Віра – це те, що об’єднує зараз всіх громадян України. Всі ми – етнічні українці й українки, представники корінного народу України, а також всі, для кого Україна стала рідною, – віримо у ЗСУ і перемогу України у війні, яку розв’язала проти нас росія. Знання історії України цю впевненість лише підсилює. Рівень згуртованості всередині країни і безпрецедентна підтримка партнерів також. Ця війна не перша, яку переживає український народ. І це не перша війна за самовизначення українців . Більш ніж сто років тому також під час війни українці відчули свою єдність. Це усвідомлення заклало підвалини до формування модерної української нації і проголошення самостійної, а трохи згодом і незалежної Української Народної Республіки.
У 1901 році історик Михайло Грушевський написав:
«В нове століття ми переходимо в початках нашої національної (не етнографічної тільки) свідомості, в початках нашої національної роботи — се й оправдує наші надії на се будуще століття, довірʼя, яке маємо до нашого майбутнього»[1].
Варто відзначити, що певні сподівання на ХХ століття виправдалися. Адже серед провідних тенденцій XX століття є розпад імперій та утворення національних держав, повага до прав людини та людської гідності як загальносвітових цінностей, демократизація.
Трагедія українського народу на початку XX століття полягала у тому, що власної держави ми не мали. Наші землі були поділені між Австро-Угорщиною і Російською імперією, які ворогували між собою. Водночас загострення суперечностей між Австро-Угорщиною і російською імперією зробило Україну важливим обʼєктом дипломатичної гри. Найбільший воєнний конфлікт початку XX століття загострив міжнаціональні відносини в Австро-Угорській, російській та Османській імперіях. У ході війни національні рухи поневолених народів, серед яких були й українці, сподівались позбутися імперського ярма і здобути незалежність. Початок XX століття — це час формування модерної української нації, що стало можливим завдяки появі національної держави й об’єднання в її кордонах більшої частини українських етнічних земель.
У січні 1918 року Центральна Рада видала свій останній, Четвертий універсал, що проголосив політичну незалежність України. Цей документ, як наголошував Михайло Грушевський, мав полегшити процес підписання мирного Берестейського договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною, бо це могла зробити лише незалежна держава, а також захистити Україну від навали більшовиків та повстанських загонів Червоної гвардії. Однак значення цього документа було набагато більшим. Ідея незалежної Української держави отримала політичну підтримку та легітивність. Як написав у своїй праці історик Сергій Плохій у праці «Брама Європи»: «Джина незалежності випустили з імперської пляшки»[2].
Розмірковуючи про прийдешнє XX століття, Михайло Грушевський також написав таке:
«Коли потрапимо бути панами на своїй землі…коли всіма силами свого народу будемо працювати над тим, аби духовні здобутки зробити доступними для якнайширших народних мас…аби піднести їх матеріальний добробут і тим наблизити до реальної …єдності, і взагалі будемо старатися помножити суму щастя в границях своєї нації без шкоди іншим…»[3].
Свій останній документ — Конституцію — Центральна Рада ухвалила у квітні 1918 року. Документ чинності не набрав, бо через кілька годин після ухвалення Центральна Рада припинила існувати. Мрія українців мати власну державу справдиться пізніше. Тоді ж самостійна Українська Народна Республіка проіснувала недовго, проте це був важливий етап у відродженні української державності.
З 1921 року на Наддніпрянській Україні, яку окупувала радянська влада, силою зброї, терору, геноциду, масових переслідувань і знищень насаджувалися протиприродні відносини між суспільством і державою. Радянське керівництво не зупинялось ні перед чим, щоб зламати опір українського народу, стерти національну ідентичність українців і українок.
Перебування українських земель у складі Польщі між двома світовими війнами відзначилося цілеспрямованою політикою полонізації та прагненням влади ліквідувати прояви української ідентичності. На цьому тлі постали націоналістичні організації, що після поразки національної революції вирішили продовжити боротьбу за створення української суверенної держави в межах етнічних територій. Провідну роль у цій боротьбі відіграла Організація українських націоналістів, утворена в лютому 1929 року у Відні.
30 червня 1941 року у Львові ОУН під орудою Степана Бандери, Ярослава Стецька проголосила Акт відновлення Української держави. За це Бандеру та його найближчих соратників нацисти ув’язнили. Політичну діяльність забороняли. У 1943 році ОУН(б) створила власну Українську Повстанську Армію, яка швидко зростала чисельно й набирала популярності. У серпні 1943 року головним командувачем УПА став Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка). Боротьба УПА мала значні успіхи: протягом 1943—44 здійснили понад 2,5 тисяч акцій проти німецьких окупантів, звільнили в’язнів 11-ти виправно-трудових таборів і таборів для військовополонених, позбавили окупантів доступу до більшої частини орних земель, поставок хліба тощо[4]. У серпні 1943 року відбувся Третій надзвичайний великий збір. Тоді затвердили процес демократизації ОУН, скасували принцип однопартійності, а також визначили статус УПА. Змінено гасла. Новим стало «Свобода народам – свобода людині». УПА шукала союзників у поневолених тоталітарними режимами народів Європи та в демократичних країнах. Відтоді УПА стала всеукраїнськими збройними силами. З ініціативи ОУН(б) у липні 1944 року було скликано збори. Тоді створили Українську Головну Визвольну Раду, яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші – «координаційним воєнно-політичним Центром»[5]. Очолив УГВР Кирило Осьмак.
У січні 1944 року відбулися перші зіткнення підрозділів УПА з радянськими військами. Упродовж двох років УПА разом із підпіллям ОУН провели більше шести з половиною тисяч антирадянських акцій. Тоді як тоталітарний радянський режим провів проти УПА близько 40 тисяч каральних операцій. Після 1945 року УПА змінила тактику й перейшла до конспіративно-підпільних методів боротьби, сподіваючись на швидку війну між демократичними країнами світу та тоталітарним СРСР.
В інтервʼю, яке Голова Проводу ОУН Степан Бандера дав іноземним журналістам у 1950 році, на запитання «Яке є відношення між ОУН і УПА?» він відповів наступне: «Найтісніша співдія. УПА постала із збройних відділів ОУН під час Другої світової війни, коли мілітарна боротьба розгорнулася у великих масштабах, на два фронти, проти німців і проти большевиків. Основою УПА стали військові відділи ОУН, але в УПА входять теж не члени ОУН, всі, хто хоче брати участь у збройній боротьбі проти ворога за волю України. УПА побудована й діє на принципах чисто мілітарних в достосуванні до підпільних умов. УПА веде мілітарні операції в рамках цілої революційної боротьби, яку практично організує й провадить ОУН»[6].
У тому ж інтервʼю Бандера визначив настрої большевицької влади і її спадкоємиці – владної верхівки сучасної росії, які досі прагнуть до відновлення СРСР, а також визначив, до чого мають готуватися українці: «Підготування большевиків до війни іде в різних ділянках… психологічна мобілізація під прикривкою гасла «за мир»; большевики ведуть пропаганду, що Америка готується до аґресії і СССР мусить її відбити…ціле господарство СССР і сателітів наставлене виключно на підготування до війни, розбудову воєнного промислу…»[7].
Вже тоді росія готувалася до сучасної війни проти України, а ми всі попередні роки, а то й століття готувалися до перемоги. Історія все пам’ятає. Наші предки вірили, заповідаючи нам продовжувати боротьбу.
Як писав Тарас Шевченко:
Борітеся – поборите!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Віримо, бо захищаємо себе і свою землю. Віримо, тому вистоїмо.
[1] Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. Під ред. А. Коцура, Н. Терес. Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. 1100 с.
[2] Плохій С. Брама Європи : історія України від скіфських воєн до незалежності. Харків : КСД, 2016. С. 274.
[3] Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. Під ред. А. Коцура, Н. Терес. Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. 1100 с.
[4] Бігун І.В., Кентій А.В. УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА) [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-во «Наукова думка», 2019. 842 с. Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_povstanska
[5] Кентій А.В. УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР) [Електронний ресурс] . // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-во «Наукова думка», 2019. 842 с. Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_Holovna
[6] Бандера Степан. Перспективи Української Революції / упор. С. Ленкавський. 2-ге видання. Київ: Наш Формат, 2022. – С. 636–637.
[7] Там само.