Суспільства «отруєні історією»: як минуле перетворюють на зброю, слабкість чи «тиранію каяття» – Роман Лехнюк

Роман Лехнюк

Кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини Національного університету "Львівська політехніка". Отримав ступінь магістра на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. У 2018 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Тема: "Українські консервативні середовища в Галичині в першій чверті ХХ століття: національно-політичний аспект" (науковий керівник – доц. Мудрий М. М.) Наукові інтереси: історія українського консерватизму; інтелектуальна історія та суспільно-політичні процеси в Україні та Європі в ХІХ – на початку ХХ століття.

Розділ статті: Війна

Цей текст не є черговим намаганням роз’ятрити дискусію щодо необов’язковості історії України як складової цьогорічного Національного мультипредметного тесту. Про це написано достатньо. Всі внутрішньоукраїнські баталії останнього місяця довкола історії жодним чином не скасовують простої істини – знання та здатність до аналізу минулого дає змогу значно краще розуміти нинішній світ і політичні чи культурні процеси, що в ньому відбуваються.

Зокрема те, що історія може бути знаряддям нападу й ослаблення цілих націй чи навіть цивілізацій. Цивілізаційні критерії добре надаються для опису нинішньої російсько-української війни. Хоча б тому, що це актуально для обидвох сторін. Російська пропаганда переконує своїх співгромадян і світ, що методом «спеціальної воєнної операції» їх держава всього лиш захищає власні цивілізаційні «цінності» від начебто шкідливих впливів чужої західної цивілізації. Існує багато детальніших підтипів цієї тези, але в загальній формі саме вона правдиво пояснює дії росії. Адже і владімір путін, і російська еліта, і  більшість тамтешнього суспільства мислять  цивілізаційними категоріями. Власний уявний «русскій мір» з не менш уявною його «величчю» – центральна мисленнєва та геополітична категорія. Всі території, які росіяни вважають частиною власної «цивілізації», прагнуть взяти під контроль. Не через ресурси, а перш за все тому, що вважають їх історично й цивілізаційно «своїми».

Для більшості з нас, українців, ця війна, окрім суто національно-визвольного, також має цивілізаційний вимір. Адже кожен новий день, проведений росіянами в Україні, кожен новий їх злочин – Буча, Ірпінь, Маріуполь, Ізюм, влучання в будинок у Дніпрі – кричуще демонструє різницю між ними та нами, яка є куди глибшою за політичні чи навіть звичайні культурні кордони. Це справжня цивілізаційна прірва, класичний ще для античних греків та римлян дихотомічний поділ на цивілізацію та варварський світ. Де цивілізацією є Захід (ціннісний, а не лише географічний), а варварами – «русскій мір». Погляд на те, кого у цій війні підтримує більшість цивілізованого світу, а кого такі «світочі цивілізації» як КНДР чи Еритрея, лише увиразнює цю прірву.

У нинішньому протистоянні, яке насправді має куди глобальніший вимір (що добре розуміє росія і поки що не надто чітко Захід), одним із факторів успіху чи невдачі є й історія. Хтось, як росія, використовує її в якості пропагандистського інструменту. Для когось, перш за все на Заході, способи оцінки власного минулого ведуть до внутрішнього ослаблення й пасивності, а для інших – як виправдання власних корисливих позицій.

Про російську пропаганду, зокрема її історичний вимір, суть та методи написано багато. Сучасна росія – це приклад суспільства, «отруєного історією». Адже минуле там використовується майже винятково з метою утвердження поточного політичного режиму, формуванню вигідної системі свідомості населення й налаштуванню його на підтримку політичних, культурних чи військових агресій. Кому ж, як не українцям, про це знати. Адже Україна упродовж століть була об’єктом російської історичної пропаганди.

Сьогодні нас більше цікавить використання росією історії як зброї для зовнішнього, а не внутрішнього вжитку. Адже «внутрішня кухня» з останніми маразмами на кшталт тимчасового перейменування Волгограду на Сталінград в рамках центрального російського пропагандистського міфу «Великої Вітчизняної війни» вже навряд чи когось дивує і щось суттєво змінює на глобальному рівні. Натомість те, як росіяни використовували й продовжують використовувати історію для «зовнішнього споживача», відіграє важливу роль у нинішній війні й підтримці України не лише урядами тих чи інших західних країн, але й тамтешніми суспільствами.

Для світу російська історична пропаганда діє зазвичай більш витончено, ніж всередині країни. Перша її зброя – міф про «велику російську культуру», завдяки якому упродовж століть серед мешканців Західної Європи та Північної Америки популяризувалась так звана «загадкова російська душа», справжня сутність якої аж ніяк не загадкова, а брутально антилюдська. Відповідно, на Заході чимало людей, зокрема інтелектуалів, звикли сприймати росію як апріорі іншу, як противагу цьому самому Заходу, з власною начебто високою культурою, усіма цими Толстоєвськими. А, отже, й критерії оцінювання до неї інші. Зразком такої омани став випадок у листопаді, коли Папа Франциск спочатку назвав творчість Достоєвського такою, що «надихає до осмислення християнства», а ще за кілька днів по тому величав цього еталонного глашатая російського нігілізму «великим гуманістом». І це говорить очільник фундаментальної для Заходу інституції – Католицької церкви!

Ця міфічна «інакшість» росіян, загорнена у красиву обгортку «великої культури», неодноразово спонукала й спонукає багатьох на Заході шукати виправдань діяльності росії, а ще раніше – СРСР. Класикою жанру є вихваляння радянського ладу такими видатними (начебто) мислителями як Бернард Шоу чи Жан-Поль Сартр. Останній, чудово знаючи реалії радянського тоталітаризму, не втомлювався його пропагувати як кращу альтернативу капіталізму та західного «імперіалізму». Тож не дивно, що й нині не бракує знаних інтелектуалів, котрі виправдовують російську агресію. Притому, як на лівому (наприклад, Ноам Чомські), так і правому (Джордан Пітерсон) ідеологічному фланзі.

Окремо варто згадати й «експортну» версію міфу про «Велику Вітчизняну», оперуючи яким росія будь-яке перешкоджання власним інтересам використовує для звинувачень у «фашизмі». Безпідставні з історичної точки зору наполягання росіян на власній винятковій заслузі у перемозі на нацизмом, що повторюються рік за роком, також не минули даремно. Зокрема, в Німеччині вистачає тих, хто до сих пір відчуває пієтет перед росією через її уявну заслугу у «звільненні» німців від тоталітаризму.

Німеччина є добрим прикладом для переходу від використання історії як зброї до перетворення її на інструмент ослаблення. Ця країна втілює те, що французький філософ Паскаль Брюкнер назвав «тиранією каяття». Йдеться про вже звичний за останні десятиліття для західних суспільств ритуал вибачатись за реальні та уявні гріхи перед іншими народами та культурами – імперіалізм, колонізацію, рабовласництво тощо. У випадку німців – це травма нацизму. До сих пір у пересічного німця приступи жаху викликає порівняння дій росіян на окупованих територіях із діями нацистів у роки Другої світової війни – і порівнянь обґрунтованих! Але німці впевнені, що злочини їхніх предків були унікальними. Один із побічних ефектів німецького перманентного каяття – страх спричинити нову масштабну війну, про що говорять як більшість тамтешніх політиків, так і соцопитування серед населення. Чудова відмазка, щоб не постачати Україні зброю, а отже, робити цю війну тривалішою та кривавішою.

Спираючись радше на ідеології, а не на реальності минулого, суперечки про історію ослаблюють спільноту й державу – показує приклад США. За останні десятиліття було зроблено чимало спроб перетворити усталене уявлення про американське минуле з історії успіху на темну оповідь про рабство й дискримінацію. Звісно, жоден адекватний американець не буде заперечувати існування рабства чи расово дискримінаційних «Законів Джима Кроу», але вважати саме ці явища головним внеском Америки в історію свою чи світу – безглуздо. Історія жодної країни не є чорно-білою (окей, крім росії – вона ж  «унікальна»). Для будь-кого не засліпленого ідеологією, зрозуміло, що США відіграли й відіграють в історії світу куди більше позитивну, ніж негативну роль. Для детальнішого ознайомлення із американським виміром «тиранії каяття» варто прочитати книгу Бена Шапіро «Як знищити Америку за три прості кроки», український переклад якої з’явився в 2021 році.

Схожі до німецьких чи американських дискусії мають місце у всіх провідних країнах Заходу, в тому числі Великій Британії та Франції. Різною мірою, але вони підточують здатність цих суспільств справедливо оцінити власний внесок в історію. Вже давно не новою модою в наукових та інтелектуальних колах Заходу стало нещадно критикувати цей самий Захід. Європейців чи американців раз по раз переконують, що вони повинні безперервно каятись перед усіма на світі. За такого підходу говорити про те, що саме Західній цивілізації світ завдячує утвердженню таких понять як демократія, верховенство права, світська держава, гуманізм та багатьох інших означає неминуче нарватись на звинувачення у виправданні котрогось «-ізму»: імперіалізму, расизму, колоніалізму, фашизму… Перелік у лівих «прогресивістів» заготовлений чималий. Головне не істина, а відповідність мейнстрімній інтелектуальній «лінії партії». Крок ліворуч чи праворуч – і будь готовий до «скасування».

Звісно, імперіалізм, колоніалізм та інші згадані закиди справді мали місце в історії Заходу, про них треба говорити й за них слід вибачатись. Та, як і у випадку зі США, Заходу не можна каяття перетворювати на єдиний образ власної історії і таким чином нівелювати видатні здобутки власної  цивілізації. Інакше можна «докотитись» до виправдання злочинів не давно минулих, а тих, що кояться в серці Європи прямо зараз – ледь не в прямому ефірі. І до породженої вічним каяттям апатії та нерішучості, котрі не дають повноцінно й швидко допомагати жертвам цих злочинів.

А що ж Україна? Нам не потрібна історія як зброя, не можна і допустити її перетворення на слабкість. Пропагування власного минулого для світу, безумовно, є вкрай важливим. Адже незнання світом України неодноразово в минулому ставало однією з причин наших бід. Зараз тенденція втішна – у світі пишуть про українців та Україну більше, ніж будь-коли до цього. Важливо лиш пам’ятати, що поширюючи власну історію та культуру, долаючи російські чи західні стереотипи й упередження, ми не повинні самі стати драконом, якого прагнемо здолати. Перетворюючи культурну дипломатію на пропаганду, ми зашкодимо собі, а не допоможемо. Наприклад, поширення у світових ЗМІ необґрунтованої джерелами завищеної чисельності жертв Голодомору хіба завадить визнанню у різних країнах цього страшного злочину актом геноциду, яким він, власне, й був. Бо цифри досить легко перевірити, і поширення неправдивої інформації в одному аспекті одразу підриває довіру до всієї справи.

Історія не потрібна українцям і задля «тиранії каяття». Наше минуле також не позбавлене темних сторінок, за які має бути соромно. Та це не робить Україну й українців співучасниками історії західного імперіалізму чи расизму. А чимало лівих на Заході саме так і мислять, адже у їх чорно-білому світі європеєць із білим кольором шкіри – апріорі якийсь різновид пригноблювачів. Тому просувати власну історію серед західних суспільств нам важливо не скочуючись у пропаганду «а-ля російська».

Історія українцям потрібна як частина імунної системи. Без базового розуміння нашого минулого дуже легко стати жертвою російських маніпуляцій: про «колиску братніх народів», культурну чи мовну спорідненість та інше  – вибір великий. Розуміння сутності російського імперіалізму, колишнього й теперішнього, вилікує багатьох українців від наївних питань на кшталт «а в чому винен Пушкін?» або «а що не так з Булгаковим?» і продемонструє, що мова йде про маркування імперією власного простору, а не про увічнення діячів культури.

Знання історії може також допомогти уникнути вкрай небезпечної в інформаційну епоху пастки – теорій змов. Адже людей зі способом мислення «правдиву історію від нас приховують», «історію вічно переписують, тож правди нам все одно не скажуть» і т.п. серед українців предостатньо. Це прояв глобальнішої проблеми – браку критичного мислення. В сучасній Україні ця хиба є однією з найболючіших перешкод на шляху до успішного розвитку суспільства.

Є й хороші новини – ледь не вперше з часів появи української історичної науки в ХІХ столітті в нас формується переважно позитивне налаштування щодо власної історії. На зміну Винниченковому «історію України не можна читати без брому» й вічному «плачу Ярославни» про власні поразки та жертви приходить відчуття перемоги, хай поки не як доконаного факту. Завдяки українським воїнам ми відчули, що можемо не лише героїчно програвати, але й перемагати. Причім у битві, напередодні якої на Україну навряд чи зробив би ставку навіть найзатятіший оптиміст. Така зміна перспективи – ключ до переосмислення всієї нашої історії, де місце культу поразок займе адекватне розуміння. Розуміння, що українська історія не була низкою суцільних катастроф і гноблень, а що в ній були і перемоги, і власні еліти, і назагал чимало приводів для гордості. Це те «подолання історії», яке нам потрібне для руху вперед і про яке пише Ярослав Грицак – подолання не як забуття, а як адекватне осмислення.

Історія – це ще й вакцина від надмірного оптимізму. Наприклад, щодо майбутнього росії. Чимало людей, не лише на Заході, а й в Україні наївно вірять, що після смерті Путіна ця держава може стати ліберальною, демократичною, а її населення – тверезомислячим. Біда в тім, що вся історії росії волає усім навколо : «Ми не будемо такими, бо ніколи не були». Історія рф та її суспільства – це історія відсутності свободи, прав людини та поваги до неї, це одвічне панування держави в усіх аспектах, колективізм, що пригнічує індивідуальність й незмінно агресивна завойовницька політика. Дві спроби російської демократії – у 1917 та на початку 1990-х протривали жалюгідно мало й завершились прогнозовано – сходженням нових диктатур. Це держава-хижак, яка не може змінитись, залишаючись у нинішніх кордонах. А розпад росії – єдина гарантія, що вона перестане бути загрозою – для російських «лібералів» куди страшніший сон, ніж тисячі й тисячі вбитих українців. Тож не варто дивуватись, коли вони раз по раз проявляють свою імперську сутність.

Розуміння історії та різних ролей, яких їй можуть надавати, також дає краще розуміння сучасної політики багатьох країн. Окрім вже наведених прикладів, варто згадати нашого прикрого сусіда – Угорщину. Не минає й тижня, щоб тамтешній прем’єр Віктор Орбан чи хтось із урядовців не висловився негативно про Україну чи не звучали б прямі або завуальовані претензії на Закарпаття. Схожі проблеми з угорською політикою має також Словаччина та Румунія. Розгадка – нездатність нинішніх угорських політичних еліт, а отже й тієї частини угорського суспільства, яка їх раз по раз обирає, позбутись фантомного болю Тріанонського договору 1920 року, коли Угорщина справедливо втратила значні території, де цілковиту більшість населення становили не угорці, а українці, словаки, румуни, серби, хорвати чи словенці відповідно. Звідси й претензії до сусідів, і поява Орбана в шарфі з картою «Великої Угорщини» (часів до Тріанону). Звідси й бажання дружити з тими, хто теж зацікавлений у ламанні чинної геополітичної ситуації й перегляді кордонів – росіянами.

Яку б роль історія не виконувала – зброї, чинника слабкості чи необхідного імунітету – вона має значення для формування свідомих і освічених громадян, котрі достатньою мірою володіють критичним мисленням і розумінням світу, в якому живуть. Без цього фундамент будь-якої держави ніколи не буде достатньо міцним і здатним успішно реагувати на внутрішні чи зовнішні загрози, особливо на збройну агресію, поєднану з просуванням історичних міфів та маніпуляцій.