“Валюта життя” Голодомору: як коштовності ставали платою за хліб – Галина Сафар’янс

Галина Сафар'янс

Історикиня, аспірантка університету Григорія Сковороди в Переяславі, провідна екскурсоводка НМАП України (2015-2018 рр.), вчителька історії та правознавства гімназії 179 міста Києва.

Розділ статті: Історія

Чи задумувалися ми, чому в наших родинах майже відсутні сімейні реліквії та коштовності? Готуючи розповідь про сімейну реліквію для уроку історії, я зрозуміла, що з усього спадку маю лише домотканий рушник прабабусі та старовинну прялку. І я не одна – у багатьох із нас пам’ять про рід зберігається в кількох речах, або й зовсім відсутні. У багатьох українських родинах немає фамільних старовинних прикрас, срібного посуду чи інших предметів, які б передавалися з покоління в покоління. Відповідь, на жаль, криється в нашій трагічній історії.

Однією з найтемніших сторінок нашої історії є Голодомор 1932-1933 рр. Згідно з даними наукових досліджень, кількість жертв становить близько 4 млн. осіб. Хоча деякі дослідники, зокрема Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду наводять цифри у 10,5 мільйонів. Це була цілеспрямована політика не лише фізичного винищення українців, але й спроба позбавити культурної та матеріальної пам’яті народу.

Цікаво, що саме в роки Голодомору 1932-33 рр. СРСР збагатилася приблизно на 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, а також діамантів й антикваріату. У книзі американської журналістки Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» авторка зазначає, що для того, аби вижити, люди змушені були пожертвувати своєю історією, культурою, родинними традиціями та ідентичністю.

Мешканка Полтавщини, Софія Жолоб пригадує: «Батько ходив в село Московський Бобрик на Сумщині, щоб виміняти на їжу речі: мамині червоні чоботи та прикраси. Бувало, що й мама обмінювала сережки та намисто на зерно в охоронця колгоспної комори…Зрештою, залишились тільки нитка намиста, яке мама ніколи не знімала, та одна золота сережка».

Одним із символів Голодомору стала Всесоюзна контора торгівлі з іноземцями «Торгзін» (від словосполучення «торговля с иностранцами») або «торгсин».  Вона працювала ще з 1930 р. в Союзі й займалася продажем товарів за іноземну валюту або спеціальні бони, які видавались в обмін на дорогоцінні метали і каміння. Але у 1932–1937 роках її завданням стало вилучення дорогоцінностей у населення за продукти харчування. Цинізм радянської влади вражає: населенню продавали те, що в нього ж і вилучили, до того ж за завищеними цінами. Документи свідчать, що понад 90 % усього, що купували у «торгсинах», – продовольчі товари, переважно борошно і хліб.

Одночасно із Постановою «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель»  діяла Постанова «Про утворення Всеукраїнської контори «торгзіну». Станом на жовтень 1933 р. в Україні діяло вже 263 магазинів. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5).

Політика Голодомору-геноциду діяла за принципом: спершу забрати продукти харчування, а далі позбавили можливості їх купити, змушуючи людей помирати голодною смертю. У «торгзіни» люди здавали прикраси, ікони, нагороди з коштовних металів, посуд та інші речі, які мали цінність. Натомість їм видавали талони на продукти, часто лише на кілька кілограмів борошна, крупи чи цукру. У цих обмінниках за необхідне доводилося платити втридорога, а родинні коштовності приймали майже задарма. Наприклад, золоту обручку могли оцінити в 1–2 рублі, тоді як буханець хліба коштував 3–5 рублів. За деякими свідченнями націнки сягали 400%.

Згадайте фото українських жінок кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Красиві, у святковому вбранні з низками перлів, коралів та дукачів. Набір прикрас у заможній родині міг дорівнювати вартості хати. Де вони? Жінки досить часто здавали їх у «торгзін» або спекулянтам не як коштовності, а на вагу. Коштовності стали можливістю вижити, а не способом самовираження чи збереження культурної ідентичності.

У ті часи сімейні коштовності часто ставали єдиною валютою, яку доводилося віддавати заради життя. Свідок подій, Раїса Журавльова, мешканка села Глинськ, що на Сумщині, пригадує: «Все забрали в хаті. Незабраті були у мами обручальні кольца, у батька було масивне таке кольцо, у мами було два хрести. А у Ромнах був торгсин. У нас була конячина. І ми поїхали з батьком возом в торгсин обмінять. Повезли два кольца і хрести, приїхали, а там нема де стать, щоб конячину прив’язать – стільки було людей. Ну, і що вони нам дали? За оце золото дали: кілограмів два гречки, кілограмів два пшона і чотири буханки хліба за ці два кольца».

Коли чоловіків забирали або вони помирали, жінки залишалися єдиною опорою для сім’ї. Щоб прогодувати дітей, вони вимінювали все – від прикрас до простого одягу. Голодомор змінив не лише життя, а й ставлення до традиційного вбрання: воно перетворилося на маркер соціальної та національної ідентичності. У книзі Олекси Воропая «В дев’ятім крузі…» згадується, як у 1933 році в Києві навіть одяг міг стати причиною переслідувань. Одна з очевидець цієї доби пригадує: «Ото ж у баби наряду багато було…– шарахвани, юпки, платки. Так ото ходили мінять… Гожий наряд у бабушки був, і висівки приносили, і з пшона лупу приносили… і буряки привозили, і коржі міняли…»; «Нас мама спасали (…) Мама ходили, наміняють за одежу крупи, щоб нас спасать. І ми всі живі остались, не вмерли».

Сумну родинну історію зберігає весільна сорочка із села Перекопівка на Сумщині у музеї Голодомору. Ганна Омельяненко передала вбрання своєї матері Агафії Сидорівни Чуб, яка померла початку 1930-х. Під час Голодомору, її чоловік Оврам Омельяненко їздив на ринок у Ромни обмінювати все, що було у скрині дружини, на харчі. Але сорочку дружини залишив.

Багато людей згадували про «Торгсин» як про спасіння. Адже часто шансом вижити було здати коштовності в обмін на хліб, нехай і за завищеними цінами. У спогадах селяни згадують, що здавали переважно саме жіночі прикраси та одяг. Як розповідають свідки подій: «Бабуся Мотря навесні 1934 року зібрала у хустинку золоті хрестики сімейні, сережки, каблучки та вінчальні кільця. Все це було спадкове (…) Повернулась бабуся з торбинкою пшона. Те пшоно дали їй в славнозвісному «Торгсині» за золоті прикраси»; «Були у мами золоті прикраси (сережки, хрестик, то вона їх повезла до Одеси і здала в Торгсін. Вижили у сім’ї всі»; «Мати, ще як жива була, закопала горщик серебра у землі на городі. Мати однесла ті гроші і здоровий хрест і принесла три буханки хліба і три кілограми вівсяної душеної крупи».

Не подинокі випадки, коли жіночі прикраси врятували цілі родини від голодної смерті. Тим часом у магазинах порушувалися навіть базові санітарні вимоги. У борошно могли досипати крейду чи інший матеріал. Очевидці згадують про випадки смертей просто у кілометрових чергах за хлібом. Люди чекали у пункті скуповування цінностей, де здавали коштовності, аби отримати бодай якусь надію на їжу. А згодом – черга, щоб нарешті отримати товар. І цей процес міг тривати годинами, а іноді – цілий день.

Свідок подій Галина Назаренко згадує: «Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин… Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в «Торгсин», за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки».

Масштаби заробленого «торгзінами» вражають. Для порівняння, якщо у 1931 році було зібрано коштовностей на суму близько 6 млн. валютних карбованців, то у 1933 р. – 107 млн. Це 45 тонн чистого золота та 1420,5 тонн срібла. А восени того ж року уряд дозволив скупку діамантів, пункт прийому яких діяв лише у Харкові. За чотири місяці операцій було зібрано діамантів на 600 тис. карб. Усе вилучене надходило до державного фонду.

Значною мірою фінансування індустріалізації в СРСР забезпечували цінності, вилучені в населення, у тому числі – в Україні. Звичайні жіночі прикраси стали «валютою життя», що рятували від голодної смерті. Масштаби вилученого майна вражають: десятки тонн золота, срібла та інших коштовностей.

Однією з головних причин відсутності сімейних реліквій у сучасних українських родинах став Голодомору 1932–1933 років. Це був не лише засіб фізичного винищення, а й інструмент руйнування культурної пам’яті. Люди змушені були віддавати останнє – сімейні коштовності, прикраси, обручки, хрестики, речі, що передавалися з покоління в покоління. Ці предмети несли в собі не лише матеріальну цінність, а й духовну – вони були носіями пам’яті, традицій, ідентичності.

І сьогодні, коли йде війна за свою самоідентичність, ми маємо розуміти, що саме наша культура, традиції, родинні реліквії – це те, що робить нас українцями. Збереження пам’яті про ті цінності, про родинні історії, про жертви – це наш моральний обов’язок і основа національної стійкості. Їхнє збереження – це не лише вшанування минулого, а й запорука нашої стійкості як народу.