Чому російська церква не є церквою України? – Владислав Береговий

Владислав Береговий

Історик, аспірант КНУ Тараса Шевченка, кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. Наукові інтереси: історія церкви та донікейського християнства.

Розділ статті: Війна

Росія – це держава, яка у власній історії видає бажане за дійсне, а її історичний шлях  сповнений цілої низки темних та незручних для розголосу епізодів, про які офіційна історіографія замовчує. Щоб прикрити ці темні плями, відбувалося поступове творення історичних міфів, що білими нитками зшиті між собою. Одним із них є претензія Москви на київське православ’я та церкву в Україні.

Демістифікуючи російські наративи про церкву, ми неминуче заглиблюємося в події далекого Cередньовіччя. Саме з середніх віків росія виводить свою державність. Прагнення монопольного успадкування Русі не виправдовують себе без претензії на давню Київську митрополію.

Проте, як відомо, середні віки зі всіма своїми особливостями відмінні від модерної епохи, а тодішні державні утворення сильно відрізняються від звичних сьогоденню національних держав. Для середньостатистичного індивіда тимчасовий переїзд київських митрополитів до Володимира-на-Клязмі, а згодом до Москви може сприйматися як аргумент того, що митрополія з Києва була перенесена на північні російські землі. Це головний аргумент російської історіографії. Однак, Київська митрополія залишилася Київською, а реалії тимчасового перенесення резиденції митрополитів були значно складнішими та неоднозначнішими, ніж їх подає Москва.

Слід почати з того, що первинно християнство на Русі утверджувалося на землях Київщини, а вже звідти відбувалася християнізація, яка розтягнулася на щонайменше ХІ століття на північні землі, які вважаються російською етнічною територією.

Процес прийняття християнства володарем держави був не просто релігійним рішенням, а позиціонувався як політичний пакт. Володимир Святославович, що приймав християнство за східним зразком, мав повноцінну політичну угоду з візантійським імператором. Так, християнізація князя Володимира передбачала військову допомогу імператору Василію ІІ, який натомість погоджувався на шлюб візантійської принцеси Анни Багрянородної. Київський князь, таким чином, породичався з візантійським імператором, а Русь фактично потрапляла у сферу впливу імперії Ромеїв. Київські князі ставали ктиторами перших масштабних кам’яних храмів, а церква обґрунтовувала та легалізувала їх владу як “дану Богом” та рівноапостольну за своєю діяльністю. До Русі приїжджало грецьке духовенство, яке тримало зв’язок з церквою Візантії, а традиція призначення митрополитів-греків на Київщину Константинопольським патріархом продовжувалася ще наступні декілька століть.

За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Київське князівство було найавторитетнішим політичним утворенням серед інших земель Русі, які, як відомо, сплачували данину великому князеві. Відповідно до цього, християнізація північних земель, підконтрольних Русі, відбувалася насамперед з домену великого київського князя. З Києва здійснювалася силова спроба християнізації Новгорода, а вже згодом у землі Суздаля та Ростова.

Яскравим прикладом є місіонерська діяльність святого Кукші, якого вбили язичницькі племена в’ятичів, а його мощі з далекої півночі були перевезені назад до Києво-Печерського монастиря. Це підкреслює той факт, що світочем та основоположником християнства була саме Київська земля. Християнізація Ростова та Мурома активно впроваджується вже у другій половині ХІ століття – за правління синів Ярослава Мудрого, за яких здійснювалася місіонерська діяльність єпископа Ростова Леонтія.

Згідно з цим бачимо, що “старшенство” росії у духовному плані є історичною фальсифікацією, а пам’ятник  князю Володимиру Хрестителю у Москві є бажанням долучитися до тієї історії, до якої північні землі не могли фізично належати, адже ще щонайменше століття після хрещення не піддавалися християнізації.

Однак, як ми знаємо, вже за Ярославичів та їх наступників Русь стає мережею удільних князівств з власними родовими лініями династії Рюриковичів. У економічному та політичному плані Київ отримує низку конкурентних князівств. Тим не менш, авторитет та верховенство великокняжого престолу зберігається. Вже за наступників Володимира Мономаха відбувається боротьба за великокняжий двір між низкою родових гілок Рюриковичів, які представлені конкуренцією вотчинно-територіальних державних утворень: Чернігівським, Галицько-Волинським та Ростово-Суздальсько-Володимирським князівствами.

У Ростово-Суздальсько-Володимирській династичній гілці в другій половині ХІІ століття боротьба за великокиївський престол набула двоякого характеру. З одного боку, північні князі втручалися в справи Київського князівства, з іншого – вбачали посилення своєї влади у послабленні авторитету Київщини, фактично відділяючись від неї.

Найяскравішим прикладом слугує пограбування Києва у 1169 році Суздальським  князем Андрієм Боголюбським. Він був не перший, хто намагався силою втрутитися до київських справ. Проте, Андрій Боголюбський не засів у Києві як великий князь, а, взявши штурмом місто,  розграбував його святині, храмові комплекси та, вирізавши населення, відправився назад на північ. Іпатієвський літопис описує цей факт варварства:

“І грабили весь город впродовж двох днів, Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому ні від кого; церкви горіли, християн вбивали, других в’язали, і жінок вели в полон, розлучуючи їх насилу від своїх мужів. І діти ридали видячи своїх  матерей, і забрали майна багато, і з церков забрали ікони, і книги, і ризи, і всі дзвони поздіймали…”.

Те, що Суздальський князь, жорстоко пограбувавши Київ  як чужинець, не засів на київському престолі демонструє відсутність тієї ментальної прив’язки північних земель до київської спадщини, а руйнування християнських святинь: Софії Київської, де була гробниця Ярослава Мудрого та Богородиці Десятинної, у якій був похоронений Володимир Хреститель, ілюструє втрату будь-якого сентименту до тих пам’яток, які були закладені великими київськими князями-хрестителями Русі.

Незважаючи на це, російська церковна агіографічна традиція повноцінно сакралізує князя Андрія Боголюбського, а викрадення Вишгородської ікони Божої Матері обґрунтовується Богородичним чудом для Володимиро-Суздальської землі. Насправді ж реальна історія говорить про жорстоке пограбуванням та нищення київської спадщини Русі.

Зрештою, втрата ментального зв’язку північних земель та Києва проявляється і у церковному плані. Андрій Боголюбський у 1164 році звертається до Константинопольського патріарха з бажанням поділити Київську митрополію та висвятити власного митрополита для Суздаля. Патріарх Константипольський Лука Хризовергос до такого прохання поставився вкрай негативно, а митрополію залишив неподільною у Києві.

З цього бачимо, що північні князівства давно вели власну політичну діяльність, яка вбачалася у посиленні своїх володінь і навіть бажанні не належати до єдиної церковної влади Київської митрополії, чого не скажеш про галицько-волинських володарів, які відзначилися оборонцями Київської землі.

У наступному столітті монгольська навала та похід хана Батия 1240 року зі зруйнуванням Києва остаточно порушували той баланс внутрішньої конкуренції, який панував на Русі. До монгольського завоювання Київщина контролювалася галицько-волинською гілкою Рюриковичів Романовичами. Раніше князь Роман Мстиславович об’єднав під своєю владою велику частину південно-західних земель, а літопис називав його “самодержцем Русі”.

Однак після монгольського завоювання ситуація змінюється. Син Романа Данило отримує ярлик від монгольського хана тільки на правління Галицькими та Волинськими землями, фактично втрачаючи контроль над Києвом.

Тут відбувається той факт, який російська історіографія та церква використовує на свою користь, а саме: що митрополит Київський Кирило ІІ  після свого висвячення у Візантії не засідає в Києві, а обирає місцем свого перебування Володимиро-Суздальські землі.

Проте, вищезгаданий факт має чисто логічне пояснення. Як відомо, після отримання ярлика, князь Данило Романович веде переговори з Папою Римським та європейськими монархами, щоб звільнитися від впливу Золотої Орди. Антимонгольська політика Данила та переговори з латинською церквою стали загрозою для митрополита. По-перше, реалії були такими, що сам митрополит їздив до монгольского хана та брав від нього ярлик на церковне служіння, тобто пряма залежність православної церкви від монголів все ж була. По-друге, для ослабленої Візантії, звідки затверджувався та повертався митрополит, загострення з монголами було не потрібне. По-третє, північні князі, на відміну від Данила Романовича, зайняли повноцінну промонгольську позицію. Враховуючи всі ці фактори, для Київського митрополита Кирила ІІ тимчасовий переїзд на північ вбачався найбільш безпечним та раціональним для можливості управління церквою.

Варто зазначити, що Кирило ІІ неодноразово за своє служіння приїжджав до Києва, маніфестаційно демонструючи, де належно бути його кафедрі, тому рішення про переїзд було тимчасово-вимушеною дією, спричиненою негараздами тодішніх реалій монгольської навали та радше матеріальним благом, а не дійсною вагомістю Володимиро-Суздальських земель. До цього ж, підтвердженням наших слів слугує бажання митрополита Кирила ІІ бути похованим не на півночі, а у Софійському соборі Києва.

Аналогічним було і перебування наступника Кирила ІІ – Максима, який теж іменувався митрополитом Київським та засідав у Володимирі-на-Клязмі з матеріальних причин, а не через політичну вагу та лідерство північних князівств, яке таки було за Галицько-Волинськими володарями династичної гілки Романовичів.

Та наступні десятиліття показують унікальні факти. Чим довше Київські митрополити засідали на землях півночі та входили у контакт з місцевими князями, тим більше для тодішніх українських земель складається яскраво-виражене бажання мати власне церковне управління на своїх землях. Галицько-Волинське князівство, не дочекавшись будь-якої підтримки від латинської церкви, домагається від Константинопольського патріарха утворення Галицької митрополії, яка отримала 81 місце у каталозі візантійських митрополій та обґрунтовувалась як та єпископська кафедра, що  здавна була у митрополії Великої Русі.

Канонічне поставлення окремих Галицьких митрополитів на початку 1300-х років є не зовсім зручним фактом  для пояснення росією своєї концепції як єдиної правонаступниці православної Русі, адже це ілюструє, що для південно-східних земель Русі, тобто України було питомо мати власну церкву, власне управління. Це підтримувалося як світською, так і церковною владою цих земель. Тому цей момент часто ігнорується.

Втім, Галицька митрополія існувала до останнього Романовича на Галицько-Волинському престолі. Після отруєння боярами Юрія ІІ Болеслава згодом Київський митрополит, що вже тоді переїхав до Москви та князь московський Симеон Гордий доклали великих зусиль, щоб патріарх Константинопольський та імператор зліквідували Галицьку митрополію у 1347 році. Оскільки Візантія перебувала у складному становищі, то спрацював матеріальний підкуп патріарха Ісидора Віхура: московський князь відправив гроші для відбудови апсиди святої Софії Константинопольської. Радше за все, ця винагорода за ліквідацію Галицької митрополії подіяла.

Митрополит Галицький Теодор до останнього противився цьому рішенню.  Це ще раз показує органічність того, що на тодішніх українських землях бажали мати власне церковне формування, не пов’язане з землями далекої півночі, тобто Московськими чи то Володимиро-Суздальськими.

Наступна, литовсько-руська доба ілюструє нам те, що чим більше міцніє політична сила на руських, тобто українських землях, тим більше загострюється питання про Київську митрополію та місце посідання Київського митрополита. Адже його перебування у Москві ставило ряд запитань, однією з яких була відсутність первинної причини – монгольська загроза литовсько-руськими стараннями була усунута.

Тому, друга пол. XIV-перша пол. XV століття – це вже явний процес політично-церковної боротьби. Доходило навіть до таких випадків, як  посідання одночасно трьох митрополитів: у Москві Олексія, у Києві Кипріана, у Галичі Антонія.

Тому, в 1414 році собор єпископів Полоцької, Чернігівської, Луцької, Володимирської, Смоленської, Перемишльської, Холмської, Турівської єпархій обрав митрополитом Київським у межах Великого Князівства Литовського Григорія Цамблака з правом його самостійної висвяти у разі відмови патріарха. Відстоював обрання митрополита також і великий литовський князь Вітовт, який писав візантійському патріарху. Незважаючи на безуспішність саме цього процесу, даний факт є черговим доказом бажання контролювати Київську митрополію, управління якою з іншої держави видавалося неорганічним та нелогічним.

Як відомо, за декілька десятиліть опісля, остаточний поділ митрополії на Київську та Московську все ж відбувся. Візантійська імперія, яка тонула у підкоренні її турками-османами робила спроби церковного об’єднання з латинською церквою, що відома нам як Ферраро-Флорентійський собор. Московський князь Василь ІІ не визнав Флорентійської унії та не прийняв на митрополитство Ісидора, що був призначений Константинопольським патріархом.

Це неприйняття спричинило самовисвячення власного митрополита рязанського єпископа Іону. Жодних офіційних підтверджень того, що патріарх Константинополя затвердив Іону на митрополитство немає. Фактично у 1459 році спеціальний собор у Москві самостійно проголосив собі автокефалію. Собор закріпив подальше обрання митрополитів в Успенському соборі Москви “по повелению господина нашего князя”. Іона був останнім, хто йменувався титулом “митрополит Київський та всієї Русі”. Його наступники вже називалися митрополитами Московськими. Константинопольський патріарх не визнавав це рішення і фактично Московська церква перебуває за межами канонічного спілкування з Константинополем ще наступних півтора століття, доки підкупом не здобуде собі патріархат.

Натомість, митрополита для Київської митрополії Григорія, що мав засідати у Києві, патріарх Константинополя Діонісій І визнав та затвердив. Таким чином відбувається остаточний поділ Київської та Московської митрополій, які тривалий час ідуть цілком окремими шляхами, перебуваючи у зовсім інших державах.

Православна церква українських земель впродовж XVI – першої пол. XVII століть має власний, органічний шлях в межах Речі Посполитої, полемізуючи з уніатами, католиками та протестантами. Московська же церква все ближче поєднується зі світською князівською, а згодом царською владою, фактично стаючи її опорою та інституцією для реалізації політичних амбіцій.

Входження Війська Запорозького до Московської держави поступово призвело до “передачі” Київської митрополії тоді вже Московському патріарху в 1686 році. Однак, у 2019 році Константинопольський патріарх Варфоломій видав Томос про автокефалію  Православної церкви України, вказуючи на неканонічну передачу Київської митрополії Москві в ХVII столітті.

Вищенаведений огляд підводить нас до висновку, що для українських земель було важливо мати власну церкву. Християнство на наших територіях поширюється значно раніше ніж на землях сучасної росії. Бажання церковного управління українськими землями з північних територій було первинно вимушеною дією, що прогнозувалася як короткочасна. Подальші претензії Москви на панування над Київської митрополією є політичними амбіціями, а не реальним канонічним зобов’язанням.

Виборюючи власну незалежність, як фізичну, так і духовну, українці мають навчитися чітко опонувати російським міфам, зокрема і у церковному середовищі. Та робити це можливо тільки зі знанням фактів як далекої середньовічної, так і модерної історії.