати час. А з дружиною ми могли максимально швидко це організувати. Наприклад, от вчора ми беремо замовлення, а зранку о 9.00 скидаю дівчаткам, які вже до аптеки добралися, о 10-11 я забираю замовлення і везу конкретно людям.
Буває, що прилітають замовлення з окупованих територій або на той час були тимчасово окуповані і потрібно шукати варіанти, як їх доставити. І це, звичайно, викликає труднощі. Наприклад, зараз на території, які зараз окуповані, ми передаємо ліки військовими, які їдуть на ротацію, зміняти солдатів, які в принципі озброєні і ми впевнені, що ліки дістануться до місця призначення. Були також проблеми в логістиці. В Києві було все легше, особливо якщо запити на одному березі, а якщо із берега на берег, то я думаю, було всім відомо, що було дуже проблемно з лівого на правий чи з правого на лівий доставляти ліки. Дуже багато волонтерів, які їздили на мотоциклах і самі доставляли ліки.
Вам доводилося багато рухатися по місту і під час повітряних тривог. Страх був?
Що стосується страху війни, він тоді, мабуть, пройшов. Одного дня нам треба було відвести ліки для Інституту імені О.О. Шалімова у Києві, бо там людина, у якої залишилися 50 см кишківника, із-за проблем довелося ампутувати все інше, і прийшло нам замовлення, ми зібралися і повезли. Якраз в цей час прилетіла ракета у вежу на Дорогожичах, це сталося в п’ятистах метрах , може, трохи більше від нас. Коли ми приїхали додому, спочатку це був шоковий стан, я не міг себе контролювати, якийсь неконтрольований сміх і після того страх пропав взагалі-більше ми війни не боялися.
Чи була потім комунікація з тими, кому ви допомагали?
Якщо повернутися до цього пацієнта, який лежав в інституті О.О. Шалімова,то це велика аномалія і людина без препаратів не може існувати. Цьому пацієнту конкретно ми старалися доставити якнайшвидше, він у нас був доволі такий пріоритетний, тому що розуміли, що ситуація надскладна. Коли ми діставили ці ліки, його дружина почала плакати, тому що у них не було більше варіантів. І от вчора ( 24.04.2022) прилетіла «комунікація» від його хірурга Романа. Він пише: «Женю (пацієнта) відправили додому, там наче все ок, дзвонив вчора. Дякую Вам за все, завдяки вам, 90 % того, що він не помер. Пишаюся вами». Я бачив таких лікарів, мабуть, у фільмах, у нас я ніколи, не дивлячись, що я працюю з лікарями, не бачив на стільки ідейних людей, які хочуть допомогти. Хірург молодий. Плюс- мінус такий, як ми. Справа в тому, що він зіштовхнувся з проблемами, на жаль, цієї совкової радянської системи. Він готовий зробити йому пересадку кишківника. Але йому ставлять «палки в колеса» і не дозволяють, бо в Україні ще ніхто такого не робив.
Робота з доставкою ліків досить емоційна, бо ви ж маєте справу зі здоров’ям та життям людей. Які історії вас ще вразили?
Військовий з Бучі. Ми везли йому ліки, для його взводу і привезли 2 чи 3 пиріжечки. У людини були такі очі, як у дитини. Вдячні. Людина, яка перед цим бачила смерть, а радіє цим двом пиріжечкам. Це якось словами не передати, це треба було бачити.
Одного разу я домовився про ліки для хіміотерапії, які потрібно було знайти за кілька днів. В одній аптеці було дві ампули, за якими я і приїхав. У черзі ми розговорилися з жінкою, яка виявилось вже пів дня стояла в черзі і саме за цими ампулами. Я запитав, чи може вона почекати кілька днів, бо для людини, якій ми маємо привезти, часу було вже обмаль. Жінка відповіла, що у неї є 5-6 днів. Вона погодилась на пропозицію, що я зараз дві ампули з ліками забираю, а для неї буду шукати. Вона віддала. Мені вдалося знайти і привезти цій жінці ліки через кілька днів. Дві людини отримали свої ліки вчасно.