Як навчати(сь) під час війни? Новий досвід та нові випробування в освітньому процесі – Павло Савчук

Павло Савчук
Історик, юрист, викладач гімназії в Києві, поет і письменник, оглядач, куратор проєкту ГЕНЕРАЦІЯ ВІЛЬНИХ. Спеціалізацізується на Новій та Новітній історії Европи та Америки.
Розділ статті: Війна

1 вересня 1939 року Адольф Гітлер розпочав «операцію» проти польської держави, що знаменувало початок Другої світової війни. Будучи школярами, ми вельми тішилися з такого символізму – наша зла учнівська уява й без того асоціювала День знань із будь-якими проявами зла (пізніше з’явилося чимало різних мемів, як-от «Гітлер напав на Польщу, а що ти зробив, щоб не йти до школи?»).

З 2014 року значна частина українських дітей по-справжньому відчула, що таке війна, а з лютого 2022 – відчули усі без винятку, хоч і в різній мірі.

Подих війни, особливо тотальної, торкається кожної сфери життя. Раніше ми вже писали про страждання, що випали на долю дітей та намагалися визначити шляхи якщо не усунення, то хоча б  полегшення цих страждань. Наразі Україна вже витримала майже рік війни, а отже, два (не)повноцінних семестри у школах та інших закладах освіти вже проминули, і цей досвід спонукає до певних висновків. Ясна річ – не остаточних, адже війна триває.

Станом на початок 2023 року, за даними МОН України, від війни постраждало понад 3000 закладів освіти, більше 400 зруйновано вщент.

Зрозуміло, що регіони активних бойових дій, прифронтові райони, окуповані території – це особливо трагічні історії, де на першому місці стоїть виживання. У випадках повної гуманітарної катастрофи питання якості освіти піднімати безглуздо. Деякі населенні пункти зруйновано повністю, й болісно усвідомлювати, що там з тих чи інших причин й досі перебувають діти.

Теж саме стосується дітей, що постраждали фізично та морально від втрати домівок, від загибелі рідних, від поранень та катувань… Надскладна справа – повернути їх до повноцінного життя, а це потребує кваліфікованої допомоги спеціалістів (психологів, психіатрів, реабілітологів тощо).

Учні у бомбосховищі м. Вінниця

На окупованих територіях ситуація небезпечна в іншому сенсі. Російські окупанти завжди першочергово ставили перед собою переінакшення усіх доступних сфер життя відповідно до власної ідеології. Там, де активних бойових дій не було, майже одразу починався процес «культурної боротьби»: від знищення символів української державності й заміни українських вивісок, позначок, табличок на російськомовні, до репресій за ознаками релігійними, національними й бозна-якими ще. Це фактично в режимі онлайн спостерігалося у захоплених регіонах Херсонщини, Запоріжжя, Харківщини, Донбасу та інших.

Особливо ж окупант хизувався знищенням українських книжок та шкільних підручників. Підкреслювалася важливість зміни «нацистської» шкільної програми на правильну, «російського стандарту». Логічно, що найбільшої атаки ворога зазнавали українська мова та українська історія як основи основ гуманітарної освіти, національної ідентичності українців.

До чого призвели такі дії протягом тривалого часу, можна бачити на прикладі територій ОРДЛО. За 8 років війни тамтешня псевдосистема «освіти» виховала ціле покоління ворожих (м’яко кажучи!) до всього українського молодих людей. Ідеологічна пропаганда, зокрема агресивно-мілітаристського та квазірелігійного спрямування, постійно присутня у самій рф, в ОРДЛО набула особливо химерних форм. Варто хоча б подивитись фото та відео, починаючи з 2014 року, скажімо, заходів, присвячених «9 мая»…

Вищезазначені проблеми окреслені поверхнево і  потребують окремого глибокого аналізу та масштабної державної програми їх вирішення у найближчій перспективі. У даній статті хотілося б зупинитися на особливостях шкільного навчання, що відбувається завдяки Збройним Силам, у більш-менш спокійних регіонах держави.

Будучи безпосереднім учасником освітнього процесу в одній з київських гімназій, хотів би відмітити декілька особистих спостережень. Переконаний, що цей вельми екстремальний досвід дає змогу по-новому розглянути процес шкільної освіти як такої. Зазвичай, занадто консервативна (на думку багатьох) та перманентно кризова під тиском сильніших обставин освіта зазнає змін. Наше завдання – заради майбутнього прийняти, проаналізувати та використати цей досвід. Використати максимально ефективно.

Не надто схильний до терміну «освітній фронт» (фронт є фронт, робота наших воїнів апріорі ні з чим не зрівняна), все ж зазначу виключну важливість підтримання навчального процесу усіма його учасниками. Що ж стосується вже отриманого досвіду, хотілося б відмітити наступне.

Онлайн-навчання

Два роки тому пандемія КОВІДу поставила світ перед необхідністю докорінних змін у звичному житті. Освіта, ясна річ, не стала винятком. Ефективність онлайн-уроків – окреме й непросте питання. На момент навчального року 2022/23 у більшості київських шкіл уроки проводяться комбіновано: є суто онлайн-класи, є й такі, що ходять до школи позмінно. Молодша школа здебільшого навчається «офлайн». Все більша кількість батьків висловлює бажання, аби діти відвідували заняття у школі. Оскільки, наприклад, укриття в нашій гімназії має обмежені розміри, усіх бажаючих навчатись очно в одну зміну прийняти неможливо. Тенденція на збільшення кількості учнів «офлайн» зберігається.

Професор ужгородського університету Ф. Шандор читає лекцію у окопі

У перші дні війни, у надекстремальних умовах, коли Київ та інші міста зазнавали бомбардувань, школа не полишила своєї відповідальної ролі, ставши прихистком для тих, хто переховувався в її підвалі (тоді ще зовсім не обладнаному). Ті працівники, що мешкали поряд та не полишили місто, взяли на себе роль чергових та волонтерів. Педагогічний досвід та виключна людяність допомогли їм підтримувати в страшні часи атмосферу солідарності та взаємодопомоги, зокрема усі дорослі разом допомагали дітям різного віку витримати це випробування. Я вважаю, що ці дії неоціненні, адже навчання учнів не зводиться до сухої передачі інформації або навичок. Головне – дати надію своїм підопічним, впевненість, що усі разом ми здатні витримати виклики цього буремного світу. Отже, створюється виключна атмосфера братерства, що надає сил та стійкості усім задіяним – як дітям, так і дорослим. У разі збереження подібної атмосфери у більш сприятливих умовах, зростає взаємоповага між учнями, вчителями, батьками та іншими задіяними особами, підвищується мотивація до роботи та отримання знань.

Незважаючи на всі недоліки онлайн-навчання, допомога технологій також була істотною в перші місяці війни. Отримавши змогу вийти на зв’язок, вчителі та учні ділилися сподіваннями та враженнями, дізнавались про одне одного та виражали моральну підтримку. Було важливо просто вийти в ефір та сказати кілька обнадійливих слів – те, чого часто бракує навіть у мирні часи. Один з відомих колег на курсах завжди радив нам: попри реальні труднощі життя, які ми так чи інакше озвучуємо, потрібно дарувати учням надію на світле майбутнє. Адже без цього немає мотивації не тільки навчатись, але й жити! Гадаю, ворогу не вдалося досягти головної мети – деморалізувати людей остаточно. Ми хочемо жити, творити й боротися так, як ніколи раніше.

Боєць ЗСУ читає в окопі книжку історика Т. Снайдера

Коли навчання більш-менш стабілізувалося (до червня 2022 навчались виключно онлайн), важливо було витримати баланс. З одного боку, врахувати усю складність обставин та обмеженість можливостей, а з іншого – якомога більше зберегти, забезпечити перебування учнів в освітньому процесі. В таких обставинах оцінювання об’єктивно відійшло на другий план, натомість головним став  гуманітарно-просвітницький компонент.

Змушений евакуюватись з особливо небезпечних місць (зв’язку там майже не було), я проводив перші онлайн-уроки вже далеко від столиці. Дуже швидко помітив, що теми уроків часто збігаються з історичними пам’ятками та іншими об’єктами, які траплялися на моєму шляху, тому з’явилася ідея онлайн-уроків, комбінованих одночасно з невеликими екскурсіями (це відбувалося в формі прямих трансляцій в Інстаграм). Скажімо, розповідаючи про громадівський та кооперативний рухи ХІХ ст, я одночасно мав змогу показати будівлі та пам’ятники, пов’язані з певними особами тих часів. Якщо основний урок проводився статично, то під час онлайн-екскурсій додавався такий собі «тревел-елемент» з інтерактивом у вигляді пошуку потрібної локації, спілкування з людьми і таким іншим.

Почався цей «експеримент» у м. Вінниця, де я опинився вперше і певним чином мав такі самі свіжі враження, як і слухачі/глядачі онлайн-екскурсій. Теми, пов’язані з церковно-просвітницьким життям «підавстрійської» України особливо цікаво було розповідати у Чернівцях та Ужгороді, й хтозна, можливо, набутий досвід в мирний час стане поштовхом до створення нових проєктів…

Деякі учні, яких теми екскурсійних уроків навіть не стосувалися безпосередньо, залюбки відвідували їх, брали участь в імпровізованих вікторинах, пропонували (ніби в комп’ютерній грі) напрями прогулянки та варіанти її розвитку. Багато хто вперше відчув по-особливому любов до України, її окремих куточків, селищ, міст та людей… Учні самі пробували записувати мініекскурсії або викладали свої враження письмово, зокрема й ті з них, хто виїхав за кордон.

Досвід навчання у інших країнах

Під час перших онлайн-бесід великої війни особливо наголошував на тому, що задля збереження моральних сил у такій складній ситуації потрібно намагатись шукати позитивні сторони. Було важливо, аби це не звучало цинічно, проте ніяк не можна було допустити, щоб діти занурювались у цілковитий морок та негатив (під час тих же онлайн-екскурсій, не уникаючи теми війни, намагався акцентувати увагу слухачів на позитивних речах – багатстві нашої культури та історії, потужності та славі українських військових минулого та сучасності тощо).

Одним з таких «плюсів», про які варто було говорити, стала можливість отримання учнями досвіду життя та навчання за кордоном. Важливо було підтримати їх морально, спробувати допомогти пережити стрес переїзду, розлуку з друзями та рідними, необхідність пристосування до нового середовища… Підкреслювалося, що цей досвід  безцінний, а натомість колись Україну обов’язково чекає щасливе майбутнє у сім’ї європейських країн.

Чимало учнів добре адаптувалися до нових умов. Можна було без тіні лукавства зізнатися їм, що я заздрю (по-доброму!), бо ж ніколи ще не бував, наприклад, в Ірландії чи Італії. Цікаві розповіді про інші країни та міста також повинні високо оцінюватися у предметах гуманітарного циклу. В таких випадках і сам вчитель має змогу дізнатись багато нового. Адже – Docendo discimus!

(«Навчаючи, вчимося самі» – лат. фраза з листа легендарного філософа Сенеки своєму учневі Луцилію, що стала крилатою).

Деякі учні вступили за кордоном до місцевих закладів освіти, спортивних секцій тощо. Адаптуватись їм допомагають інші біженці з України, а також самі жителі країн – зазвичай, дуже привітні й доброзичливі. Дехто з наших учнів, перебуваючи в інших країнах, продовжує онлайн-навчання в рідній українській школі, іноді паралельно вчиться там і там – офлайн та онлайн.

Відчувається потреба дітей у зв’язку з Україною, хоча й дуже різною мірою. Хтось адаптувався повністю й успішно інтегрувався в нове середовище. Чимало ж учнів на різних етапах перебування за кордоном зізнавались у великому бажанні повернутись додому, сумували за Україною. Часто бувають випадки, коли дитина бажає повернутися, але батьки будують плани на життя вже у нових умовах…

У будь-якому разі варто йти назустріч бажанню учнів зберігати контакти з рідним, адже багатьом, дійсно, складно стати «своїм» у Польщі, Німеччині або у більш далеких країнах. Наприклад, ментальність та уклад життя відносно близьких до нас Румунії чи Болгарії також мають дуже суттєві відмінності від українських й адаптація доволі складна. Все залежить від багатьох факторів.

Навряд чи багато є дітей, хто дійсно вважав би школу «другим домом», але по можливості потрібно діяти так, аби вона стала добрим прихистком для усіх, хто цього потребує. Таким собі «пунктом незламності», але не стільки технічного, скільки духовного штибу, нехай це й пролунає доволі пафосно.

Необхідно підтримувати дітей, що надовго опинилися за кордоном, постійно даючи зрозуміти, що цей досвід безцінний, і раніше таких можливостей було значно менше. Разом з тим, гуманітарна освіта повинна ненав’язливо спонукати дитину до розвитку особистого й громадянського: до вміння відчути себе повноцінною частинкою європейської сім’ї на практиці, шанобливого ставлення до чужої країни, її людей та цінностей (звичайно, мова не йде про відвертих ворогів – на території рф також, на жаль, опинилася тим чи іншим чином дуже велика кількість наших дітей… Наше завдання – визволити їх якомога швидше). Врешті- решт, подяка за добро й гостинність, та гарне репрезентування України за кордоном – важлива й почесна місія. Відчувши свою причетність до неї, діти краще долатимуть складнощі розлуки та адаптації. Участь в акціях, спрямованих на допомогу військовим та цивільним України, сприятиме кращому відчуттю ними єдності з Батьківщиною, що страждає. Важливо підкреслити, що відчуття безпеки – правильна річ й варто використати цей ресурс сумлінно. Зберегти свої життя та здоров’я необхідно також заради гідного виконання власних обов’язків, а головний обов’язок дітей – вчитися!

Проста та геніальна формула цього процесу вже давно існує, бо півтора століття назад Шевченко вже сказав: «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…».

Що це, як не девіз на усі часи, як не інструкція нашій молоді, а надто – для випадків перебування далеко від дому.

Навряд людина здатна привезти за кордон свою математику чи хімію (хоча має усі шанси зробити власний внесок до цих прекрасних наук, що доведено українцями не раз): коли ми кажемо про «своє», маємо на увазі, перш за все, мову й історію. Вони характеризують нас як українців. Гарна конкуренція в точних та природничих науках також виступає як гідна мотивація до успішного навчання, попри усі труднощі та проблеми. Наші учні вже приємно дивують світ в усіх галузях – хочеться вірити, що певною мірою й завдяки скромним зусиллям українських вчителів…

Втім, випадки бувають різні, і онлайн-навчання в українській школі не може повною мірою дати учню необхідну мотивацію, суттєво покращити рівень знань в умовах нестабільного графіку… У навчанні за кордоном так чи інакше багато залежить від батьків та того середовища (в тому числі закладів освіти), в якому опинилися діти. Часто такі діти вже не мають стійкого зв’язку зі своїми українськими вчителями.

Мотивація

Я вважаю, що проблема мотивації була й залишається найбільш гострою: так було до пандемії, до великої війни, так є й зараз, коли змінюються пріоритети, змінюється саме життя.

Чи потрібне дітям навчання під час війни? Гадаю, що відповідь очевидна для всіх. В таких випадках завжди спадає на думку історія часів Другої світової, коли сер Вінстон Черчіль (британський прем’єр) відмовився скорочувати витрати на культурну сферу – інакше, за що ж тоді боротись? Інше питання – яким має бути навчання в нових умовах… Певне, таким, що не надто послабило б якість знань й притому враховувало усі складнощі: втому, стрес, відсутність світла чи інтернету… Насправді, це дуже тонка справа, бо йдеться не тільки про фізичні почуття дітей та дорослих, напруження їх мозкової діяльності, а також про психіку, чи, я б сказав, душевний стан.

Важливо зараз віднайти в собі щось особливо людяне, особливо цінне, що даватиме сили у боротьбі. Справедлива ненависть до ворога може слугувати гарним ресурсом, але у випадку із дітьми – це надто ризикована зброя, користуватись якою вони ще не вміють. Потрібно щось більш творче, менш руйнівне. Те, без чого неможлива остаточна перемога над ворогом, як фізична, так і ментальна.

Варто дати зрозуміти юнакам, що недостатньо написати на паркані «путін – х-ло», щоб вважати себе українцем та патріотом. Це куди більш важка, але ж цікава робота. Не знаючи мови, історії, інших наук, ми стаємо неуками й невігласами – тобто, такими, яким об’єктивно і є наш ворог – «чмонями»: жалюгідними, дурними, безвільними.

