Українська мова як засіб самопізнання і чому він став приводом для політичних репресій?! МОВА НА ЧАСІ? – Галина Орлова

Галина Орлова
Вчитель української мови та літератури вищої категорії з 40-річним досвідом, багаторазова переможниця обласних конкурсів педагогічних інновацій, призерка всеукраїнського конкурсу на кращий конспект уроку позакласного читання сучасної української літератури 2012 р.

Для вас,історики майбутні,

​Наш біль – рядки холодних слів.

Є.Плужник  

Збірка «Дні»

Сьогодні кожен день у ЗМІ, у побуті, транспорті, у звичайному спілкуванні активно обговорюється мовне питання. Ми кожен день зустрічаємося з тим, що багато українців спілкуються російською мовою, час від часу чуємо її з уст пересічених громадян.

Я, читаючи окремі пости в соціальних мережах про мову, іноді ставила свої вподобайки, іноді засуджувала, пишучи гнівні повідомлення, іноді із сумом констатувала, що навіть війна нічого не навчила наших співвітчизників, але не відважувалася написати статтю, де б висловила свої думки з цього проводу.

Україна є унітарною державою, в якій нема об’єктивних передумов для запровадження офіційної двомовності.

Отже, мотивація. Що підштовхнуло мене взятися за перо? Це дві нещодавні події.

Перша. Це розпорядження Прем’єр–міністра України «Про можливість використання в Україні досвіду офіційної багатомовності», тобто Кабінет Міністрів таки вивчає можливість надання офіційного статусу іншим мовам! Може, це йдеться про англійську мову, але серед країн ЄС англійська мова має офіційний статус лише в Ірландії.

Хотілося б процитувати Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя: «Чи є законні підстави для офіційної чи фактичної двомовності в публічному просторі? До цього часу в Україні та за її межами часом точаться дискусії щодо двомовності в публічному просторі».  Конституційний Суд України поставив крапку в рішенні від 14.07.2021 р.N1-р)/2021:

«Україна є унітарною державою, в якій нема об’єктивних передумов для запровадження офіційної двомовності».

Друга. Я випадково ознайомилася з підсумками узагальнених результатів вибору підручників для 5 класу НУШ закладами загальної середньої освіти. Отож, підручник «Російська мова» для 5 класу закладів загальної середньої освіти обрали (ви не помилилися): Дніпропетровська обл. (1434 примірники), Донецька обл. (590 пр.), Запорізька обл. (1327 пр.), Одеська обл. (3724 пр.), Харківська обл. (3856 пр.), Київ (380 пр.), Миколаївська обл. (167 пр.). Що тут ще додати?! Не потрібно чекати додаткових бомбових ударів по всій Україні, тисяч загиблих, мільйонів біженців і депортованих, щоб зрозуміти, що коли б не зневажали рідну мову і культуру, то не було б  «руzького мира». Ще у 1941 р. У.Самчук писав:

«Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко чи Пушкін. Ні! А коли – все одно, то це значить, що все одно для нас, хто ми самі! Це значить, що ми не народ, а вічно принижена без всяких ідеалів чернь» (У.Самчук « Народ чи чернь?»)

Питання збереження мови виникло не сьогодні і не вчора. Українська мова  формувалася  в умовах численних заборон з боку влади на право українців користуватися  нею: навчатися, друкувати книжки, ставити вистави тощо. У московській імперії наша мова  змушена була боротися за повноцінне існування. Ось деякі заборони:

  • 1709 р. – Указ російського царя Петра І про заборону книгодрукування українською мовою;
  • 1763 р. – Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво – Могилянській академії;
  • 1862 р. – закриття недільних шкіл;
  • 1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону друкування українською мовою шкільних і релігійних видань;
  • 1876 р. – Емський указ про заборону ввезення українських книжок з-за кордону;
  • 1884 р. – заборона українських вистав;
  • 1888 р. – заборона української мови в офіційних установах;
  • 1914 р. – указ Миколи ІІ про скасування української преси.

Фактично по сьогоднішній день московія намагається знищити все українське.


Всі ми знаємо, що література – це художнє відображення дійсності, в ній відбиваються всі історичні  процеси,які відбуваються в житті народу. На прикладі окремих літературних творів хочу показати утиски рф української мови. У тоталітарному суспільстві  українська література перебувала під пильним політичним контролем. І зрозуміло чому: в підневільному народі стереглися і нещадно витравлювалися усі прояви національної самосвідомості, а література, певна річ, таку свідомість формувала в першу чергу. Таку літературу шматували і розділяли: одну називали «прогресивною» (ту, яку можна було після певних пояснень, втручань залишити у вжитку), іншу – «реакційною» (яку вилучали з бібліотек, палили, нищили і, звісно, не передруковували, а прирікали на забуття). Почнемо хоч б з твору І. Нечуя – Левицького «Хмари». Роман написаний у 1870- 1871 роках, одразу почав похід «по муках», тобто через цензурні рогатки та заборони. І цей важкий хід триває, на жаль, і досі,

бо «хмари – то чорнокрилий хижий орел російської держави, що отінив,залив мороком увесь простір імперії, а передусім Україну»( Валерій Шевчук).

Читаючи роман, дізнаємося, що до середини ХІХ ст. Київ не був російськомовним, але автор роману дає чітке пояснення його русифікації. Русифікація почалася, на жаль, із закладів освіти. І. Нечуй – Левицький  у творі описує процес тотальної русифікації (до речі, автор сам навчався в Києво-Могилянській академії і був обізнаний з цим процесом).

«Туляки встріли в академії студентів з усієї росії. Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з російськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами,полтавцями, одесцями й іншими і  посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати».

Згадаймо ще один період у житті нашого народу – українізація (1920- 1930 роки).

Що таке українізація? Це політика РКП(Б), спрямована на нейтралізацію національно-визвольних прагнень українського народу та зміцнення більшовицької влади в УРСР.

Ми дивуємося, чому росіяни такі?! Вони були такими завжди. Сотні років їм промивали мізки, що вони вища раса. Згадаємо лише кілька реплік тьоті Моті (Мотрони Розторгуєвої), колишньої корінної жительки України, а тепер – Курської області (комедія М.Куліша «Мина Мазайло»).

«А що селяни- українці? Селяни-мужики», «Української мови нема. Українська мова – це австріяцька видумка», «Яка у вас провінція! Ой, яка темрява! Про яку українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають! Боже, у нас, у Курську, нічого подібного! Всі говорять руською мовою, Прекрасною московською мовою…» тощо.

Приїхавши до брата, ще не встигла привітатися з родиною, а вже першою реплікою була:

«Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими  великими літерами «Харків», а не «Харьков». Навіщо, питаюсь, ви нам іспортілі город?», « По-моєму, прілічєє бить  ізнасілованной, нєжєлі українізірованной». Що тут ще додати? Вона переконана, що «все оце минеться. Зостанеться єдіная, нєдєлімая СССР».

Її брат, Мина Мазайло, вважає, що «українізація – це спосіб з мене зробити провінціала, другосортного службовця і не дати мені ходу на вищі посади». Так говорила тоді переважна більшість державних службовців. Ось звідки у нас думка про другосортність і мови, і культури, і самого народу. І цю меншовартість у СРСР поступово і постійно насаджували українцям. Дійшло до того,що ми соромилися вказувати у графі паспорта «національність» – українець і говорити українською.

Інших персонаж цього твору дядько Тарас переконаний : «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх українців, а тоді знищити разом. Щоб і духу не було». Що і сталося у період сталінських репресій.


У школі зіткнулася з іншою проблемою: класи великі, 33-35 учнів для вивчення російської мови ділили на групи, вчителям російської мови платили надбавки за викладання, урівняли кількість годин на вивчення української мови та російської. У школах всіляко заохочували батьків писати заяви про відмову вивчення української мови. І сьогодні ми запитуємо: «Чому українські міста російськомовні?» Ось і відповідь.

Настали 80-ті… Щось змінилось? Ні! Пригадую навчання в університеті на філологічному факультеті за спеціальністю «вчитель української мови та літератури». Всіх, хто навчався за даною спеціальністю називали «селюками», а отже, другосортними, підсміювалися: « Куди ви з цією мовою?». Самі викладачі не раз мені, студентці, що відмінно складала іспити з російської літератури, а її вивчали у повному обсязі, пропонували перевестися вчитися за іншою спеціальністю «вчитель російської мови». Одногрупники вважали мене дивною, що втрачаю таку можливість. По закінченні навчального закладу мало хто з моїх одногрупників став працювати вчителем української мови та літератури: одні стали вихователями дитячих садочків, інші – бібліотекарями та завклубами,  ще інші – номенклатурними  працівниками (чиї батьки працювали у райкомах, міськкомах). У школі зіткнулася з іншою проблемою: класи великі, 33-35 учнів для вивчення російської мови ділили на групи, вчителям російської мови платили надбавки за викладання, урівняли кількість годин на вивчення української мови та російської. У школах всіляко заохочували батьків писати заяви про відмову вивчення української мови. І сьогодні ми запитуємо: «Чому українські міста російськомовні?» Ось і відповідь.

У 90-х утверджувалася наша незалежність. У літературу повернулися забуті імена, їхні твори: І.Нечуй – Левицький «Хмари», Леся Українка «Бояриня», Улас Самчук «Волинь», «Марія», «Народ чи чернь?», Іван Багряний «Тигролови», «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», В.Барка «Жовтий князь», М.Куліш «97», «Зона», «Мина Мазайло» тощо. Ось справжня література!

Але недовгою була радість. За часів, коли профільне Міністерство очолив Д.Табачник (2010 – 2014 роки), всі ці твори зникли з програм для вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах. Чому? Поясню словами німецького генерала фон Крауза з твору  О.Довженка « Україна в огні» (до речі, нещодавно цей твір вилучили з програми теж): «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюся на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху… Людвігу, ти мусиш знати, що у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Вони не вивчають своєї історії. У них немає державного інституту. У них від слова нація остався тільки прикметник. Вони вже 25 літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби. Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель». Отже, і висновок: такий народ легко завоювати.

Четвертий місяць війни. Реальний ворог перед очима.

Мова – це не просто звуки, це світогляд нації. І чому ми, українці,повинні переконувати українців спілкуватися українською? (перепрошую за тавтологію).

Під час війни особливо гостро зазвучало питання утвердження української мови в Україні, українського світогляду, української ідентичності.

Отже, мова зараз на часі як ніколи! Ворог не прийде на територію України, коли на перемовини з рф будуть їхати глави делегацій з професійними перекладачами.

Хотілося б завершити свою статтю тезою сьогодення: « І коли на шальках терезів «бути чи не бути» захитається твоя країна, ти зрозумієш, що спертися можна лише на три речі – армія, мова, віра» (Фрідріх Вінстон Маннеггейм).

Джерела

1. Нечуй – Левицький І.,1993, Хмари. Київ: «Веселка» 2. Куліш М., 2013, Мина Мазайло. Харків: «Фоліо» 3. Довженко О.,2020, Україна в огні. Видавничий союз «Андронум»
02 Вересня 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: