“Це таке відчуття, що ми, наче перші християни, що з Ісусом просто під відкритим небом говорили” – Мирослава Чикалюк

Марія Гук
Кандидатка історичних наук, інтерв'юєрка, вчителька, редакторка проектів "Україна - повернення історії 2", епізодів "Реальна історія", історикиня - консультантка книжки "Українські палаци. Золота доба". Наукові інтереси: фемінологічна історія.

“Вкотре акцентую: питання заборони московського патріархату – це не питання Бога, це не питання віри, духовності, свободи релігії, що чітко закріплено в Конституції. Це питання національної безпеки України”, — сказав до депутатів на засіданні Рівненської обласної ради Сергій Кондрачук 3 червня, коли облрада не змогла проголосувати за заборону МП на території області через брак кворуму. Не секрет, що Рівненщина – один із “оплотів” церковно-руського міра” в Україні. На засіданні ради демонстрували кадри, на яких хористи церков УПЦ МП співають духовні гімни зі згадками “русской землі” та відзначали день пам’яті “царской семь’ї”. Однак настільки промовистих доказів, вочевидь, не було достатньо можновладцям, щоб зрозуміти: структури МП – це вже давно не про Церкву і, тим більше, не про Бога.

Читайте інтерв’ю про особистий досвід переходу в ПЦУ від включеної прихожанки, Мирослави Чикалюк.

Бесідувала Ірина Захарчук.

З. І.: Ви є православною християнкою і ваша парафія належала до Української Православної Церкви московського патріархату? Чи перейшла зараз вона до Православної Церкви України? Чи почали відвідувати ПЦУ лише окремі прихожани з МП?

Ч. М.: Так, я була охрещена в УПЦ МП, але в моєму регіоні, на жаль, не відбулося масового переходу до УПЦ і священники МП використовують необізнаність людей, кажучи, що ми ж українська церква, але на чолі з Онуфрієм. Люди переважно старшого віку, які і того батюшку недочувають через погіршення слуху, то і різницю між Епіфанієм та Онуфрієм не “вловлюють”, часто плутають і думають, що це одна людина. Моя бабуся була в церкві на службі, на так званій в народі «казені», що виголошується священником до парафіян в кінці богослужіння, церковнослужитель попросив підняти руки, хто погоджується перейти до УПЦ на чолі з Онуфрієм. Напевно, всі ви зрозуміли, що підняли руки майже всі, одні не розуміючи, що Онуфрій – то не Епіфаній, інші – з огляду, а що ж інші скажуть, треба ж підняти руку, щоб пальцем не тикали. Хто ж втримався, то пішов поговір по селу:… “щось не те. Бунтівник в зграї”. Бабуся моя – жінка недурна, хоч і руку підняла, але обурена була тим, що людей так добровільно-примусово змусили, як в дитячому садочку, піднімати руки.

З. І.: Чи доводилося вам бути свідком подій переходу парафій УПЦ (МП) до ПЦУ, що відбувалися у вашому регіоні? Який супротив здійснювався з боку УПЦ (МП)? Як конкретно це відбувалося? Що ви бачили, чули про це?

Ч. М.: Переважно люди, які мають вищу освіту, як би грубо це не звучало, (не маю на меті когось образити) переходять до УПЦ, через те, що ці люди з іншим типом мислення, критикою, аналізом, вмінням читати між рядків. Їм не нав‘яжеш мислення світу прогнилої росії. Це низько – використовувати і‘мя Бога для своїх брудних справ.

Я не скажу, що була ревною християнкою, я не відвідувала щонеділі храм. Але присутність Бога я завжди відчувала в своєму житті, наче і тягнулася через храм до нього, але чи то я помалу йшла, чи то не відчувала потягу. А от коли прийшов критичний момент, і в районі то в одному, то в іншому населеному пункті починалися «повстання», я для себе точно і ясно усвідомила, де я маю бути, тому взяла дітей і поїхала на Службу.

Хоча цьому передувала невелика історія, свідком якої я була.

В селі вже більше року ходили чутки, що хочуть побудувати “Церкву українську”, є люди, які взяти на себе паперову тяганину і з горем навпіл дістали дозвол на виділення землі. Шлях цей супроводжувався незрозумілими приниженнями місцевих жителів саме організаторів. Приниження, погрози, що УПЦ – це зло і не потрібно його в нашому селі будувати. Відео тих подій і досі десь літає по фейсбуці. Потім все стихло. І от телефонує колега до мене в червні, та й каже : «Приїжджає Назарій і буде вести Службу просто неба». Кажу: «А це як?». «Ну, от так. Просто приїде на площу».

Збираю дітей, їдемо. Базарний недільний день, підходимо ближче призначеного місця. «Заворушка». На годиннику 11:30

Саме в цей час мав приїхати отець Назарій, підходимо ближче. Місцеві жителі накинулися на інших жителів, прихильників УПЦ, словесні приниження, перехід на особисте, Бога там точно не було.

Вирішили їхати в кінець села. Саме на те місце, яке виділене під будівництво майбутнього храму.

Тоді я на Службу не потрапила, приїхала до батьків почути їх думку.

Вони за УПЦ – це все, що мені потрібно було почути, але їм ще трошки часу потрібно, щоб насмілитися і не боятися “тикання” пальцем від свого оточення, які за МП.

З. І.: Чи зазнавали ви колись якогось непорозуміння від священників МП? Чи маєте історії таких випадків? Розкажіть нам, будь ласка?

Ч. М.: Перше непорозуміння, з яким я стикнулася, було моє ім‘я. При хрещенні Мирослава, інший священник МП сказав, що такого імені немає, будеш причастя приймати як Мстислава. Хм…, але ж це інша людина, не я…Я тоді це сприймала як правду, бо так же батюшка сказав. Далі цікавіше, в той же день прийшов до храму чоловік, який зловживав алкоголем, але був на Службі і, прийнявши тіло і кров Христа, вийшов у дзвіницю . Можливо, йому стало зле. Священник був обурений і привселюдно насварив його. Не мені судити, але не знаю, чи правильна ця тактика “настанови на путь істинний”. Я більше не бачила, щоб він приходив ще до храму.

Минулого року, маючи нелегку життєву ситуацію, я поїхала до Почаївської лаври в пошуку душевного спокою. Коли прийшла до кімнати, де пишуть листівки за здоров‘я і віддають монахові, наткнулася на те, що одне з імен мене змусили викреслити, це ім‘я Ірини – моєї найкращої подруги, через те, що вона католичка. Мене насварили, як дитину за непослух. Що ні в якому разі неможна, бо це гріх великий і біди підуть на того монаха чи священника, який молитиметься за “відступників віри”. А яких відступників??? Тих, хто просто має іншу кофесію?! Очевидно, що в очах МП – це справді асоціюється з відступництвом будь-кого, хто сміє з ними суперечити.

Проведу паралель, отець Назарій (ПЦУ) на 2-му служінні роздав листівки, щоб ми могли вписати імена рідних для молитви за їхнє здоров‘я, і постало питання: «Чи можна католиків?». Сказав: « Не просто можна, а треба!»

Якби ви знали, як мені це зігріло душу!

З. І.: Ви зараз ходите до ПЦУ разом із сім‘єю. Що спонукало вас зробити такий вибір? Чи доводилося вмовляти сім‘ю зробити такий крок?

Ч. М.: Мені невимовно радісно, що в нас з’явився осередок УПЦ. Це невелика група духовно спорідених людей, і з кожною неділею приходить хтось новий. Ми не маємо будівлі зовсім: в нас немає іконостасу, перед нами просто небо! Коли йде служба, ми дивимось в блакить. В нас немає престолу, лише простий стіл, який священник щоразу привозить з собою, щоб положити свій інвентар. Ми просто як перші християни, від яких відвернулися, на яких організовували гоніння, але ми щасливі, бо ми наче ведемо бесіду з Ісусом на тому місц, і яке дуже, до речі, кам‘янисте, (“і на цьому камені Я збудую Церкву Свою і ворота пекла не здолають ЇЇ” від Мат. 16:16-18 ) і в уяві спливають ілюстрації з дитячої Біблії, коли Ісус був у колі дітей.

Я знаю, що мої діти запам‘ятають на все життя, як вони з мамою були у витоків, можна сказати, нової релігії, православної але незалежної, як наша держава.

Священник навіть привіз лавочку для дітей, бо ж знаєте, що їм стояти довго не до снаги)

В дітей очі світилися, коли вони носили відерце зі свяченою водою і дзвеніли в дзвоники слідом за священником. Вони відчувають себе тут важливими.

Один маленький хлопчик вільно ходив навколо священника, просив «ням- ням», тягнув за рясу, заглядав на стіл. І небо не впало на голову, батьки не були насварені за невихованість 2-річної дитини. Але в наступний раз отець привіз просфори, чим дуже порадував дітей.

Це все дрібниці, але повертатися хочеться знов і знов.

З. І.: Чи спостерігаєте ви настрої між людьми, вашим оточенням? Які вони? Чи схвально прихожани обговорюють ситуацію з переходом, чи є якісь непорозуміння/сварки? Можливо, можете поділитися якоюсь історією?

Ч. М.: Перед початком Служби, коли чекаємо священника, ми з невеликою групою прихожан активно обговорююмо питання війни, несправедливості, повязані з УПЦ.

Це наче своя сім‘я створюється. Священник вітає кожного з днем народження чи днем ангела. Ольга Яківна (одна з прихожанок) якось після закінчення служби пригостила всіх варениками з чорницями. Саме ягідний сезон, яким славиться наш регіон. Скажіть, де ще таке є?

З. І.: Чи є у вашому населеному пункті храми ПЦУ? Які плани по їх розширенню/будівництву?

Ч. М.: Звісно, плани по будівництву храму є, але не вистачає підтримки. В кінці служіння ми самі висловили ініціативу і добровільно здаємо кошти на будівництво майбутнього храму, хто скільки може.

Відчуття Божої Благодаті там неймовірне, вперше за своі 30 років я шукаю можливість не піти на роботу, а піти до храму і це чудове відчуття, коли ти знайшов свій духовних притулок.

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: