Одні називали його «лікарем людських душ», інші гостро засуджували «колупання» у найпотаємнішому, треті – все, що написане вважали кострубатим, негармонійним, але кольористим. Це все про Володимира Винниченка. То хто ж він – великий митець чи людина, що експериментувала в галузі літератури?
Сьогодні ми поговоримо про В. Винниченка не як політика, а як митця, письменника, живописця, графіка.
Винниченко – один із найвизначніших прозаїків та драматургів ХХ ст. Так склалася його доля, що тільки творчість раннього періоду оцінювалася українською критикою, все інше замовчувалося.
Про Винниченка писали за кордоном ще в 30-40-ві роки. В Україні ж виростали цілі покоління, які нічого не знали про талановитого майстра слова, про його внесок у рідну та світову літературу. Моє покоління не знало такого письменника. Навіть ми, молоді філологи, що завершували навчання у вузі 1988 р., нічого не читали з творів письменника. Якщо і згадували про Володимира Винниченка, то лише у негативному плані, і то, як про політика.
У липні 1942 р. у своєму щоденнику, який вів 40 років (1911-1951), з гірким болем митець згадував:
«А сьогодні… 62 роки мого народження. Шістдесят два! І разом з тим сорокарічний ювілей… І з того часу ніхто, ніколи, ніде не те що не святкував, але й не відзначав мого ювілею, ні десятилітнього, ні двадцятилітнього…».
Можна лише уявити стан душі письменника не визнаного на Батьківщині, коли він переживав свою ізольованість від рідного краю. Винниченко розумів, що все це робить комуністичний режим, що панував у його рідній Україні. Розумів, що і українська діаспора байдужа до його долі.
Він робив усе, що міг, для щастя України, готовий був, як пише в «Щоденнику», «на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття». Письменникові довелося назавжди покинути Батьківщину. Його політична кар’єра закінчилася провалом. Розрадою на чужині для Винниченка були малярство та література (лише творів малої прози було написано близько ста).
Люди завжди прагнули зазирнути у майбутнє. І ворожили, і мріяли, і складали казки. Звідси йде коріння фантастичної, науково-фантастичної та утопічної літератури. В українській літературі першим науково-фантастичним романом став твір В. Винниченка «Сонячна машина». Він має присвяту «Моїй сонячній Україні». Автор сподівався, зазначаючи у «Щоденнику», що це буде «візитна картка української літератури в Європі». Цей роман став оригінальним самобутнім явищем світової літератури.
Обсягом, різноманітністю тематики, проблематики, безліччю людських типів творчість Винниченка стоїть на рівні європейської літератури. Він пише про руйнування старого життя, наростання протесту трудящих мас, економічну відсталість села, психологію людини, розлад у суспільстві й душах. Які б теми й проблеми не порушував письменник, він намагався реалістично відобразити життя свого народу.
Розмірковуючи над сенсом життя, Винниченко примушував читача захоплюватися прекрасним і не відвертатися від потворного. Тому герої його творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками та поглядами, але важко залишитися байдужими до них.
«Прозаїк з Божої ласки», як називали Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга. Уже в 1909 році його п’єси були у репертуарі українських театрів, а згодом «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх», «Брехня» не сходили зі сцен європейських театрів.
Ще одна грань таланту Винниченка – живопис, графіка. Його акварельні і олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції експонувалися у Франції та за її межами. Вони були належно оцінені паризькою критикою і здобули визнання таких видатних художників, як Анрі Сіньяк, Пабло Пікассо, Леже. Величезне досягнення Винниченка – його натюрморти. Митець був закоханий у фарби. Його пейзажі, квіти та інтер’єри пройняті світлом і неначе прозорі.
Проте, хоч його талант художника ніби і оцінили, але картини погано продавалися. Вони з дружиною не могли виплатити борг за маєток. Лише після смерті В. Винниченка його будинок придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги й отримала у власність садибу.
У 1958 році дружина письменника склала заповіт, у якому зазначила, що всі матеріали і бібліотеку письменника передає до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли
«на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане вільною і незалежною державою, то Архів Колумбійського університету передасть їх до Києва також безкоштовно».
Пів століття ім’я Винниченка було під забороною, лише поодинокі примірники припадали пилом у спецфондах; його п’єси не допускалися до постановки на сцені. Нарешті повернення відбулося. Хоч і запізніле, але таке необхідне. Хотілося б, щоб твори письменника були гідно поціновані сучасним читачем, а музеї провели б виставку малярних робіт митця. Принаймні я з великим задоволенням побувала б на такій виставці.