Питання Криму у відносинах Російської Федерації та України стояло на вищому щаблі фактично від дня розпаду СРСР. Після 1991 року Росія значний час перебувала в такому стані, коли не могла провадити серйозної зовнішньої політики, спрямованої на розширення власних кордонів, оскільки у політиці внутрішній панувала відверта анархія, пов’язана із боротьбою за владу між різними угрупованнями. В цей буремний для себе час правонаступниця СРСР намагалася діяти опосередковано, створюючи на частині територій країн колишнього пострадянського простору проросійські уряди та вводячи туди свої війська. Першою жертвою подібної політики стала Молдова.
Початок 2000-х років позначився приходом до влади нинішнього російського президента Володимира Путіна.
Вже через багато років після цього він, закріпивши свій режим на чолі держави, буде називати розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, таким чином обстоюючи претензії країни на панування над колишніми радянськими республіками. За його каденції в 2003 році сталося перше загострення російсько-українських відносин, пов’язане із будівництвом Тузловської дамби, що створювала би всі передумови для подальшої анексії територій України в Керченській протоці та Криму зокрема.
Кінець 2013 і початок 2014 року Україна зустріла в умовах напруженої внутрішньої боротьби, нині відомої як Революція Гідності.
Авторитарний проросійський режим Віктора Януковича мав доєднати Україну до ряду таких же держав, як сама Росія чи Білорусь. Коли в країні спалахнули революційні події, які спровокували силові структури, що розганяли демонстрації молоді на Майдані, то для сусідів України це стало справжньою несподіванкою, бо ніхто не очікував подібного резонансу в суспільстві, що вийшло на вулиці та площі захищати власні права й свободи.
20 та 21 лютого 2014 року стали найбільш трагічними днями в історії Євромайдану. Тоді в Києві було розстріляно багато десятків активістів, які увійшли до пам’яті народу як Небесна Сотня. Цей антилюдський та антиправовий крок забив останній цвях у труну політичної кар’єри Януковича, і “легитимный”, як він буде себе називати згодом, президент покинув країну. В умовах, коли єдиною владою в державі лишився по суті її парламент, починається історія анексії Криму й підготовки до майбутнього українсько-російського протистояння у східних і південних областях України.
Доки в Україні Київ намагався спинити політичну анархію, тим часом у Кремлі, як висловився історик Сергій Плохій, майже одразу постала пропозиція скористатися цієї нагодою і “повернути” Крим разом із територіями південного сходу, де значний відсоток населення становили російськомовні, до складу Росії. Другій армії світу, як своє військо любить характеризувати офіційна російська влада, не становило труднощів послати на півострів свої військові формування, заблокувати українських військових у власних частинах в Криму та почати захоплення урядових будівель. Спершу так званих “зелених чоловічків” було важко віднести до якої-небудь держави, адже вони навіть не мали розпізнавальних знаків. Лише в березні 2014 року Філіпом Брідлавом, головнокомандувачем сил НАТО в Європі, їх було визнано військовослужбовцями Російської Федерації.
Майже одразу після захоплення основних будівель уряду, важливих інфраструктурних об’єктів (наприклад, аеропорту Сімферополя) почалася підготовка до так званого референдуму, на якому жителі Криму могли би ухвалити рішення про “повернення до рідної держави”. Все це відбувалося в умовах нагнітання паніки в суспільстві, коли людей запевняли, що в Києві перемогли українські радикальні націоналісти, бандерівці, і що віднині всім росіянам в Україні загрожує небезпека для життя.
Псевдореферендум відбувся 16 березня 2014 року.
За офіційними даними комісії АР Крим по проведенню загальнокримського референдуму, явка громадян на голосування склала близько 83%, а за “возз’єднання” з Росією виступило 96,77% виборців. Історик Сергій Плохій у своїй праці “Брама Європи” посилається на дані севастопольської місцевої влади, що за приєднання до РФ виступило аж 123% жителів міста (голосування в Севастополі відбувалося окремо, оскільки він не є частиною автономної республіки). В той же час українські організації наводять число у лише 40%.
Події в Криму не були визнані світовою спільнотою. Цьому сприяло головним чином те, що весь процес приєдання до РФ та проведення референдуму відбувалося без участі в них міжнародних організацій, які мали би перевіряти подібні заходи на об’єкт протиправних дій і фальсифікацій. Втім Кремль мало на що зважав у цій ситуації, і вже 18 березня 2014 року в Москві було підписано акт про входження півострова до складу Росії.
Що тим часом відбувалося на континентальній території України? Можна одразу говорити про те, що Російська Федерація й тут також почала провадити вигідну для себе політику. Її типовий курс в українських областях становив агітацію за проведення в Україні федералізації та закріплення цього на офіційному рівні. Втім, якщо федералізація не спрацювала б, можна було спробувати напряму втрутитися у внутрішню політику країни й домогтися проведення не одного такого референдуму, як у Криму.
Плани Росії передбачали створення цілого державного утворення під назвою Новоросія, яке мало би об’єднати в собі Харківську, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Саме в них і відбувалися події, які історична традиція буде охрещувати поняттям “русская весна”.
Кульмінація всіх процесів відбувалася в Донецьку, Луганську та Харкові. Як і у випадку з Кримом, на Донбас було введено російські воєнізовані формування, які почали поступове й планомірне захоплення головних міст двох областей. На початку та наприкінці квітня сепаратисти та маріонеткова влада проголосили утворення ДНР та ЛНР, згодом призначивши референдум про статус двох новоспечених республік: лишитися у складі України чи перейти під владу Росії. В час підготовки до референдумів у містах Луганської та Донецькох областей продовжувалося протистояння між противниками та прихильниками подібних дій. Проукраїнських активістів часто-густо затримували або завдавали їм фізичної шкоди. Проросійська агітація велася за фактично кримським сценарієм, коли населенню розповідали про кривавих та жорстоких неонацистів-бандерівців. Українські телеканали та видання почали стрімко витісняти російськими.
Врешті-решт у травні 2014 року заплановані референдуми відбулися. Якщо оглядати офіційні дані від ініціаторів голосування, то майже від 75% виборців Донецької області за відокремлення від України виступило майже 89% тих, хто віддали свої голоси. У Луганській області ці показники складали 75% та 96% відповідно. Як і у випадку із Кримом, на голосування не були допущені представники міжнародних організацій на кшталт ОБСЄ, ООН чи Ради Європи. Це й визначило подальшу реакцію світової спільноти, яка не визнала результатів референдумів. У регіоні почалася підготовка до майбутніх воєнних дій, що згодом називатимуться Антитерористичною операцією.
Іншого характеру набули події в Харкові. Хоч тут, так само як на Донбасі, проросійські активісти зображали населенню чудову й красиву картинку ідеального радянського суспільства минулого, коли “всі були братами”, втім гору взяла проукраїнська більшість. Однак не стає від того легшим і менш напруженим градус протистояння в суспільстві цього міста.
У Харкові відбулося захоплення будівлі обласної державної адміністрації проросійськими мітингарями. Одразу після цього відбулося аналогічне донбаському сценарію проголошення народної республіки. На головних вулицях і площі Харкова паралельно проходили два види мітингів: за єдину Україну та Харків у складі Росії. На жаль, тут також не обійшлося без жертв. Ситуація поступово почала виходити з-під контролю влади зі столиці й тому остаточно стало зрозуміло, що без застосування сили не обійтися.
З інших регіонів України до Харкова почали прибувати загони тодішньої міліції, зокрема вінницький “Ягуар”.
З їхньою допомогою та координацією дій тодішнього виконувача обов’язків міністра внутрішніх справ Арсена Авакова відбулося очищення Харківської ОДА від сепаратистів, яке сталося, за словами самого Авакова, “без єдиного вистрілу”. Планам утворення Харківської народної республіки було покладено кінець. До початку травня 2014 року Харків та область було остаточно повернуто до мирного життя.
Тим часом у Одесі, головному порту України, протистояння між проросійськими та проукраїнськими активістами вилилося в трагічні події, апогей яких відбувся 2 травня 2014 року, коли в Будинку профспілок загинуло близько півсотні осіб. Всі роки, що минули від початку російсько-українського конфлікту до повномасштабного вторгнення, російська пропаганда приводила події травня 2014 року в Одесі як приклад кривавого українського націоналізму та тиранічного київського режиму.
Таким чином, 2014 рік став для України без применшення епохальним за весь час незалежності. Суспільство, яке роками розділяли на захід і схід, почало поступову консолідацію навколо проблеми збереження цілісності держави. Також у цей час стався головний розкол у відносинах Росії та України, адже після анексії Криму, введення на територію Донбасу підконтрольних Москві військових формувань, спроб дестабілізувати ситуацію в решті областей південного сходу шляхів повернення до “дружніх і братських” стосунків уже не було.