Так само не є панацеєю і сухі знання – варто поглянути на більшість «освічених» росіян! Ми бачимо тепер явно: освіта – це щось більше, аніж формули, правила, назви і дати. Це вміння бути людиною, бажати жити й творити заради себе й інших. Саме ці складові є запорукою мотивації. Це дуже складно, але очевидно, що не маючи жодних життєвих інтересів та цілей, дитина не вивчить нормально якісь сухі правила й формули навіть під загрозою покарання…

Видатний український поет-дисидент Василь Стус (1938-1985)

Війна оголила більшість речей та процесів нашого життя, які раніше губилися в напівтонах, були приспані щоденною рутиною та другорядними проблемами. У перші тижні війни було відчутно емоційний порив, який здебільшого не був конструктивним й зрідка давав конкретні результати. Хоча й помітно зріс інтерес дітей до того, що вони раніше вважали не надто важливим (ті ж мова або історія), але з часом ця ейфорія вщухала, з’являлися нові фактори та проблеми, які ставали реальними чи хибними причинами не навчатись у повну силу…

Це об’єктивна річ – проблема мотивації у більшості випадках лише загострилася. Відміна ЗНО, іспитів, перелаштування на інші освітні системи, ще якісь фактори – не посилювали мотивацію учнів. Причини того, що діти не можуть навчатися, як раніше, можна перераховувати дуже довго…

У декого наявні серйозні проблеми з концентрацією, сном, мисленням. Часто ці розлади нечіткі, але мають глибоку природу й можуть проявлятися довгий час. Ясна річ, без залучення спеціалістів не обійтися в цих випадках. Школа ж, беручи на себе виховну функцію (поряд із батьками), повинна відігравати роль доброго помічника, небайдужого товариства, непохитної фортеці, в якій є надія та сила.

Неможливо й просто злочинно примушувати вчитися дитину, що кожного дня нервує та переживає за батька, брата чи знайомого на фронті… Хтось пережив бомбардування та інші жахи, а дехто губиться й панікує лише через звуки сирени. Хтось виглядає цілком життєрадісним, але й сам не усвідомлює до кінця, які метаморфози переживає його свідомість. В кожному окремому випадку варто діяти обережно та людяно. Відмінивши або максимально спростивши навчання, ми навряд чи полегшимо дітям життя. Лише віднайшовши здоровий спосіб мотивування, можна досягти успіху. Праця та навчання, підкріплені гарною метою, здатні стати нашею зброєю проти труднощів та проблем.

Принаймні, відволікти від негараздів вони здатні куди краще, ніж пусті розваги…

Зруйнована рашистами школа у м. Чернігів

Моя бабуся, вже покійна, багато розповідала про те, як ходила до школи у 40-х роках. Навіть коли війна скінчилася, попереду були незліченні лиха: холод, голод та інші жахи. Ситуація з навчанням була «класичною» для тих років: 10 км до школи через ліс із вовками, «доросла» одежа на кілька розмірів більша за дитину, шматки газет замість зошитів, один вчитель на п’ять різних предметів… А от мотивації, здається, було куди більше. Потреба у товаристві та у хоч якійсь інформації нівелювала усі наявні вади тодішньої радянської «освіти» (в якої крізь болото ідеології лиш подекуди пробивалися слабенькі паростки здорового глузду).

Я часто приводив цей приклад для того, аби показати дітям, наскільки вони щасливі, живучи у 21 столітті. Так, навіть попри війну.

Годі й сподіватись віднайти якусь універсальну формулу, якесь чар-зілля, що підніматиме мотивацію учнів (або вчителів!). Це – щоденна боротьба та праця. Тяжка, але хіба не цікава?

Отже, на мій погляд, освіта аж ніяк не є поняттям відокремленим, відірваним від життя. Освіта, якщо не дотична до реального світу, вбиває. Наш ворог прекрасно це знає, знищуючи наші книжки та школи, погрожуючи вчителям, беручи в заручники українських дітей, аби виховати з них новітніх яничарів…

Такі приклади треба завжди брати до уваги, не забуваючи й про позитивні. Здавалося б, книжка – останнє, що потрібно воїнові в окопі, але ж ми бачимо інші історії! Боєць, що у вільну хвилину читає, навчається. Ба, хтось примудряється в тому ж окопі проводити і онлайн-уроки (так, в цьому є щось зухвало-нахабне, але ж!), роздавати онлайн-інтерв’ю (як-от шанований нами декан істфаку Іван Казимирович Патриляк), творити поезію… Я гадаю, що такі приклади надихають і дітей, і дорослих.  І ми їх завжди пам’ятатимемо.

Джерела
13 Січня 2023
Останні події

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

Схожі статті: