Жертви окупації: в чиїх руках їхнє ментальне здоровʼя?

Яна Степанковська
Історикиня. Журналістка, писала для видань Liga.net, QirimInfo, Glavcom
Розділ статті: Війна і Інтерв’ю

Бесіду вела Яна Степанковська

Війна росії проти України триває більше року, а це означає, що більше року українці перебувають під перманентним стресом. Не обов’язково знаходитись у зоні бойових дій, щоб одержати травматичний досвід, адже зараз немає абсолютно безпечних місць на жодному клаптику території України. Особливо постраждали ті, хто пережив окупацію. З цими людьми працювали спеціалісти ініціативи «Психологи на війні». Керівник проєкту – доктор психологічних наук, професор кафедри психології Національного університету «Львівська політехніка», психотерапевт Валерій Дорожкін розповів у інтерв’ю «Літопису Незламності»  про подолання травматичного досвіду у людей з деокупованих територій,  як етично підтримувати один одного, про психологічну гігієну чому і «пити каву» під час війни – це  нормально.

Пане Валерію, розкажіть, будь ласка, про ініціативу «Психологи на війні». Чи ви створювали цю організацію з нуля, чи до повномасштабного вторгнення було закладено підґрунтя для цієї ініціативи?

Я поділяю думку, що війна була і до 24 лютого, але все ж ми не відчували, що таке справжня війна, бо лінія фронту була на сході. Але початок повномасштабної війни став сильним викликом, особисто для мене. Я мав психотерапевтичну практику і робота допомогла мені стабілізуватися. Але з часом у мене посилилось хвилювання, я не міг себе заспокоїти стандартними процедурами життя, стандартними методами. З цим потрібно було щось робити, ось так виникла ініціатива. Після того, як деокупували Київську область, можна було поїхати у деокуповані містечка і села, що ми, психологи, і зробили. Ми побачили, в якому стані перебували люди і, щоб їм допомогти, вирішили створювати мобільні психологічні бригади. Потрібно було працювати з людьми, які пережили окупацію, щоб не дати тій психологічній травмі, яка відбулась, провалитися глибоко в душу. Щоб люди не надали перевагу забути це, а проговорили. І так потроху почали працювати. У нас в команді зараз 35 людей.

Хто працює з вами у команді? Як ви відбирали психологів у проєкт?

Оскільки це волонтерська робота, до того ж їхати у травні 2022 року на деокуповані території було ще небезпечно, я не ризикував взяти на себе відповідальність запрошувати своїх знайомих. У мене були певні морально-етичні переживання з цього приводу. Я просто написав допис у фейсбук, у якому запросив у проєкт усіх охочих. Відгукнулось досить багато людей, з них вже потім вибирав.

Чи готові були люди, що пережили окупацію, говорити із психологами? За моїми спостереженнями, люди в Україні, особливо старше покоління, не дуже відкриті до психологів. Як вдалось зруйнувати бар’єр?

У мене теж були сумніви в тому, що люди будуть говорити. Перед тим, як почати робити виїзди мобільних психологічних бригад, ми думали над тим, як спонукати людей звертатись до нас. В результаті у кожній бригаді, крім психолога, були лікар і соціальний працівник. Сімейний лікар роздавав безкоштовні ліки, тому люди звертались у першу чергу до нього, а потім вже залишались у психотерапевта. Ця ідея спрацювала.

Виявилось, люди настільки були переповнені травматичним досвідом, що самі починали говорити про свої переживання. Вони не могли себе стримати, розповідали досить інтимні подробиці психологічного життя. Бо у мирному житті людина, навіть коли свідомо приходить до психотерапевта, спочатку придивляється до нього, чи може довіряти, тому спочатку не все розповідає. А тут люди нас бачать вперше, але дуже відверто все розповідають, зі сльозами, почервоніннями – зі всіма фізичними реакціями. Травматичний досвід був настільки сильний, що люди самостійно не могли його опанувати. Їхні розповіді були криком про допомогу. Цікаво, що коли ми їздили в січні та лютому, то людей вже турбували практичні буденні справи: дії влади, коли їм побудують модульні містечка, а це означає, що потрохи загоєння відбувається.

Чи може це загоєння відбуватися саме по собі? Чи допомога психотерапевта все ж необхідна?

Є такий медичний термін як інфільтрат: коли чужорідне тіло потрапляє в організм і обростає з усіх боків тканиною. Воно при цьому продовжує боліти, до нього боляче доторкнутися. Те ж саме з психологічною травмою, яку людина може носити в собі як додатковий болючий вантаж. Водночас організм витратить багато сил, внутрішнього ресурсу на те, щоб оберігати людину від психічних «запалень», які може спричинити ця травма. Тому та кризова допомога, яку ми надавали, була необхідна для людей.

Зараз зростає кількість людей, що звертаються за психологічною допомогою. Водночас серед тих «психологів», хто пропонує свої послуги безоплатно або за невеликі кошти, багато хто не має відповідної вищої освіти. Вони закінчують сумнівні курси й одразу починають працювати з пацієнтами. Чи може бути достатньо цих курсів, чи все ж обов’язкова вища освіта?

Професія психолога передбачає вищу освіту. Фонд, який надавав нам кошти на транспортні витрати, боявся заплямувати свою репутацію, тому перевіряв фаховість людей, яким надавав кошти. Ми збирали резюме від кожного учасника проєкту.

Якщо це лікар, то він повинен був мати відповідну медичну освіту, психолог – психологічну.  Щобільше – якщо спеціаліст планує працювати як кризовий психолог або психотерапевт, то в нього ще повинна бути додаткова освіта. Це пов’язано з формуванням психологічної ідентичності. Щоб цю ідентичність у собі виховати, потрібен час: за три місяці її не сформуєш. Якщо людина закінчила якісь там курси, де пообіцяли психологічну освіту, то її буде заносити незрозуміло куди, тому що вона не буде мати міцної основи під ногами.

А як обрати психолога, щоб він міг надати якісну допомогу?

По-перше, коли людина приходить до психотерапевта або психолога, абсолютно нормально спитати наявність відповідної вищої освіти. Уточніть, чи є він у реєстрі професійної організації. Зараз створено багато громадських організацій, які працюють під парасолькою організацій інтернаціональних. Якщо людина є в одному з таких реєстрів, це може бути певною гарантією.

У спеціаліста може бути наявний відповідний диплом, але він може порушувати певні етичні правила, які існують для психотерапевтів. Як зрозуміти, що терапія йде якось не так і спеціаліста варто змінити?

Зазвичай люди вже звертаються до психолога за чиїмись рекомендаціями. До того ж інформація про лікарів доступна онлайн. Що ж стосується самої терапії, то є різні процеси, на які треба зважати. Якщо пацієнт, що відвідує терапію, відчуває внутрішнім чуттям, що щось неправильне відбувається, тоді слід порадитись з іншим спеціалістом. Варто зробити валідизацію відчуттів: чи правильно я все сприймаю й оцінюю, як щось недобре. Але також в терапії можливе так зване негативне перенесення – коли людина може взагалі не сприймати терапевта, знецінює його/її роботу. Але при цьому продовжує ходити, бо розуміє, що це процес, пов’язаний з терапевтичним пропрацюванням. І це нормально. Хоча тут теж є негативне відчуття, але це не пов’язано з некоректною роботою психотерапевта, а лише зі сприйняттям пацієнта. Але цю різницю треба ще вміти розрізнити.

Українці переживають зараз унікальний негативний досвід, вплив якого на людину ви зараз вивчаєте. Чи ділились ви цим досвідом зі своїми колегами-іноземцями?

Ми вже виступали у квітні перед американськими колегами у Вашингтоні по Zoom. Я у психології давно, але це був перший мій такий досвід, коли українські психотерапевти навчали американських колег. Зазвичай вони нас навчають, нам радять, а це було навпаки. І американські психотерапевти погоджуються, що це абсолютно унікальна ситуація. Унікальність нашого досвіду полягає вже у тому, що ми хоча і перебуваємо в умовно захищеному місці – чи то Львів, чи то Київ, чи Ужгород – але в нас немає місця повністю захищеного. А це означає, що контакт зі смертю у будь-якому місці є, і це вже впливає на людей.

Чи не було у вас бажання зафіксувати спогади людей, які пережили психологічну травму під час окупації?  Чи записували ви спогади людей для історії?

Зараз дійсно є можливість історикам збирати усні свідчення, історії, які допомагають наживо фіксувати досвід людей. Тут ми працюємо в колаборації з істориками.

Якщо брати винятково психологічний досвід, то є таке поняття як наративна психологія. Коли ми живемо звичайне життя, ми «пишемо» свою звичайну історію подіями, які з нами відбуваються. Коли ж трапляється щось екстраординарне, то ми намагаємось про це розповісти якомога більшій кількості людей або розповідаємо про це більш емоційно. А під час війни це екстраординарне відбувається щоденно. Коли накопичується така велика кількість екстраординарних подій, то вони переривають нашу нарацію – вона стає рваною. Ми не знаємо, як про це розказати, ми починаємо цим жити, і воно нас розриває як тіло на шматки. Тому розповідати – дуже важливий момент, так само як і записувати свій досвід, або хоча б проговорювати комусь чи навіть собі. Це такий спосіб зв’язувати життя в його безперервності. Бо коли ця безперервність порушується – створюється психічна небезпека. Люди під час екстраординарних подій поводять себе інакше, ніж зазвичай. Виходить, що ця перервність руйнує особистість.

А що стосується історичного аспекту, то ми співпрацювали з представниками Центру усної історії Національного університету імені Тараса Шевченка. Для істориків унікальність досвіду полягає в тому, що історію можна писати прямо зараз, спираючись на феноменологію людини – на те, що вона відчуває.

Чи ви помічали різницю в тому, як людина говорить про подію одразу після того, як її пережила, і якколи пройшло трохи часу?

Повинен пройти тривалий час від події, щоб людина змогла опанувати свої емоції, переживання й усвідомити, що ж саме відбулось, чому це сталось з нею і взагалі як таке могло статись.

Зараз нам допомагає відчувати себе більш впевненими той факт, що ми все ж таки починаємо перемагати. Ми починаємо пишатися собою, починаємо розуміти, що нас сприймають у світі як таких «бравих і сміливих». І ми можемо опиратись на ці відчуття, тоді вже не так страшно спитати: а що ж відбулось зі мною тоді?

А коли ми починали працювати у Київській області, де окупація тривала до кінця березня – півтора місяця, то одразу було помітно, як цей негативний досвід бив безпосередньо в нарцисичну частину особистості. Він настільки пригнічував людську гідність, що деякі люди перестали відчувати себе людьми: бо якщо зі мною можна так поводитись, то хто я? На щастя, цих людей потім не кинули ні волонтери, ні державні органи.

Що дуже ефективно допомогло повернути людську гідність – це городи і тварини. Коли люди почали знов працювати на городах і піклуватись про тварин, вони зрозуміли, що можуть чимось керувати (щось посіяти, зібрати врожай), про когось піклуватися і цим повертали себе в буденність.

Були люди, які навіть просили: скажіть мені, що я залишаюсь для вас людиною. А коли людина перестає відчувати себе людиною, вона не може звернутися по допомогу. Бо навіть не може дати собі відповідь: чи маю я на це право.

На жаль, було й таке, що в селах людей, з якими трапилась якась жахлива подія, звинувачували її ж односельці. Людина постраждала, а їй казали, що сама винна: порушила правила комендантської години, не підняла руки догори, коли цього вимагали окупанти, і нібито через це його кинули у підвал або й навіть розстріляли. І в результаті людина постраждала від окупантів, а потім ще й від того, що до неї так ставляться. Їй таким чином не дають повернути собі людськість.

Як варто спілкуватися з людьми, які пережили травматичний досвід? Що їм варто казати, а що ні?

Людям часто важлива просто сама присутність інших людей, той факт, що про них ніхто не забуває, що до них їздять волонтери. Не обов’язково щось казати – часом достатньо просто бути поруч.

Казати треба або тоді, коли людина втрачає стрижень особистості, коли у неї нема дорослого «Я», яке б допомогло їй стабілізуватися. Тут потрібна допомога кризового психолога, щоб просто привести людину до тями й вона усвідомила себе тут і зараз.

Коли людина вивозить все самостійно, то коментарі на кшталт «все буде добре» недоречні. Бо вона сприйматиме це так, що від неї просто відмахнулись. Для неї ці слова звучать як «не перевантажуй мене, у мене теж справи погано».

Тому: помовчати, побути поруч, іноді поспівчувати, підтримати.

Яким людям було легше пережити війну, пережити травму? Чи є взагалі способи підготуватись морально до війни?

Війна відкриває ресурси особистості. Буває так, що у мирному житті це ніби сильна особистість, а під час кризи вона ламається. Є ті, хто намагається зробити виклик, навіть в тій же окупації. Були до війни сильні люди, на яких спиралась громада у повсякденних питаннях. А вони під час окупації не хотіли жити за правилами окупації та всіляко це демонстрували, тому їх помічали та розстрілювали. Люди сильні, які не витримували цього пригнічення. Є навпаки: сильна людина, яка сильною і залишилась.

Цікавий приклад – діти. Багато дорослих батьків не очікували, що найбільшу підтримку вони отримають саме від своїх дітей. Діти ставали маленькими терапевтами для своїх батьків, коли могли сказати: «У мене все добре, про мене не хвилюйся, ти витримаєш». І батьки починали спиратися на дітей. Відбулося миттєве дорослішання дітей. Це відбувається тоді, коли діти отримують певний досвід, а дорослі не можуть пояснити їм, що відбувається. Тоді самі діти починають думати, видавати ідеї та емоції, які допомагають батькам. Батьків заспокоює той факт, що дитина поводить себе як доросла і про неї вже можна не повністю відповідати.

Для мене було відкриття, що діти під час війни можуть бути більш стійкими до потрясінь.

Коли дорослі не могли пояснити, що відбувається, діти самі знаходили пояснення.

А чи не є це додатковим навантаженням на дитячу психіку?

Звісно краще, коли біля дитини сильні батьки, які все можуть витримати й захистити дітей від усього. Але ефект всемогутності нам не притаманний.

Те, що діти мають більший ресурс, є більш стійкими – це треба визнавати. Це не всіх дітей стосується, але ті діти, які різко подорослішали, з ними вже треба спілкуватися зважаючи на цю дорослість, яка проявилась. Це буде нечесно продовжувати до неї ставитись як до дитини. Бо виходить: коли ти був нам треба, ти був дорослим, а зараз ти знову будеш дитиною, яка не буде ні на що впливати.

На момент повномасштабного вторгнення я розуміла, що таке росія, як росіяни поводили себе в окупованих Донецьку, Луганську, Криму. Чи могло це допомогти мені швидше зорієнтуватися? Бо я бачила у перші дні війни розгубленість тих, хто до 24 лютого продовжував вірити, ніби нам з росіянами «треба дружити». Це тільки мій досвід, чи воно так і працює?

Коли розбиваються рожеві окуляри – це завжди боляче. До того ж це був власний вибір людей – не помічати війну, яка вже тривала. Я знаю, як було у Криму: люди обрали позицію не знімати рожеві окуляри. Тому, коли я розповідав своїм знайомим там, що насправді відбувається, вони не могли повірити у це і продовжували захищати свою позицію. Коли ти цю позицію атакуєш, то людина одразу намагається її захистити. Людина сама повинна дійти до того, що ця позиція тільки віддаляє від реальності та ніяк не допомагає жити в реальності.

Буває так, що ідеологія людини починає конкурувати з почуттями, які йдуть зсередини. Я знаю, що були українці, які переживали такий самий досвід, проте намагались пояснити війну, використовуючи російські наративи. Тобто вони для себе якось могли виправдати свою позицію, але при цьому у них було відчуття, що вони зрадники. І це важкий досвід, його важко переживати. Я спілкувався з такими людьми. Їм хотілося б потрапити в таке ж оточення, але вони серед нас. Є серед нас білими воронами, через що відчувають тиск. Хтось із них змінився, а хто продовжує так жити – це небезпечно для їхнього здоров’я. Вони перебувають у постійно отруйній внутрішній атмосфері, у конфлікті між своєю ідеологією і власними почуттями.

Українці зараз отримують різний досвід під час війни. Хтось втратив близьку людину, хтось пережив окупацію, хтось панікує через постійні ракетні атаки, а хтось продовжує жити абсолютно так само, як і до війни. Як нам потім усім знайти спільну мову? Вже зараз можна почути звинувачення про «поки ви тут п’єте каву, хлопці гинуть в окопах».

Під час війни відбувається два процеси: безпосереднє протистояння ворогу та процес відновлення країни. Якщо не буде мирного життя, то військовим не буде що захищати. Військові захищають не Бахмут, а можливість іншій частині країни жити і відновлюватися. Нашим військовим набагато легше від того, що вони можуть проїхати 10-20 кілометрів і потрапити в умови мирного життя, де можуть відпочити, де їх підтримають. І завдяки цьому відновлюються.

Я стикався з думкою від військових, що не треба їх надміру героїзувати, казати «ЗСУ – наші котики» і все таке в цьому роді, бо вони звичайні смертні люди. І я з одного боку підтримую цю думку. Але розумію: якби люди, які живуть у захищених містах, не пишалися б військовими, це б їх обурювало ще більше. Тоді б наші воїни казали: «Слухайте, а це нормально взагалі, що ніхто нас не відмічає і не каже, що ми герої? Чи ви забули про нас?». Тому хай це буде в надлишку, ніж у дефіциті. Я за те, щоб давати військовим більше поваги і шани і героїзувати їх, хай навіть вони за це сваряться. Від зайвого відмовитись легше, ніж вишукувати щось, коли є дефіцит.

Ще є такий момент, що у військових є родини. І коли під час телефонного дзвінка рідні військового, які чекають вдома, кажуть, що перебувають у депресії, це змушує вже самого військового переживати. Він, фізично перебуваючи на фронті, думками – деінде. Він починає втрачати увагу, зосередженість на процесі. А коли військовий телефонує до рідних і розуміє, що там все добре, що його підтримують, і люди навпаки пропонують військовому свою підтримку, то це заспокоює військового. І перебуває він подумки там же, де знаходиться фізично.

А от щодо кави у мирних містах, то якщо це людині допомагає пережити війну і бути адаптованою – працювати та й просто залишатися людиною, активним громадянином країни, то її можна пити.

Помічаю, як часом люди, кого менше зачепила війна, у кого близькі не воюють, коли запитуєш, як у них справи, кажуть, що «добре», але завжди додають: «Зважаючи на зовнішні обставини». Це від почуття провини?

Це було б неадекватно, якби людина не помічала війну. Але є люди, які взагалі перестали жити буденністю, особливо у перші місяці війни. І в них відбулась дистрофія ресурсу. Вони так багато втратили, що увійшли в таку маніакальну фазу.

Є люди, які за кордоном взагалі живуть в мирних умовах, але живуть тільки новинами з України. Війна стала для них фігурою, яка закрила собою все, і ніякого мирного життя. Ніякої буденності для них не існує, а є тільки телеграм канали та новини з фронту. А це перебільшення. І таким людям треба повернути їхню буденність.

А є ті, хто війну не помічає, ніби її нема. Це теж перебільшення, але в інший бік. Це теж не добре для них самих. Тому що війна виводиться у фон, але вона якось на них впливає, хоча люди не помічають цього. Вони можуть вважати, що їм нормально, але що за цим «нормально» стоїть? Бо коли починаєш з такою людиною спілкуватися, виявляється, що людина ці факти не перетравлює, а банить, заперечує і ніби весь час ходить спиною повернута до війни. І у процесі спілкування вже розумієш, наскільки війна її лякає. Тобто людина не те щоб емоційно тупа, а просто перелякана настільки, що надає перевагу цього не помічати. Живе, ніби цього нема, відрізаючи частину життя.

росія проти нас веде війну не тільки фізичну, збройну, а ще й інформаційну. Я часто помічаю, що звинувачення про «каву у мирних містах», так само як і святкування Великодня, наприклад, виглядають як закиди від ворожої сторони. Як нам у таких випадках поводити себе у соцмережах, що постити, а що – не варто?

Щодо закидів – погоджуюсь. Інколи сам помічав подібні вкиди, переходив на сторінку людини, яка писала звинувачення, а там – пусто. Треба розуміти, що мета «росіянців» – вбити будь-яким способом, не обов’язково зброєю. Вони можуть вбити у нас будь-які прояви мирного життя, що фактично означатиме, що всі померли. Або зробити так, щоб ми жили тільки сумом, скорботою. Отаке тотальне горювання – це був би для наших ворогів ідеальний варіант. У мене є показовий приклад: мій знайомий – дуже хороший лікар, який їздить по всіх гарячих точках, де надає лікарську допомогу. Він їздив і в Бахмут працювати, і в Херсон, і в Ізюм. Але варто було йому один раз заради відпочинку піднятися на Говерлу, йому одразу пишуть в коментарі: раз стільки сил, то йди краще воювати. І виявляється, що сторінка, з якої надіслали коментар – пуста, вона мертва. Тому я цей коментар сприймаю як вкид: не треба вам всім жити, вам треба померти. А ми маємо право жити, не повинні ввійти в тенденцію вмирання, а увійти в тенденцію життя. Бо якщо тіло країни буде живе, наповнене життям, то і ми більше зможемо віддавати фронту, наша підтримка військових буде потужніша.

Ворог також часто закидає в наш інформаційний простір страшні відео зі знущаннями з полонених, і українці такі відео репостять. Від цього стрічка новин перетворюється на суцільний жах. Чи взагалі варто робити подібні репости?

Для когось цей репост – крик про допомогу, хтось хоче таким чином привернути увагу – мотиви можуть бути різні. Але якщо немає ресурсу на це дивитися, то і не варто це робити. Треба дбати про психогігієну. Зараз ми перенавантажені інформацією. Ми можемо переглянути у телеграм каналі 250 новин нібито ні про що, але ці новини вже буде закинуто в нашу психіку, і вона все одно їх буде пропрацьовувати. А на це витрачається психічний ресурс. Це завдання для кожного: піклуватися про себе і вчасно зупинитися читати новини, а вийти на прогулянку. Якраз погода сприяє.

 

І наостанок: як нам пережити війну і зберегти ментальне здоров’я?

Займатися тим, що дає вам ресурс. Чим більше таких речей, що приносять вам задоволення, тим краще – краще мати багато джерел живлення.

У нас є така перевага, як віра у нашу перемогу. 90% українців цю думку поділяє, а це створює певне єднання. І на цю єдність теж можна і треба спиратися. Усвідомити, що всі ми різні, але ми всі тут єдині.

Джерела

  1. Фото зі сторінки FB «Психологи на війні» – https://www.facebook.com/psychologists.on.the.war
06 Червня 2023
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: