Термін “козачка” не вигаданий сучасниками. Так називали жінок, які були дружинами козаків в XVI-XVIII століттях, так називають жінок козацькі думи: «Гей козачко, козачко! Десь твій козак нерано з походу прибував…». Фактично козачкою дівчина ставала після заміжжя з козаком. Одразу вона отримувала безліч обов’язків, оскільки вона перетворювалась на господиню дому (звісно, якщо вона переходила жити в дім до чоловіка, то господинею в домі була матір чоловіка) і допомагала вести господарство, брала на себе обов’язки управління та оберігання дому, коли чоловіки були на «службі». Фактично на її плечі лягало все господарство влітку, оскільки в літній період чоловіки мали нести службу на Січі, а саме літо було періодом військових походів. Оскільки прикордонні населені пункти, а також зимівники забезпечували Січ продовольством, то фактично ця функція знаходилася під контролем жінки. У відомому «Описі України» француза Гійома Левассера де Боплана, який не обійшов увагою життя козачки, зазначено, що жінки займалися прядінням, виробляли тканини як для всієї родини, так і на продаж, оскільки часто тканину обмінювали на продукти, вони вміли обробляти землю і гарно готувати, також жінці дозволялося займатися «підприємницькою» діяльністю — тримати шинки. В козацьких думах замальовується образ ідеальної дружини – вірна, покірна, яка спокійно сприймає свою долю і не свариться на чоловіка за те, що він залишає її молоду і вирушає в похід. Думи розповідають, що жінка мала чекати чоловіка з походу і бути готовою до його приїзду — тримати оселю, господарство в порядку. Жінка в будь-який момент могла стати вдовою, тому мала вміти виконувати «чоловічу» роботу і знати як забезпечити родину, виростити дітей. Така історія була з відомою козачкою Наталією Розумихою, мамою гетьмана Кирила та Олексія Розумовських. Вона викупила шинок в селі Козелець на Чернігвщині та успішно вела справи.
Для чоловіка жінка була опорою і надійним «тилом», чоловік у житті жінки був її головним багатством, так змальовують жінку козацькі історичні пісні – думи. Саме жінка, жертвуючи всім, мала викупити чоловіка з полону, що не було рідкістю.
« – Щоби за тебе милий дати?
«Сімсот качок тай від хати».
– Ой волю я мій миленький,
Весь маєток відгоняти
Ніж ти маєш загибати».
Статус козачки отримували не лише ті жінки, які жили безпосередньо з чоловіками в зимівниках біля Січі, а й ті, що залишалися, переважно на прикордонних землях. Досліджуючи український фольклор, Іван Франко писав, що жінка-українка займала в сім’ї та в громаді більш незалежне становище, ніж це було в інших народів. Таку особливість він пояснював тим, що степ вимагав особливих якостей від жінки: «Вирядивши чоловіка на війну, жінка заступала його орудуванню маєтностями і підданими, боронила їх від злих сусідів». Є дослідники, що пояснюють особливий статус українського жіноцтва. А саме, що він зумовлений тим, що в походженні українок брали учать амазонки-сарматки. Сильний характер і войовничість українська жінка пронесла крізь віки. Пам’ять про войовничих жінок зберегла народна творчість та історичні праці. Наприклад, у 1883 році у Варшаві вийшла книжка «Наречені кресові», окремим розділом якої була оповідь про войовничих волинянок XVI-XVII ст.: «При ближчому вивченні подій XVI ст. і навіть XVIІ ст. на окраїнах Польщі й тієї видатної ролі, яку відігравала в них нерідко зі зброєю в руках, закована у важкі лати українська жінка, мимоволі згадуються ті казкові амазонки, місце поселення яких визначалось істориками між Дніпром і Балтійським морем. Чи не від таких-то прототипів, що губляться в імлі віків, перейняли любов до воєн і наші українські жінки».
На користь цієї версії свідчать записи історичних пісень відомих істориків В. Антоновича і М. Драгоманова – «Девушка-воинъ», яка змальовує ситуацію випроводжання матір’ю у військовий похід доньки. Молодша донька погоджується відстояти «честь сім’ї» і їде на війну. Вона вміє їздити верхом на коні та тримати зброю в руках і не залишається в рядах війська, а виступає попереду. Подібна пісня – не поодинокий випадок на Поліссі, зокрема поширеним були колядки про дівчину-воячку.
Історія зберегла свідчення про козачок-воїнів. Так, багатьом відомий подвиг войовничих жінок з міста-фортеці Буші та дружини козацького сотника Зависного — Олени (за іншими відомостями — Мар’яни). Коли більшість чоловіків загинула, жінки й дівчата продовжували чинити опір регулярним частинам польського війська. Аби не потрапити до рук шляхти, Олена підпалила пороховий льох і підірвала себе разом із ворогом. Відомо, що сестра полковника Івана Донця брала безпосередню участь у бойових діях проти польських військ на Волині 1649 р. як кіннотниця. Під час однієї з ворожих атак вона загинула. Ганна Борзобагата-Красенська, що управляла скарбницею Луцької єпархії, під час нападу на її маєток російського князя-втікача Андрія Курбського відбила атаки кількасотенного загону шляхти, також з мечем у руках розігнала військо польського короля Стефана Баторія. А Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі військового загону, що нараховував 6 тис. чол. піхоти та кінноти, приступом здобула замок князів Корецьких у місті Черемоші. Часто на полі бою козакам-воякам допомагали жінки-чаклунки, жінки характерниці, ті, що, за переказами, володіли надзвичайною силою. Вони чарами та закляттями відводили кулі та ядра від козаків.
Жінки козацьких гетьманів теж часто не були «ніжинками», які проводили час за розвагами. Поки можновладних чоловіків не було вдома, українські гетьманші іноді брали на себе всю повноту влади й підписували універсали, які набували сили законів. Перша дружина гетьмана Б. Хмельницького Ганна Сомко (сестра переяславського полковника Якима Сомка, кандидата на гетьманську булаву 1663 р.) усупереч традиції Війська Запорозького видавала універсали. Збереглися адміністративні документи третьої дружини Б. Хмельницького Ганни Золотаренко. Гетьманші брали участь у прийомах послів різних держав. Зафіксований прийом на честь посольства шведського короля Карла Х Густава, в якому участь брала дружина Богдана Хмельницького Ганна Золотаренко. Присутність жінок на частуванні була нормою, що пов’язано з близькістю до європейської культури. Зафіксовано один показовий випадок. У 1657 році до гетьмана Івана Виговського приїхав московський посол Федор Бутурлін, якого приймали за звичаєм гетьманського двору і, звісно, були присутні дружина та донька Івана Виговського. І якщо для шведського посла перебування жінок за столом було звичним, то царські посли сприйняли цей факт, як вияв зневаги до себе, адже у тогочасній Московській державі жінки не брали участі в урочистих застіллях. Ну, ви зрозуміли рівень…
Часто козачки-дружини або матері ставали радницями. Наприклад, гетьман Іван Мазепа часто радився зі своєю матір’ю Марією Магдаленою. Гетьманші часто розділяли долю свого чоловіка, куди він – туди і вона. Опорою та підтримкою була дружина Пилипа Орлика – Ганна Орлик. Вона походила з родини Полтавського полковника Павла Герцика. Після поразки під Полтавою в 1709 році разом з чоловіком і дітьми виїхала з України спочатку до Османської імперії, пізніше до Швеції, розділивши всі тяготи емігрантського життя чоловіка-гетьмана. Деякі гетьманші були досить владними і самодостатніми діячками. Наприклад, Анастасія Скоропадська – дружина гетьмана Івана Скоропадського. Походила з родини Марковичів. Через владний характер серед козаків народилася приказка: “Іван носить плахту, а Настя – булаву”. Заснувала Гамаліївський Харлампієвський жіночий монастир – в 1713 році її заходами невеличкий скит Харлампієва Пустинка було перетворено на повноцінний жіночий монастир з відповідними правами. Часто за частуваннями у неї вдома вирішувались політичні справи, налагоджувались персональні контакти та заручалися союзниками в політичній боротьбі. Отже, жінки супроводжували та підтримували, як звичайних козаків, та і тих, хто носив булаву. То ж українська козачка – це не просто окремі жіночі постаті, не просто феномен в жіночій історії, це реальне повсякдення жінок українських земель ХVII-XVIII ст.