22 січня – символ українського державотворення – Іван Бездудний

Іван Бездудний

Історик, випускник Факультету гуманітарних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія", студент 1 курсу магістратури Київської школи економіки (спеціальність "Публічна політика та врядування"), правозахисник. Спеціалізація: сучасна історія України, міжнародні відносини, публічна політика у напрямку культури та формування ідентичності.

Розділ статті: Інше

Беззаперечно, всі ми знаємо 24 серпня 1991 року як день проголошення незалежності України, проте далеко не всім відомо, що, окрім цієї дати, самостійність нашої держави (в її різних регіональних втіленнях) проголошувалася як мінімум ще п’ять разів протягом ХХ ст.

1 листопада 1918 року проголошено самостійність Західноукраїнської Народної Республіки від Австро-Угорської імперії, проте за наступні 8 місяців територія держави була окупована польськими військами); 15 березня 1939 року постала Карпатська Україна (державне утворення українців Закарпаття, яке проіснувало лише кілька днів та було ліквідоване союзником А. Гітлера, авторитарним Угорським королівством); 30 червня 1941 року після окупації Львова нацистськими військами за ініціативи та сприяння Організації українських націоналістів було оприлюднено Акт відновлення Української Держави, який передбачав, що український народ «бажає сам керувати своїм життям і що він готовий боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі…» (проте вже за тиждень ініціатори проголошення Акту були заарештовані, задекларовані ідеї та принципи залишилися на папері); 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради УРСР було проголошено суверенітет українського народу як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», проте влада у Крємлі не поспішала визнавати право українського народу на самовизначення та всіляко перешкоджала втіленню у життя положень, визначених в ухваленій Декларації про державний суверенітет України. Як ми могли переконатися, історичний досвід показує, що недостатньо проголосити незалежність, потрібно вжити всіх можливих заходів, щоб її зберегти для майбутніх поколінь, проте особливе місце в українській історії ХХ ст. посідає 22 січня.

Пам’ять про події, що мали місце в цей символічний день, по-перше, руйнує фундамент московської пропаганди щодо «штучності» української державності, по-друге, є демонстрацією прагнення українського народу, незалежно від регіональної приналежності до соборності та єднання навіть попри несприятливі внутрішні та зовнішньополітичні обставини, по-третє, є проголошенням демократичного врядування як основи для подальшого українського державотворення. На подіях 22 січня сьогодні, в День Соборності України, ми й хочемо зупинитися більш детально.

У листопаді 1917 року Українська Центральна Рада (орган влади, делегований рішенням Всеукраїнського національного конгресу представляти інтереси українського народу на переговорах із Тимчасовим урядом революційної росії) проголосила ІІІ Універсал, відповідно до якого в межах 9-и губерній колишньої Російської імперії була створена Українська Народна Республіка у складі Російської «федерації рівних і вільних народів». Підставою для ухвалення такого рішення були спроби російських більшовиків силою захопити владу в Україні після здійснення перевороту у Петрограді та створення Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Після провалу чергової спроби перебрати на себе владу в Україні під час проведення І Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, у грудні 1917 року більшовицький уряд, Рада Народних Комісарів на чолі із В. Леніним надіслала ультиматум, в якому звинувачувала Центральну Раду та Генеральний Секретаріат (уряд УНР) в проведенні «двусмысленной буржуазной политики», погрожуючи війною у разі невиконання низки вимог. Причина такої уваги до українських земель з боку більшовиків наприкінці 1917 року цілком зрозуміло була висловлена у телеграмі В. Леніна до «надзвичайного і повноважного комісара Району України» С. Орджонікідзе, датованої 28 (15) січня 1918 року:

«Ради бога, принимайте наиболее энергичные и революционные меры для отправления хлеба, хлеба и хлеба !!! Иначе Питер может сконать. Специальные поезда и отряды. Уборка и ссыпка. Проводить поезда. Сообщать каждый день. Ради бога!».

Із наближенням більшовицьких військ до Києва Українська Центральна Рада 22 січня 1918 року оприлюднила IV Універсал, який проголошував УНР «самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу». Як не парадоксально, але подібне рішення не було реалізацією цілеспрямованого прагнення українських соціалістичних партій, які складали переважну більшість Центральної Ради (що й зафіксовано у перших абзацах IV Універсалу). Справа полягає в тому, що українські соціалісти кінця ХІХ – початку ХХ ст. перебували під фундаментальним впливом народницької ідеології та, зокрема, поглядів видатного українського публіциста, історика та філософа Михайла Драгоманова, відповідно до позиції якого український визвольний рух був складовою загальноросійського аналогічного процесу зокрема та загальнолюдського прогресу загалом у своєму прагненні до повалення авторитарних та ієрархічних режимів, ліквідації залишок станових привілей і впровадження «федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства» (такі положення у науковій літературі часто називають «анархічним соціалізмом»).

Найбільш контраверсійною була позиція М. Драгоманова щодо небажання політичного відокремлення українців від росіян. Подібне бачення обґрунтовувалося тим, що в дореволюційній Україні переважна більшість станів суспільства, які володіли різними формами власності, були представниками неукраїнського етносу, зазнаючи як соціальних, так й національних утисків, що, в свою чергу, не призвело до формування в Україні сил, необхідних для побудови національної держави. Отже, українські землі мають претендувати виключно на національно-територіальну автономію в рамках Російської та Австро-Угорської імперій, які, в свою чергу, мали бути перебудовані на федеративних засадах. Звісно, далеко не всі в середовищі українського народу прийняли ці ідеї (наприклад, історик середини ХХ ст. П. Штепа називав позицію М. Драгоманова «москофільською пропагандою»), проте, як писав історик Ярослав Грицак, саме український соціалізм у драгоманівській версії «став головною ідеологією українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст».

Українська Народна Республіка була тимчасово ліквідована 30 квітня 1918 року внаслідок, по-перше, неспроможності виконати взяти на себе зовнішні зобов’язання перед державами Центрального блоку (передусім, Німеччиною, з якою було укладено антибільшовицький союз в обмін на поставки продовольства), по-друге, через ідеологічні суперечності між різними соціальними станами українського суспільства, проте Україна зберегла свою незалежність у новій ітерації, Українській Державі монархічного типу на чолі із гетьманом П. Скоропадським, тож здобутки IV Універсалу не були втрачені.

Стабільність режиму П. Скоропадьського багато в чому була наслідком німецької та австрійської військової присутності. З метою подолання продовольчої кризи, яка охопила Німеччину внаслідок тривалої участі у Першій Світовій війні, німецькі війська організовували військово-польові суди та проводили «каральні експедиції» проти непокірних українських селян, які перешкоджали вивезенню продовольства до Німеччини. Наслідком такої політики стало загальнодержавне повстання під загальним керівництвом колегіального органу – Директорії, внаслідок якого Гетьманат Скоропадського було повалено, замість Української Держави була відновлена Українська Народна Республіка соціалістичного характеру.

В листопаді 1918 року розпочалися революційні події на західноукраїнських землях, які перебували у складі Австро-Угорської імперії. Завдяки консолідованій діяльності української інтелігенції, греко-католицького духовенства та колишніх бійців Легіону Українських січових стрільців постала незалежна Західноукраїнська Народна Республіка, яка з перших днів свого існування була змушена захищати свою територіальну цілісність від зазіхань відродженої Польщі. Попри початковий супротив керівництва Української Національної Ради (місцевий аналог Української Центральної Ради) на чолі із Є. Петрушевичем ідеї об’єднання ЗУНР та УНР в єдину державу (передусім, через острах остаточного розриву із Австрією та загальний політичний хаос, який відбувався на землях Наддніпрянської, «Великої» України), у грудні 1918 року між делегацією ЗУНР та Директорією УНР досягнуто попередні домовленості про майбутнє об’єднання двох українських держав.

День для проголошення Злуки було обрано невипадково. 22 січня 1919 року мала святкуватися перша річниця проголошення незалежності України. Цього дня, опівдні, на Софійській площі у м. Києві було проведено урочисту маніфестацію, під час якої було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР, у якому проголошувалося наступне:

«Однині во едино зливаються століттями одірвані одна від одної частини единої України – Західно-Українська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна… Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України»,

проте омріяному об’єднанню не судилося бути втіленим у життя. Галицькі політики заявляли, що ЗУНР залишатиметься незалежною до скликання Всеукраїнських Установчих зборів (які мали б визначити майбутні засади новоутвореної української держави), 2 лютого 1919 року Директорія УНР була змушена залишити Київ під тиском російсько-більшовицьких військ, а до кінця липня 1919 року вся територія ЗУНР була захоплена поляками.

Питання існування УНР «від Сяну до Дону» піднімалося українською делегацією й на Паризькій мирній конференції. Держави-переможниці у Першій світовій війні (передусім, Велика Британія та Франція) не бажали продовження війни в Європі та прагнули якомога швидше вирішити військове протистояння між Польщею, УНР та більшовицькою Росією. Франція надавала активну підтримку Польщі, адже бачила в ній «санітарний кордон», який мав відділити «цивілізовану Європу» від більшовицького «дикунства». А УНР спонукали до входження у склад «федеративної Росії» (її тоді не існувало), яка мала бути стримуючим фактором для Німеччини, якщо остання вирішить розв’язати нову війну у майбутньому. Отже, світ не був зацікавлений в існуванні окремої української держави, тож всі пропозиції української делегації були відхилені.

Остаточно надії на об’єднання українських земель були знищені укладанням Ризької мирної угоди між Польщею, Радянською Росією та маріонетковими радянськими урядами в Україні та Білорусі у березні 1921 року, яка остаточно встановила розподіл українських земель між Польщею, Радянською Росією, Румунією та Чехо-Словаччиною.

Наступні 69 років переважна більшість українських земель проведе у складі одного з найжорстокіших режимів в історії людства – Союзу Совєцьких Соціалістичних Республік. Як не парадоксально знову, але саме імперіалістична політика кремлівської влади протягом ХХ ст. посприяла юридичному об’єднанню земель проживання українського народу в одне державне утворення – Українську Соціалістичну Совєцьку Республіку. Лібералізація режиму після смерті Й. Сталіна, антикомуністичні режими у державах Центральної Європи, активізація правозахисного руху після закінчення Другої світової війни посприяло виникненню та активній діяльності українського дисидентського руху протягом другої половини 1950 – 1980-х років, який очолив український визвольний рух після припинення збройної боротьби ОУН та УПА. В умовах початку розпаду Совєцького Союзу та так званого «параду суверенітетів» 22 січня 1990 року (як Ви розумієте, дата знову обрана не випадково) за сприяння та організації української політичної сил «Народний Рух України за Перебудову» було проведено акцію «Українська хвиля», яка, ґрунтуючись на положеннях Акту Злуки, проголошеного за 71 рік до того, та демонструючи тяглість до історичної традиції, вчергове засвідчила прагнення українського народу до соборності та незалежності. Участь в акції взяли сотні тисяч українців різних областей. Кульмінацією українського національно-визвольного руху ХХ ст. стало ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, а його апогеєм – проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Відмінністю українських реалій ХХІ ст. від держав Балтії та країн Центрально-Східної Європи є продовження збройної боротьби за власну незалежність та територіальну цілісність. Попри очікування швидкої поразки українських військ після початку повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації у лютому 2022 року український народ, як й 100 років тому, продовжує давати відсіч та захищати свій геополітичний та інституційний, а найголовніше – суверенний вибір самостійно обирати свій шлях розвитку. Як писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, «історія не вчить, як треба робити, але вона показує, чого робити не слід». Важливо лише вчити свої історичні уроки та не повторювати власних помилок у майбутньому.