Будапешт і москва: дружба до Обрана та Кадара – Олексій Чередніченко

“Please bring Tokaj wine!” –

“First time we have had that spirit here

Since nineteen thirty-nine…”

«Як і в 1939 році, Угорщина знову стала на неправильний бік історії», – повідомила нам в липні 2022 року «Європейська правда». Справді, сучасний геополітичний вибір Угорщини, як і тодішній, викликає сум. А проте саме в 1939 році нічого особливого в цьому сенсі не відбулося. У 1938 році відбулося, коли в лютому-березні угорці всупереч вимогам Тріанонської угоди ухвалили  план “Хуба” з масштабного переозброєння армії, підкріплений “Дьєрською програмою” з фінансування цього процесу [1]. У серпні того ж року Угорщина, щоправда, спромоглася укласти зі своїми сусідами, країнами Малої Антанти (Румунія, Чехословаччина, Югославія), Бледську угоду, що визнавала право угорців на переозброєння в обмін на відмову від застосування цієї самої збройної потуги в агресивних цілях, аби вже через кілька місяців із задоволенням узяти участь у поділі Чехословаччини за першим Віденським арбітражем і відторгненні від неї південних частин Словаччини і Закарпаття з Ужгородом і Мукачевом включно. Зрештою, згідно з дуже популярними тогочасними піснями у виконанні Йожефа Челеньї  “Mindent vissza” (“усе – назад!”) на слова Ласло Шегешді та “Lesz, lesz, lesz” (“так буде, так буде, так буде”) на слова Ерне Куліньї  і український Ужгород, і словацькі Братислава, Кошице, Лученець, Рожнява, Комарно, Шаги, Прешов, і румунська Клуж-Напока та югославська Суботіца лише й мріють про те, як би повернутися під владу Будапешту [2]. Недарма ці пісні співають і переспівують і в сучасній Угорщині.

Натомість, у 1939 році  угорці воювали фактично лише кілька днів з Карпатською Україною (що просила допомоги в Третього Рейху) і тиждень з послідовною союзницею нацистської Німеччини Словаччиною. При цьому в тому ж тридцять дев’ятому Словаччина вже за кілька місяців стала єдиною, крім Німеччини та СРСР, державою, що використала свої війська для війни з Польщею, а Горті, вірний давнім традиціям угорсько-польської дружби, відмовився навіть дозволити транзит німецьких військ через угорську територію.

Але вже наступного 1940 року Угорщина знову опинилася на неправильному боці історії. Що не завжди усвідомлюється, так це те, що протягом певного часу цей бік історії був не стільки німецьким, скільки радянським. Радянсько-російська пропаганда таврувала і таврує Захід за Мюнхен і шматування Чехословаччини на першому Віденському арбітражі. Але от уже шматування Румунії в 1940 році відбулося за активної участі СРСР, і вже в другому Віденському арбітражі Радянський Союз не брав участь лише через примху історії, а зовсім не через власну позицію… Ці події детально висвітлено в монографії “Трансильванский вопрос” Тофіка Муслім огли Ісламова і Тетяни Покивайлової.

У Берліні не мали теплих почуттів до Будапешта. Територіальні претензії угорців до всіх сусідів відверто дратували німців, що вважали ці зазіхання неспівмірними з реальним статусом Угорщини на міжнародній арені. Власне, в дуже поширеній у (пост)совку теорії про те, що бомбардування підконтрольного Угорщині Кошице 26 червня 1941 року було не радянською помилкою, а німецькою провокацією для підштовхування Горті до вступу у війну, є маленька хиба: судячи з наявних даних, первісно німецькі еліти узагалі не бажали долучення угорських військ до війни проти СРСР, адже розраховували обійтися наявними силами, а угорці за свою участь могли б попросити черговий шмат території окупованого Радянського Союзу.

Уже з кінця 1939 року Німеччина фактично переходить у режим стримування непомірних угорських апетитів. І тоді Угорщина звертає увагу на іншу ревізіоністську силу… на Радянський Союз! На початку 1940 року у консервативній християнській Угорщині фактично зникає пропаганда проти радянських “безбожників”, натомість дедалі частіше републікується те, що “ТАСС уполномочен заявить”. Угорці відверто заявляли про “сердечні стосунки з СРСР” і про відсутність будь-яких радянських загроз на угорсько-радянському кордоні (цебто між Закарпаттям і Прикарпаттям).

Основним питанням, що нав’язувало до зближення Угорщини й СРСР, звісно, було румунське, реваншистське, ревізіоністське. Адже обидві країни воліли віджати в “боярської Румунії” регіони, які вважали своїми: угорці – Трансильванію, радянські – Бессарабію та Буковину (а там і болгари з Добруджею намалювалися). І ці територіальні претензії взаємно підігрівалися  урядами обох держав (це лише британський письменник Ерік Кліффорд Емблер, судячи з його шпигунського роману “Uncommon Danger” (1937), наївно вважав, що СРСР може силоміць відібрати Бессарабію лише внаслідок захисту від агресії самої Румунії; але згодом і він прозрів).

Так, за день до вручення румунам офіційного радянського ультиматуму щодо Бессарабії та Північної Буковини, Молотов заявив італійському послу:

“СССР не имеет никаких претензий в отношении Венгрии. С Венгрией у нас нормальные отношения. СССР считает претензии Венгрии к Румынии имеющими под собой основания”.

Німці ж цілу Румунію вже фактично відклали “для себе” і тому доволі нервово реагували на зазіхання на її територіальну цілісність з боку інших країн. Німецький посол у Москві Шуленбург прямо висловив сумніви у своєчасності угорських і болгарських претензій до румунів. Молотов проте дав багатозначну відповідь:

“Советскому правительству кажется, что основания у Венгрии и Болгарии для претензий к Румынии есть, но советское правительство не может за них решить вопрос, являются ли их претензии срочными, или они могут быть отложены”.

Отже, Радянський Союз, а зовсім не Німеччина, виступав промотором угорських зазіхань на Трансильванію. Тому в Будапешті гучно святкували радянську анексію Бессарабії та Північної Буковини. Одним з перших відвідувачів радянського Наркомату закордонних справ після цього став угорський посол Йожеф Криштоффі, що привітав Деканозова з успішним розв’язанням питання і натякнув на аналогічні претензії Угорщини. Найбільше в Угорщині сподівалися на початок збройного конфлікту між Румунією та СРСР: самій лише Угорщині сил здолати Румунію могло забракнути, а от на плечах Червоної Армії точно можна було б в’їхати вглиб країни. Навіть після прийняття Румунією радянського ультиматуму угорці все ж таки оголосили мобілізацію.

Взаєморозуміння між Москвою та Будапештом поглибилося 4 липня, коли Молотов публічно заявив, що СРСР вважає угорські територіальні претензії до Румунії обґрунтованими і не має наміру втручатися в можливу румунсько-угорську війну. Та й угорці ще не полишали надій на війну між СРСР та Румунією, адже Москва слідом за приєднанням Північної Буковини швидко порушила питання Буковини Південної. У середині липня угорський міністр закордонних справ Іштван Чакі стверджував, що стосунки Будапешта з Москвою ліпші, ніж навіть з югославами – і навіть на запитання в угорському парламенті стосовно прорадянської пропаганди на Закарпатті відзначив лише своє задоволення станом угорсько-радянських відносин.

3 липня угорський посол у Москві навіть прямо попросив Молотова вплинути на Югославію, аби та утрималася від втручання в можливу румунсько-угорську війну. Молотов не відхилив це прохання прямо, зіславшись лише на те, що Радянський Союз щойно встановив з Югославією дипломатичні відносини і тому ще не готовий. Проте вже наступного дня він сам викликав до себе Криштоффі та повторив, що радянський уряд вважає свої стосунки з Угорщиною нормальними, а угорські претензії до Румунії  такими, що мають під собою підстави. Та й більше, Молотов пообіцяв, що такої самої позиції СРСР дотримуватиметься і на гіпотетичній міжнародній конференції, що розглядатиме румунсько-угорську територіальну суперечку та ще й порушив питання  укладання договору про торгівлю та мореплавство, який справді було підписано вже 3 вересня.

А в Будапешті міністр закордонних справ держави-члена Антикомінтернівського пакту з усією відвертістю розповідав радянському послу військові таємниці:

“Угорщина повністю відмобілізувала свою армію і фактично очікує лише на привід для вторгнення, «незважаючи на поради наших союзників по Осі»”.

Так, саме німці й італійці утримували Будапешт від війни. У той самий час Москва відхиляла пропозиції, які виходили від югославського і навіть турецького уряду, щодо надання гарантій румунам задля деескалації напруженої політичної атмосфери на Балканах.

Справа дійшла до того, що на початку серпня 1940 року дипломати з Будапешта доповідали, що Радянський Союз налагодив добрі стосунки з Угорщиною і штовхає її проти Румунії, аби під час румунсько-угорської війни одержати для себе ще якісь румунські території.

Аж тоді, зрозумівши, що “справа пахне керосином” у вигляді небажаного угорсько-радянського зближення, німці таки вирішили кинути кістку угорцям, доки не зробила це замість них Москва. Але наполягли на тому, що Угорщина має одержати лише відносно невелику частину Трансильванії, а угорців з решти румунського регіону слід до неї просто переселити. Угорцям було прямо заявлено, що про передачу їм цілої Трансильванії не може бути й мови. Це й увійшло в рішення другого Віденського арбітражу 30 серпня 1940 року. А вже через тиждень за Крайовською угодою від Румунії на користь Болгарії було відтято Південну Добруджу, що залишилося чинним навіть по завершенні Другої світової.

Будапешт, однак, залишився незадоволеним малими масштабами територіальних надбань, а тим паче, що надіям на їхнє розширення було покладено край одразу після арбітражу, коли 31 серпня Гітлер і Муссоліні в спільній декларації гарантували недоторканність нових румунських кордонів. Незадоволеною була й Москва, але, як ми вже зрозуміли, лише тим, що такі важливі справи вирішуються без неї та ще й населену румунами Південну Буковину на додаток до етнічно української Північної долучити не дозволили.

Цим спробував скористатися СРСР після початку війни з Німеччиною. 23 червня 1941 року Молотов запросив до себе угорського посла і заявив не лише про те, що СРСР не має жодних проблем з Угорщиною і жодних до неї претензій, а й

“Советский Союз не имеет ничего против расширения Венгрии за счет Румынии”.

Однак було вже, відверто кажучи, запізно: за кілька днів Угорщина вступить у війну з СРСР.

Отже, як і у випадку з заявами Путіна про буцімто агресивні плани Польщі, Румунії й Угорщини щодо українських територій, угорські територіальні апетити, хоч реальні й самі по собі, але насправді розпалюються самою ж Москвою. А втім, Tokaj wine тепер можна пити і не угорське, адже після анулювання першого Віденського арбітражу частинка Токайського виноробного регіону перебуває на території Словаччини, яка має й право на використання відповідного зазначення походження товару [3].