«Це не ми», «нас там нема», «доведіть, що це російські солдати стріляли»…

Вирази, які чуємо із вуст російського «обивателя» будь-якого рангу: від голови їхньої держави – до пересічних громадян, а інколи, і від наших родичів за порєбріком. Складно визнавати про те, що вони там. Хочеться сказати, що вони є, але з нами, що підтримують і морально, і духовно, що вони – наші люди. І варто лише путінському режиму зникнути, як у нас із родичами знову буде той самий зв’язок і спілкування, як і до 2014 року.

90% росіян думають пропагандою; 10% адекватності там є, але і ті мовчать або перебувають за кордоном росії.

Але.. Але, ні! Адекватності родини за східним бугром, на жаль, мало. Вони й не думають, що можуть бути з нами, і точно цього не хочуть. Гірко, але це факт.

На жаль, це – ще й тезис, з якого ми зараз виходимо. Бо рашистська пропаганда вселила у голови ідею, що «росія» бореться на світлій стороні добра, а ми, українці, і решта світу – темні нелюди, які дозволяють собі жити інакше, і відповідно боремося на темній стороні.

Вам теж хочеться назвати це абсурдом? Але реальність така: 90% росіян думають пропагандою; 10% адекватності там є, але і ті мовчать або перебувають за кордоном росії. Вони намагаються докричатися до своїх, та нині ці спроби – марні. Бо поки є рашистська пропаганда, шансів на успіх – катма.

Насправді ж, нам, як незламному народу, байдуже на їхні погляди, головне, аби не впивалися у нашу землю; не нищили наш народ і нашу історію; тобто, щоб визнали наше право на самовизначення і самостійне життя.

Чому це важливо?

Росія, як країна з гігантськими ресурсами, могла стати першою у світі поряд із США у всіх сферах життя, якби навчилася не змагатися з останніми, бо це завжди програш; а використовувала б американські моделі в розвитку суспільства у своїй державі. І, здавалося, що в 90-х роках ХХ сторіччя росіяни це робили, але ні, лише здавалося.

Ця ілюзорна видимість, що росія, як правонаступниця СРСР, виросла і стала самостійним суб’єктом життя світового співтовариства, і тепер здатна відповідати за свої вчинки, розбивається об набридлу фразу: «Это не мы».

Погляньте на москву останніх 30 років. Всі війни, де країна-агресорка брала участь, за її словами, були початі не нею: «это не мы»! З Молдовою, Грузією, операцією у Криму 1994 року, Нагірний Карабах – «это не мы».

Це навіює спогади з дитинства, коли на кожну вчинену шкоду, моя відповідь була: «це не я!». Ну, як же милий хлопчик міг ледь не спалити літню кухню, граючись із сірниками біля увімкненої конфорки? Або ж історія з курчам, яке ледь не переїхав на велосипеді.. «Але ж мене там навіть не було!». Продовжувати можна довго і про кожного з нас, але істина єдина: дитина, яка має ще несформовану психіку, зазвичай відповідає, що вона невинна, бо за цей час, поки будуть проводити розслідування між братами і сестрами, є шанс, що справжнього винуватця, зрештою, і не знайдуть. Тому, малеча хитрує і стоїть на своєму до останнього. Але коли дитина стає дорослою людиною, то точно розуміє, що правду знали і не сварили, бо був мальчам, на якого все одно чекає виховна бесіда від батька.

Та ж ситуація із росією та її армією: Буча – «це не ми»; бомбардування Харкова, Маріуполя, Миколаєва, Львова…- «це ми просто по військовим об’єктам»; вокзал Краматорська, де самі діти і жінки – «це знову не ми»; і так можна продовжувати на сотні знаків.

Тобто, український народ повинен усвідомити, що нині ми маємо справу з державним формуванням, яке знаходиться на стадії «дитини», яку повинен приїхати і виховати тато.

Хто є тим «батьком» для росії – це, шановні читачі, вирішуйте самі, але кремль для нас – лише сусід. Не «брат», не «сестра», не «тітка»…і не хтось із «батьків», просто сусід. Щоправда, один до одного в гості ми тепер не ходимо, і зранку не вітаємось, але він там є, і зостанеться.

Що означає «сусід» – для держави?

Франція і Німеччина воювали між собою щонайменше 5 разів за останні 200 років, але зараз – це спільний культурний та економічний простір. Британія і США до кінця 18 ст. були одним цілим, потім 150 років конкуренції, а зараз – це два брати на міжнародній арені (Англосаксонський союз).

Тобто, ми бачимо, що сусід завжди буде поруч. Те, що ми переможемо і підемо далі у своєму розвитку – це вже зрозуміло, питання: якою ціною?

Дивлячись на наше суспільство під час війни, хочеться, щоб ми не робили кроків назад, а йшли лише вперед.

30 років незалежності ми будуємо країну, але виходить не все! Економіка, медицина, освіта…- усе на проміжній стадії розбудови, що може, як швидко перейти в крутий розвиток, так само і швидко – піти в піке. Причина цього – в нашій давній здатності поєднувати корупцію і звичне життя. Ну, наприклад, що заважало нам за три десятиріччя побудувати механізовану армію з танками, ракетами, літаками, гелікоптерами? Те саме – й у інших сферах життя? Мабуть, все ж корупція! Але, хто її розвивав?

Років 5 тому, в районі Рембази в Києві, де раніше було багато військових об’єктів, в одній із шкіл відкрили спортивний майданчик. Для мікрорайону це був помпезний захід. Після цієї події дана локація стала улюбленим місцем для всіх організаторів дитячих футбольних турнірів. В один із вихідних я, як непересічний любитель споглядати за дитячо-юнацьким спортом, став свідком розмови двох батьків. Судячи з бесіди – військових, які один одному «під мухою» вихвалялися наскільки мільйонів вони реалізували металу із частин, де працювали. Тобто, це батьки юних футбольних зірок, які під майбутнім «виховним» процесом стануть «крутими» спортсменами і відстоюватимуть честь нашої країни на міжнародних змаганнях? Риторичне питання: розумієте, чому ми за 30 років були на Чемпіонаті Світу тільки один раз?! А груповий етап Ліги Чемпіонів? А плей офф…

Маленький відступ: при розпаді Радянського Союзу всі футбольні країни боялися розвитку саме українського футболу, бо чітко розуміли, що школа «ДИНАМО» і козацький драйв зроблять нас непереможними!!! І де все це? Де, питаю я, бо футбол – це лише приклад! У всьому, що нас щодень оточує потрібна освіта, дисципліна і той самий «козацький драйв».

А це все причинно-наслідкові дії і результати виховання наших дітей. Тепер цікаво, якщо цим джентльменам задати питання, чи є їх вина в цій складовій українського баламутства, що вони на це скажуть? Питання риторичне, але дуже важливе. Бо сучасна війна і є важелем на маятнику: якщо казатимемо, що «це не ми», це – влада, сусід, кум, приятель, будь-хто, але не «я», тоді поряд з російським «это не мы» – будемо постійно поруч.

З іншої сторони, коли почнемо відповідати за свої вчинки і задавати питання: «А що треба змінити у наших діях?,- тоді шлях зміниться, але то вже буде інша історія, до котрої нам ще прагнути.

Чи це складно? Так, бо кожному громадянину потрібно зрозуміти, що все, що відбувається в країні – це і його маленька «заслуга», а от хороша вона чи ні – про це ми дізнаємось із підручників історії, але коли вже будемо немолодими. І тут корінь проблеми: потрібно переформатувати суспільство з навчання на історії – на її самостійне створення. Тобто, навчити кожен мозок 42-мільйонної держави мислити причинно-наслідковими зв’язками, а для цього потрібно кожен день ставити запитання: «Що буде результатом моєї дії?»…

Уявімо, що крадій металу з військової частини в процесі поставить собі це запитання, і сам же й відповість: «що це ж може погано, бо зловлять, і звинуватять у завданні шкоди державі, а потім посадять, квартиру, дачу, PASSAT 2010 року заберуть, а малого в школі почнуть за це ображати…, а як тоді жити, а майбутнє?!».

І ось думки пересічного крадія доводять, що нам необхідно будувати дієві механізми держави й освіти, які навчать весь державний сектор працювати чесно, де кожен знатиме, що за сумлінну працю він матиме і квартиру, і дачу, і PASSAT 2020 року випуску, та ще й пишатиметься, що побудував структуру держави, де його діти будуть гордо казати, що «тато доклав до цього зусиль!». І все це від простого мислення в причинно-наслідковому полі.

Тому, пропонуємо почати рухатися у правильному напрямку. Вперед до перемоги над собою, бо, коли кожен переможе в боротьбі із найважчим суперником (СОБОЮ), глобальна перемога – сама знайде нас. А там далі і ЄС проситиме Україну приєднатися до них, а не навпаки. За ним у чергу стане й НАТО, а ми вже тоді подумаємо: «А ВОНО НАМ ПОТРІБНЕ, ТЕ ЩАСТЯ, МИ Ж, НАЧЕБТО, І САМІ СОБІ НІВРОКУ»?

Озвучили мрію, тепер до справ буденних…

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: