Вікно – це як окрема людина, окрема душа – Лариса Комольцева

Марія Гук
Кандидатка історичних наук, інтерв'юєрка, вчителька, редакторка проектів "Україна - повернення історії 2", епізодів "Реальна історія", історикиня - консультантка книжки "Українські палаци. Золота доба". Наукові інтереси: фемінологічна історія.

Бесіду записала Марія Гук.

Розкажіть коротко про себе.

На даний момент мені 25, ось буде день народження, а на той момент мені було 24 роки. Проживаю я в місті Чернігові. До 24го лютого теж тут жила і нікуди не виїжджала, весь час знаходилась тут. Зараз я займаюся тим, що моделюю і шию жіночі речі. Я сама цим займаюсь і сама працюю. Продаю сукенки, корсетики, блузочки. Створюю красу жіночу. На момент початку війни я не могла цим займатися. З початку березня і місяць. По відомим причинам. І страшно було, і у нас світла не було. Лише нещодавно відновила свою роботу.

Як почалося 24 лютого? Чи Ви виріли у можливість війни?

Може це банально, але я знала, що війна почнеться. Тільки не знала якого числа. Я знала, що вона буде. Я пам’ятаю цей ранок, як зараз. Ми з чоловіком прокинулись о пів на сьому. Йому треба було на роботу. І так смішно вийшло… Я встаю готувати йому каву, сніданок. Продзвенів будильник і буквально через 2 хвилини ми почули вибух. Такий відчутний. Це не десь там щось ляпнуло, це такий нормальний. Ми прокинулися, я питаю: «Ти чув? – Чув». Я пішла до мами – «Ти чула? – Чула. – Що, почалося? – Мабуть почалося». Я пішла на кухню, поставила чайник, чоловік виходить з телефоном, що йому дзвонили і на роботу сьогодні не йти. Я кажу: «Добре, каву спокійно поп’ємо. Не треба спішити». Це було дуже спокійно. Цей ранок був спокійний. Потім почалися і черги в магазин, в аптеки, гроші знімати, у всіх паніка, і стан напружений, тоді все почалося. А от саме цей ранок був надто спокійний.

В планах виїзд був чи ні?

Ні, не планували. У нас велика собака, у мене мама, їй важко їздити транспортом. Чоловік з родиною теж спілкувався і родина не планувала виїжджати. Вирішили, що будемо тут. І до останнього так вийшло, що ми нікуди не планували їхати.

Чи були у вашому районі обстріли та попадання?

Ми живемо у центрі, в принципі, звичайно, не так як на околицях було, що дуже бомбили і у людей нічого не залишилось. У нас, cлава Богу все вціліло, але були прильоти. На якійсь віддаленості від нашого будинку було дуже чути, у нас готель «Україна» поряд і церкви побили, навкруги будинку було відчутно, але у нас все ціле. Так тільки будинок трусило, по ночах, коли літаки літали і скидували ці бомби, то було страшнувато.

Де ви були під час цих прильотів?

Ми перебували вдома. Перший час намагалися знайти укриття, ми знали добру таку міцну споруду, ми знали, що там можна переховуватися, але туди треба було трохи добиратись, з тваринами дуже важко. Якби там котик якийсь, то одна справа, його під себе підмяв і сидиш там у сховищі. А велика собака? Її не залишиш. Ми ж не могли її залишити у хаті чи на дворі, а самі піти до сховища. Він нервував, він дуже боявся, гавкав на всіх. А там багато людей, діти малі. Ми пару раз ходили у сховище, але потім вирішили, що то нам дуже нервово. Вирішили, що нам буде спокійніше залишатись вдома, не дивлячись на те, що це страшно, небезпечно.

Як часто не було світла?

Було якось періодами. То нормально тиждень чи два, а потім почали виключати, а були пошкоджені лінії і світла могло не бути по три, чотири дні. Потім давали на день чи на пів дня, бо ремонтували, а потім знову не було, бо побили десь лінії. Так от періодами. Без світла не можна було щось включити, у деяких навіть тепла не було через це. Добре, що у нас газ був і ми могли грітися газом.

Яка була ситуація з продуктами харчування, водою?

У нас особисто, дякуючи моїй мамі, що вона дуже запаслива, у нас були запаси і до цього і плюс ми трохи поповнювали. Добре, що в центрі. Ми ходили по магазинах, дивились, що де залишилось. Може хтось з рук десь щось продавав. Ми могли купити і поповнювали ці запаси. Ми не голодували. Їжа у нас була. Єдина була проблема з водою. Тоді також побили ці труби водопостачання. І доводилось ходити на вулицю, там то волонтери приїжджали ту воду робили, діставали і ставили кран, наливали, там черги були великі по воду, бо по району води не було зовсім. Може місяць ми так ходили по воду, бо води не було у хаті. Ходили і за технічною, і за питною. Там давали питну воду і її можна було використовувати на всі потреби. Дехто за технічною ходив у річку, там було ближче людям. А питну вже економили, там по трошки пили. На всі інші потреби використовували воду з річки. Але у нас тут близько було, можна було ходити набирати каністри, відра, пляшки. Ми там носили по 40 літрів в день води. Добре, що близько, аби далеко, ми б стільки не принесли. Носили з сусідньої вулиці і ми нормально жили. Але дуже важко без води. Тоді голову мили раз в тиждень. У мене волосся довге, голову помити, то є велика проблема без води.

Багато людей залишилось в місті?

Якось казали цифру, я її точно не пам‘ятаю. Але більшість – виїхала. Більше половини, я точно пам’ятаю. Але й багато залишилось. І з дітками. У кожного якісь свої причини на це були. Бо я сама така. Та й у деяких не було куди виїжджати, а їхати невідомо куди, там у спортзалі жити, то теж не кожному хотілось.

Чи було присутнє почуття страху?

У мене так психіка спрацювала, що саме на той момент, коли це все продовжувалось 2 місяці, просто організм і свідомість переключились на такий режим, просто змінився режим життя. Мені треба було зранку встати принести води, сходити в магазин, перевірити чи є хліб. Задовольнити базові потреби. Потім прийти і знайти де зарядити телефон, бо світла не було. І весь день – то ти стоїш у чергах, або десь біжиш, або щось робиш, а ввечері приходиш додому і просто хочеться полежати. А в перервах між цим десь стріляють, бахкає і саме в той момент великого страху не було. Просто хотілося організувати свій день, щоб все встигнути на вечір, ні за що не переживати і можна було сидіти і спокійно відпочивати. Ну як спокійно… До дев’ятої вечора. Десь о 21.00 тоді починав летіти літак, здавалося, що зараз будуть падати ці бомби. Потім з 22.00 до 02.00 ночі можна було відпочивати. О 02.00 знову, як по розкладу. А потім, з часом, як то все пройшло, в нас місто більш менш спокійно почало жити і я почала все це усвідомлювати, і я зрозуміла, що це все реально було страшно. Якщо брати обстріли, то найбільш страшно було…саме авіація, саме коли летіли літаки і скидали півтонні бомби на місто. Від них були такі вибухи, що дім просто трусився і це страшно.

Чи вже можете визначити специфіку звуків обстрілу?

Ну так. Бо вони відрізняються. Коли прильот, прилетів якийсь снаряд ти можеш приблизно зрозуміти на якій відстані від тебе це відбулося. Є різниця між тими великими бомбами і артилерією. Є різниця між тим, що летить до нас і між звуками, коли наші військові стріляють в іншу сторону. Так десь за тижні три вже вчишся розпізнавати, як що звучить. Чи варто боятися чи можна розслабитись. То не страшно, то там десь далеко.

Які були відчуття часу?

Я була впевнена, що однозначно, що війна як війна прямо зараз не закінчиться. Вона буде тривати якийсь час і не короткий час. А на рахунок нашого міста не знала, що чекати, скільки це буле продовжуватися. Просто жили у такому, знаєте, режимі виживання. Сьогодні жили, на ранок встали, вночі нас не завалило, все добре. У нас є що поїсти на ранок, що попити. Настільки пріоритети, цінності змінилися. Я помітила не тільки у мене, а й у інших людей. І ставлення один до одного помінялися і люди зовсім інші стали. Більш співчутливі, більш, може знаєте, добрі один до одного. Це зараз все як було, а тоді якось дуже змінилось.

Чи вам хотілося займатися вашою творчістю?

Як би я, навіть, могла шити на той момент, бо я ж шию, якби були можливості і світло, я б не робила, бо мені треба якийсь ресурс для цього, спокій, щоб не було нервів. А в той час були нерви, і я про це не могла думати. Єдине, що тоді у мене проявлялося, я знаю за собою, коли у мене напружений емоційний стан – чи то негативний, чи то позитивний, буває по різному, – я люблю писати. Якісь тексти, про свої переживання. Тоді мене прориває і я не можу тримати в собі. Я пишу історію і потім або залишаю, або викладаю кудись в інтернет. Мені від цього легше, я наче цю енергію, що в мені скоплюється, назовні її якби перетворюю у щось таке матеріальне або нематеріальне, що можна виразити словами. То тексти я трошки писала. Більше нічого не могла. А на рахунок шиття… Як у нас у місті налагодилося, десь це квітень-травень, десь у травні, коли з’явилося світло, можна було працювати, у мене прорвався цей творчий потенціал. Я за місяць зробила таку роботу, яку я не робила за пів року. Я зшила 5 чи 6 суконь. Як на мене, це темп дуже великий. І оцей застій був два місяці, що я не могла нічого робити… У мене тільки ідеї генерувалися у вільний час і я ці ідеї втілила буквально за малий відрізок часу, що сама з себе в шоці була, чесно кажучи. Після того я шию, не збавляю темпу, у мене це зараз добре йде. Немає відчуття провини, я знаю, що маю це робити. Маю себе годувати. І я вважаю, що на даний час дівчата, що купують дані речі… всі мають задовольняти собі потреби, навіть у страшний час, відчувати себе трошечки краще, навіть за допомогою того, що можуть купити собі річ, яку вони хочуть. Я допомагаю якимсь чином піднімати моральний настрій.

Що ви робили вечері без світла, інтернету?

Ой, це така історія. У мене навіть фотки лишились. В той час я багато фоткала, поки була батарея на телефоні. Одне з занять, я пам’ятаю: я ставила свічку, бо тоді ж режим затемнення, бо навіть якщо було світло день через день, то ми не включали ввечері, а ставили свічку таку малесеньку, закривали всі штори щоб не видно було на вулиці… Я пам’ятаю ми сиділи на кухні, у мене була така величезна миска горіхів нечищених. І ми вечорами сідали, коли нічого було робити, і спати ж не хочеться коли восьма година….Я колупала ті горіхи, лущила, відкладала. Ми потім їх поїли. Трохи читала – і при свічці, і вдень, як виходило, колись паперову книгу. З собакою трохи грали, кота обнімали, бо вони так боялися, їм з нами наче спокійніше було. Згадала! Ми грали чи в міста чи слова. Лежим так… тоді спали всі в одній кімнаті. Вирішили, що вона найбезпечніша. Спали в одній кімнаті, на підлозі. Пам’ятаю, темно так, свічечка горить, ми лежимо так, граємо в ті слова, і так це було по особливому тепло, як в дитинстві. Коли не було там розваг, коли кожен в телефоні, і грали в сімейні ігри.

Чи змінився дизайн вашого одягу після пережитого?

Мабуть, змінилося. Але мені здається не через те, що я пережила, не через те, що було у нашому місті, а більше через те, що змінився попит, можна так сказати. Бо я прекрасно розумію, що зараз не всім потрібні сукні, не всім потрібен той одяг, є якісь речі важливіші і зараз тяжке фінансове становище в країні. У деяких людей немає роботи, змінилися пріоритети. Я розумію, що речі, які були потрібні до війни, які користувалися попитом, вони зараз не дуже актуальні. Я ось бачу, що зараз дуже популярні речі з національною символікою. Я не думаю, що я буду вводити вишиванки, бо це трошки не моя історія, бо я роблю зовсім інші речі. Але я вже і моделі продумую по інакшому, як так реалізувати, щоб людям в цей час було більш цікаво.

Як почалася історія з фотографуванням вікон?

В той період, коли було щось не зрозуміле і треба було якось себе розважати, ми вечорами виходили, десь о п’ятій – тоді ще темніло рано, треба вигулювати собаку, бо вівчарка, їй вдома сидіти нудно, їй треба десь бути, щось робити, – і ми вечорами почали ходити в центр, в парк, на алею, бо ми недалеко жили і можна було собі дозволити вийти недалеко, якщо десь щось летить, щоб сховатись назад. І пощастило, що ми йшли якось тими вуличками, де старі будівлі, де дерев’яні будівлі з витинанками дерев’яними. І я почала помічати, що з кожним днем, ось ми сьогодні вийшли погуляли, завтра вийшли погуляли, і з кожним днем на нашому у шляху більше забитих вікон, закритих чимось. Або розбитих, бо вночі там щось десь впало, скло потріскалось, випало у вікні. І я думаю: треба сфоткати, буде мені на пам’ять, як історія, що в цьому місті жила під час війни під обстрілами. Це мої сусідні вулиці. Я їх сфотографую. Буде, як міні галерея. А потім, думаю, а чого я тільки для себе буду фотографувати, я поділюсь ними в Інтернеті, хай люди дивляться. Потім у мене з’явилася ідея: спочатку я зробила три фотографії, п’ять, а потім подумала, що треба зробити цілу колекцію. І виходили на вулицю, йшли в парк, і на шляху я знаходила нові вікна, заходили у вулички подивитись, чи є якесь цікаве вікно, щоб його сфотографувати… Так і вийшло, що у мене близько 20, а може навіть більше, фотографій різних вікон з розбитим склом або забиті дерев’яними палками, або ще чимось закриті. Бо люди виїжджали. Ті, хто позабивав, боялися, що вікна можуть пошкодитись. Або вони навіть жили з забитими вікнами. От нафотографувала, потім пообрізала їх гарненько, повикладала в Інстаграм, і вийшла у мене одна підбірка, 10 фотографій виклала, потім інша. Виклала ці фото в ТікТік-Ток, відео зробила. У мне там багато глядачів було. І всі: ой так класно, де там в Інстаграмі подивитись? Тоді багато, хто поділився цими вікнами.

Вікна можуть розповісти цілу історію.

У мене тоді питали, а що Ви в це вкладаєте? Ну який сенс? Ти розумієш, що кожне розбите чи забите вікно – це чиєсь життя, бо люди тут жили. Це вікна будинків тих людей, які живуть переживають разом з нами або вони виїхали, але залишили свою домівку тут і їм все одно страшно. Вікно – це як окрема людина, окрема душа. І воно виражає, те що люди переживають у наш час.

Яке вікно Вас найбільше вразило?

У мене там є фотографія. Вікно, в якому розбите скло і в якому вітром тюль винесло на вулицю. І так вона майорить на тому вітрі через дерев’яну раму. Ця «картина» мені так сподобалася і це, мабуть, моє найулюбленіше вікно в цій серії. Таке воно символічне. Про свободу, про незламність. Мабуть, так.

Яке ваше ідеальне вікно?

Обов’язково з цілим склом, не розбите через цю війну. Я люблю вікна в приватних будинках. Іноді роблять такі від підлоги великі і щоб вони були такими тоненькими віконцями зроблені. Не суцільна рама. Я мрію про свій будинок, і в своєму будинку хочу бачити велике вікно від підлоги і розділене цими палочками. Щоб було велике і давало багато світла.

Є історії, які вас вразили?

Думаю про людину одну, мені згадалося. Це не історія, це людина, яка нам дуже допомагала у цей час. Це наш знайомий, хлопець. Він трохи старший за мене, може, років 27. В нього є своя машина і в той час, коли в магазинах нічого не було, ні їжі, нічого… У мого чоловіка родина живе за вокзалом, там взагалі складно було туди щось доставити, чи звідти йти щось шукати з їжі. І навіть, коли не було хліба у людей, цей хлопець своєю машиною десь діставав, я не знаю де, діставав той хліб, ту їжу, ті макарони, щось таке необхідне, щоб годувати себе, годувати тварин – якесь м’ясо, якісь кістки, то сухий корм, бо треба є було їх чимось годувати. Він діставав і той корм, і хліб, і крупу, і макарони він возив. Стріляли по місту, а він знаходив, віз через ті блокпости, добував, довозив, грубо кажучи, рятував людей від голоду. І нам – собака велика, де брати їй м’ясо ніхто не знав, – і він на базі там роздобув якихось курячих голів і привіз, передав. Дякуючи йому, наша собака не голодала. Він дуже багато допомагав. Я знаю, що це не одинична історія. Таких людей було багато, бо багато людей волонтерили по місту. Саме ці люди є героями того часу. Бо вони ризикували і своїм життям, здоров’ям. Бо я знаю багато історій, де волонтери і загинули, і поранились. І вони возили людям, які потребували і ліки, і їжу, і воду. Я їм дуже вдячна. Я думаю, від імені всіх, кому вони допомогли.

Є вікна, які були закриті, а вже відкриті?

Є такі. Але це так стрімко відбулося. Коли перестали стріляти, десь через тиждень, більша частина цих вікон, які були закриті, вони звільнилися. Ті, які розбиті, їх відновлювали довго, деякі досі стоять розбиті, бо там ніхто ще не приїхав, або це така споруда, що там ніхто не живе просто. То ті стоять у такому ж вигляді, що я їх фотографувала. Але більшість прийшла до життя в перший тиждень-два після того, як перестали стріляти. Я вже йду по вулиці, а вікно вже нормальне, не заставлене. Я йшла і думала, як добре, що мені вдалося сфотографувати вікна в той час, коли вони в такому вигляді, бо вони дуже швидко повернулися до свого попереднього стану і я вже б не встигла їх внести в історію.

Чи є відчуття полегшення, що деякі вікна полагодили?

Так, є полегшення. Особливо в перший час, коли йшла по місту, бачила як дахи ремонтують, ставлять скло у якійсь вікна. І це було таке приємне відчуття, оптимістичне відчуття. Ми зараз усе полагодим, все відбудуємо, вже нічого поганого не буде, не повернеться, це все закінчиться, не тільки в нас, а й … У нас вже спокійно, і скоро завершиться в інших містах. І не буде більше нічого страшного, і не будуть люди помирати. Ми просто потихеньку відбудуємо місто за містом, вікно за вікном. Все поставимо, перемонтуємо. Все буде добре. Але, нажаль, це поки тільки в нашому місті. Чернігів на даний момент живе таким же життям, як і до війни. Багато людей повернулося, багато і залишились десь закордоном. Через це і людей якось мало в місті. Але, навіть ті що є люди, вони відбудовують, дуже швидко повертають до життя свої будинки, вулиці і все.

Як Ви ставитеся до сучасних трендів патріотичних написів, малюнків на одягу?

Тренди – вони є тренди. Може, вони якоюсь мірою допомагають концентруватися на сучасних проблемах. Я думаю, таким чином люди намагаються піднімати свій національний бойовий дух, національну єдність. Щоб відчувати себе одним великим цілим. Це все поєднує. І не без того, що всі ці тренди підхоплюють магазини. Це все на одягу, на іграшках. Люди на цьому заробляють. Добре, хай заробляють. Будемо економіку піднімати, як то кажуть.

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: