Виснаження від війни? Рефлексії художників та поради психоаналітика – Наталя Кушнірук

Наталя Кушнірук
Наталія Кушнірук - мистецтвознавиця, культуролог, авторка публічних лекцій. Активно досліджує сучасне мистецтво, український авангард та мистецтво італійського Проторенесансу.
За рік війни кожен з нас має свою власну історію виснаження. Воїни на передовій довгий час без ротації, люди, що живуть на окупованих територіях або прифронтових зонах, люди у відносно безпечних місцях, але яким доводиться регулярно проживати повітряні тривоги і вибухи. Таким, як до 24 лютого 2022 року, наше життя вже не буде ніколи. Сьогодні звучить багато запитань: коли ж війна, нарешті, закінчиться? Коли ж ми заживемо нормальним, мирним життям?

Коли після початку війни люди були шоковані тим, що відбувалося, вони не могли сказати нічого. Коли вербальне не має достатньо сили, щоб висловити емоції, на допомогу приходить візуальне. Про це малюнки Влади Ралко @ralkovlada із серії «Львівський щоденник». Це квінтесенція сконцентрованих емоцій, які переживає людина, що знаходиться в небезпеці. На початку війни ці емоції відчували всі українці, але виловити і зафіксувати їх вдалося одиницям. Художниця ніби вивертає всі нутрощі болю навиворіт – вам некомфортно на таке дивитися? Вибачте, але це таке ненав’язливе нагадування людям (зокрема за кордоном) про те, що відбувається в Україні. Для художниці війна – це клініка психічних відхилень, де немає норми. Численні фалоси і вульви – це ніби їхня колективна психічна травма, Едипів комплекс. Бомби у вигляді фалосів – це теж спроба показати свою могутність, ніби право на тіло українців, право керувати нашим страхом. Від такої хворої сексуальності можуть народитися лише моральні виродки і загарбники. Класичний «голуб миру» перетворився у російського орла, який запускає ракети у мирний народ.

Влада Ралко. Із серії Львівський щоденник. 2022

Війна явила голе, непристойне і порнографічне бажання росіян вбивати, ґвалтувати, красти. Малюнки Влади Ралко цілком лаконічно і прямолінійно доносять до людей образи війни, насилля і смерті.

Влада Ралко. Із серії Львівський щоденник. 2022

Очікування саме по собі є емоційно складним процесом. Людина, яка очікує, не має можливості брати активну участь в конкретних діях, і це дуже виснажує. Вона може лише спостерігати і пасивно реагувати. Через це людина потрапляє у стан постійної фрустрації. Усі труднощі на її шляху здаються надважкими, а очікування і реальність не збігаються. Ракети у ворога не закінчуються, а рідні і знайомі продовжують помирати. Через рік війни в людей зʼявляються флешбеки переживання перших днів вторгнення.

Влада Ралко. Із серії Львівський щоденник. 2022

Війна виснажує не лише людей. Міни, важка техніка, артилерійські снаряди виснажують землю. Знадобиться ще багато років, щоб повністю розмінувати українські території, а поля зробити придатними для вирощування рослин. Серію розбомблених пейзажів України з висоти пташиного польоту представляє Олексій Сай @oleksiysai. Перед нами ландшафти із слідами-кратерами від вибухів. За допомогою болгарки і абразиву Олексій робить дірки у своїх роботах. Поступово пейзажі втрачають обриси, проте набувають нових дуже конкретних сенсів. Тему розбомблених ландшафтів художник почав ще у 2015 році під час АТО. За допомогою монотонного продірявлення своїх картин різних років Сай сублімував весь спектр своїх емоційних переживань. Цей процес працював для нього як арттерапія. Художник не мав на меті конкретно зафіксувати свою тривогу і біль, натомість, спотворені дірками роботи стали свідченням своєрідного мазохістично-медитативного процесу. Ця деструкція стала початком нової серії робіт Олексія Сая і без слів резонувала з емоційно-психологічним станом українців. Роботи художника різних років перетворилися на поля, встелені тисячами вирв від снарядів, що формують абстрактні візерунки. Картини з перфораціями позбавляють глядача відчуття психологічної стійкості, опори. В цьому випадку абстракція є настільки промовистою і однозначною, що може сказати більше ніж будь-яке раціональне пояснення.

Олексій Сай. Розбомблені

Ще одним способом вивільняти негативні емоції для Олексія Сая є серія «Новини» зі 150 малюнків формату А3, де він чорною гумовою фарбою експресивно зобразив клубки диму від вибухів. Малюнки хоча й схожі між собою, проте жоден з них не повторює попередній, оскільки кожна трагедія, кожен вибух є унікальним. В перші дні війни в художників не вистачало слів, щоб описати свій внутрішній стан, такі роботи Олексія на межі з істерикою стали чи не єдиним можливим способом висловитися.

Олексій Сай. Новини. 2022
Олексій Сай. Новини. 2022
Олексій Сай. Новини. 2022

Продовжуючи тему абстракції, важливо звернути увагу на роботи Володимира Буднікова @budnikovvolodymyr. Його картини без слів говорять про психологічний стан країни, в якій йде війна. Величезне полотно «Війна» (10х2 м) не зображає ніякого фігуративу, проте за допомогою чорних площин, хрестів та нервових імпульсивних мазків чорної фарби художнику вдається передати весь жах війни. Нам довелося зіткнутися з чимось таким, що ще не має назви. Ці жахи ще поки нікому не вдалося вербалізувати, але такі емоційні переживання Будніков зміг вловити і зафіксувати у своїх абстракціях. Також художник застосовує фігуративні образи, коли зображає на картинах умовні пейзажі та російських військових у вигляді скелетів. Вони прийшли вбити нас і залишити по собі випалене поле, але самі перетворюються на армію мерців. Хоч варто визнати, що серед них теж є багато підготовлених бійців і стратегів, і нашим воїнам зовсім нелегко їх знищувати.

Володимир Будніков. Війна. 10х2 м., 2022 р.
Володимир Будніков. Із серії Часи війни. 2022

Чи є біль, сум, злість, відчай і страх через рік війни такими ж, якими їх люди відчували на початку вторгнення? Мабуть, це поступово переростає в стадію хронічного, коли ми вчимося з тим жити, адже сьогодні ми знаходимося зовсім в іншому дискурсі ніж на початку війни. В цьому контексті актуальною є інсталяція «Фонтан виснаження» Павла Макова, яка у 2022 році представляла Україну на Венеціанському бієнале. Це конструкція з мідних лійок, що розташовані у формі піраміди. Вода подається у верхню лійку і поступово розливається в наступні. До нижніх лійок вода практично не потрапляє. Відповідно система виснажує сама себе.

Сама робота була створена ще в 1995 році, коли у Харкові сталася аварія на Диканівських очисних спорудах. Тоді без води залишилося ціле місто упродовж шести тижнів. Люди поступово стали звикати до нового способу життя, коли по воду доводилося їхати далеко за межі міста або чекати, коли воду привезуть тобі в двір і набирати одразу по 50 літрів. Тоді Павло Маков провів своє антропологічне дослідження про те, як змінюється місто і люди в ньому, про непрацюючі фонтани і виснажені річки. Свої роздуми та перші малюнки про це художник у співавторстві з Борисом Філоненком зібрав у кілька артбуків про утопічне і трохи моторошне місто.

Павло Маков. Фонтан виснаження

Взагалі роботи Павла Макова передбачають велику кількість контекстів і сенсів. «Фонтан виснаження» сьогодні перестав бути просто інсталяцією про локальні проблеми окремого міста. Це про виснаження на всіх рівнях – емоційному, матеріальному, фізичному, психологічному. Це, звісно ж, про виснаження від війни. Дослідниця сучасного мистецтва Оксана Семенік зауважує, що під час окупації українських міст росіяни в першу чергу руйнували водонапірні вежі. Це був один із варіантів терору цивільних. Люди пили технічну воду. Тепер вода стала важливішим ресурсом ніж інші матеріальні блага.

За рік війни в кожному з нас щось крихке тріснуло, зламалося, осипалося пилом і не підлягає ремонту. Це слова художниці з окупованої Нової Каховки  Єви Кафідової @kafidowa. Сьогодні вона працює в Києві з графікою і фіксує свій досвід, свої переживання війни. Її робота вугіллям «Вступили брудною ногою в теплу грудину» говорить сильніше і зрозуміліше ніж будь-який голос. Ворог, як смертельний вірус, має нахабність вторгатися в наш організм і поступово вбивати його, залишаючи по собі страшні шрами. На жаль, вони вже ніколи не зникнуть. Цей досвід не стерти з нашої пам’яті. Єва каже, що тінь самого себе махає тобі з минулого, але час не вертає назад. Тінь лишається невпізнаваною.

Єва Кафідова. Вступили брудною ногою у теплу грудину. 2022

За рік війни постраждала кожна область України. Повітряна тривога хоч і стала вже чимось звичним, але досі залишається передвісником страшної трагедії. Завжди є ризик, що от-от російська ракета кудись принесе смерть. Текстильна інсталяція Анастасії Подерв’янської @anastasiia_podervianska «Карта повітряних тривог України» передає відчуття трагедії, що насувається. Червоні нитки, які звисають, є ніби потоками крові. Звуки сирени проникають в мозок українців хвилями, вібраціями, спазмами. Часто вона завершується кров’ю невинних цивільних людей з будь-якої області, адже навіть тилові міста в Україні є відносно безпечними. В інсталяції Анастасії окупований Крим витканий білими нитками. Художниця зауважує, що коли вона створювала цю роботу, тривог у Криму ще не було.

Анастасія Подервянська. Карта повітряних тривог України. 2022

Наше попереднє життя померло. Внутрішній світ українця – це ніби зруйнований ракетою і спалений будинок, як на малюнку Kinder Album @iamkinderalbum «Russian attacks on civilian targets in Ukraine could be a war crime». Нам доводиться триматися, ніби той півник із Бородянки на шафці, хоч це і дуже важко. Через рік війни в наших душах залишилася порожнеча, ніби вирва від бомби.

Kinder Album. Russian attacks on civilian targets in Ukraine could be a war crime

Нашим внутрішнім органам довелося затвердіти, щоб вижити, як от серце, що перетворилося на камінь, оточене колючим дротом. Таким зображує його у картині «Донбас» Сергій Сімутін @simutin_sergey – художник з Донецька. Перед тим, як стати такими міцними і незламними, нам доводиться переживати страшний біль.

Сергій Сімутін. Донбас. 2022

А як виглядає біль? Безкінечні вібрації, до яких неможливо звикнути, нервові імпульси, які постійно пронизують твоє тіло, твою землю. Біль, мабуть, найглибше відчувається через абстракцію, певні асоціації, як на роботі Сергія Сімутіна «Pain». Безперервний біль настільки виснажує, що ти поступово втрачаєш сили. Нервові закінчення відмирають, аби ти не помер від шоку. Це все призводить до апатії та депресивних розладів. Проте, якщо ти бачиш свою кров, це означає, що ти ще живий. Поки б’ється твоє серце, то ти можеш бути комусь потрібним. Ти можеш працювати і донатити. Зрозуміло, що завтра не зміниться все одномоментно і жити в стані війни нам доведеться ще досить довго, проте щоденна рутина допомагає зайняти руки і голови. Не очікування, що все закінчиться за 2-3 тижні максимум, а прийняття жорстокої реальності.

Cергій Сімутін. Біль. 2022

Психоаналітик Анна Петрукова @anna_petrukova надає психологічну підтримку ВПО та жінкам, що втратили чоловіків, а також жінкам, чиї чоловіки в полоні чи безвісти зниклі. Вона погодилася для читачів історичної агенції «Літопис Незламності» надати рекомендації з того, як собі можна допомогти пережити складні моменти під час війни. Анна зауважує, що очікування можна для себе зробити простішим, якщо при цьому вірити, сподіватися на краще, молитися і що дуже важливо – жити життя. Є випадки, коли жінки, чекаючи чоловіків з передової чи то з полону, чи в пошуках серед безвісти зниклих, перестають жити звичне життя. Перестають їсти, спати, дбати про себе. Так, ніби ставлять життя на паузу. Часом вони почувають провину за те, що живуть, що мають їжу, можливість вільно пересуватись, бути в теплі. Порожнечу, яка утворилася внаслідок втрати, важливо відсумувати, відплакати. Дати їй місця. З часом вона почне сповнюватися індивідуальними сенсами.

Важливо розуміти, що коли ми живемо далі, ми не зраджуємо тих, кого чекаємо. Воїни роблять все можливе на передовій, а ми в свою чергу, – все можливе тут. Ми мусимо жити далі, бо в тих, хто лишився, є щоденні обов’язки, діти, робота – і це все повинно функціонувати на достатньому рівні. Вочевидь помічним для нас – це бути при ділі, робити повсякденні справи, планувати на недалеку перспективу, плекати у собі співчуття, терпіння і прийняття. В очікуванні добрих звісток від того, кого ми чекаємо, ми продовжуємо жити життя, яке складається з простих, щоденних справ.

Попри війну в кожного з нас є речі, які залишаються незмінними, які спроможні свідчити про нашу реальність, про наш час. В майбутньому ми таки зможемо вибороти для себе і своїх дітей краще життя.
Джерела
24 צ 2023

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні події

Наукова конференція Асоціація дослідників жіночої історії Ірландії

Лекція "Виснаження від війни? Рефлексії художників та поради психотерапевтки"

Міжнародна молодіжна конференція "Відбудова країни після перемоги: молодь задає вектор розвитку"

Під синьо-жовтим стягом: тисячний мітинг до річниці вторгнення рф в Ірландії

Схожі статті: