В уяві багатьох українців досі глибоко вкорінені радянські та російські установки, які впливають на життя цілого суспільства і заважають дистанціюватися від країни-терористки. Для того, щоб українці змогли згуртуватися в одну сильну націю, нам потрібно проаналізувати свій спосіб мислення, цінності та вектор розвитку. Провести деконструкцію свідомості українців – це відфільтрувати всі установки, які можуть повертати нас назад до ідеї «рускава міра». Це означає проаналізувати та зрозуміти, яку шкоду приносять нам залишки комуністичних меморіалів, бюсти російських письменників, назви вулиць, що носять їхні імена тощо. За час незалежності усі пам’ятники леніним, ватутіним, щорсам, невідомим солдатам савєтскай армії уже давно варто було знести і перемістити у відведене місце під музей пропаганди.
Попри всю шкоду, яку нам завдав СРСР, у нас все ж залишився цілий культурний пласт, створений за 70 років окупації, який потрібно досліджувати. Мозаїки на зупинках в українських селах, відкриті мозаїчні панно на фасадах будинків, вітражі на вікнах радянських лікарень, дитячих садочків, шкіл, пожежних частин – серед цієї радянської спадщини поміж соцреалістичної пропаганди можна знайти чимало якісного мистецтва. Ті ж самі зупинки чи вітражі є прекрасними прикладами якісної стилізації, і просто це все знищити і забути за нього шкода; всеодно це залишиться в публічному просторі, в пам’яті цілого покоління українців.
То де провести лінію декомунізації? Що варто знищити, а що зберегти?
Сьогодні з темою декомунізації та інтеграцією радянської спадщини в сучасний публічний простір працює досить багато молодих митців. Це закарбувалося не просто в архітектурі чи монументах – воно сидить десь дуже глибоко в несвідомому українців, зумовлюючи комплекси, різні моделі поведінки. Над цим варто рефлексувати і розкривати через різні мистецькі практики.
Мистецтво постмодернізму в середині ХХ століття активно почало використовувати метод деконструкції, який був запропонований Жаком Дерріда. Завдяки йому художникам вдається досягти зрушення системи, протиставляти поняття, цінності. Метод деконструкції забезпечує можливість глядачу інтерпретувати смисли по-новому, знищуючи стереотипи, переносити старий об’єкт до абсолютно нового контексту.
Сучасним українським художникам цікаво аналізувати об’єкти радянської спадщини і витягувати смисли, які за ними стоять. Наприклад, Михайло Алексеєнко роздумує над радянською ідеологією будівництва кращого життя в інсталяції «Кришталева мрія» (2020). Після смерті його бабусі залишилося багато кришталю, який вона зберігала в серванті, ніби щось священне. Використовувати кришталь в їхній родині заборонялося, оскільки бабуся берегла його для особливої події, що так і не відбулася. Коли ж бабуся померла, кришталь залишився якимось примарним об’єктом поклоніння, символом очікування ідеального життя. Що тепер робити з посудом, з якого завжди було заборонено їсти і пити? Єдине, як Михайло зміг застосувати його, це створити інсталяцію, що нагадує куполи православних храмів, шпилі будинків. Кришталь у серванті так само недосяжний, як і шпиль десь високо на фоні неба, як і комунізм, що сімдесят років будувався радянським союзом.
Кришталь для людей був символом достатку, невід’ємним елементом типового інтер’єру радянського житла, як телевізор чи килим на стіні. Типова хрущовка, типова забудова вулиць, однакові інтер’єри, зрештою, однакові думки і гасла в головах людей. Це все створене для того, щоб сформувати радянську людину, зручну системі. В роботі «Фіксація» (2010) Микити Кадана теж прочитуються спроби примусово підлаштувати тіло громадянина під зручні контури будівель з містобудівних планів. Він створює п’ять лайтбоксів із зображеннями, що поєднують малюнки з популярної у 1950-х роках радянської медичної енциклопедії з контурами типових міських будинків. Таким чином тоталітарна система вирощує для себе ідеальну радянську людину.
Микита Кадан взагалі активно працює з темою радянського минулого. В інсталяції «Постамент. Практика витіснення» (2009-2010) показує манію величі радянського союзу і партійних діячів. Сам постамент настільки великий, що для пам’ятника просто не залишається місця. Розлом між сучасністю та минулим особливо акцентується тим, що інсталяція розміщена у маленькому приміщенні, і п’єдестал займає всю його площу. На сам пам’ятник, що мав би стояти на ньому, вже не залишається місця. З 2014 року робота набула нових смислів, коли почався тотальний «ленінопад», а постаменти так і залишилися стояти. Сьогодні інсталяція «Постамент. Практика витіснення» знаходиться в колекції Центру Помпіду в Парижі.
Микита Кадан. Постамент. Практика витіснення. 2009-2011
Окремо варто згадати роботу Микити Кадана «Бабушка. Мавзолей забезпечення». Інсталяція має дві сторони – з однієї фасад, що нагадує радянську архітектуру 60-70-х років, а з іншої – вітрина, заповнена хлібом. Художник ніби запрошує крадькома заглянути в думки пенсіонерів – людей радянської доби, які звикли голосувати «за гречку», популістські обіцянки та мінімальні надбавки до пенсії. Молодь їх за це зневажає, адже цим самим вони продають майбутнє, яке належить не тільки їм.
Така їхня недалекоглядність вихована радянським минулим, вірою в сильну руку влади, яка наведе порядок, вдячність союзу, бо там давали безкоштовні квартири, була безкоштовна медицина і ковбаса по 2,20. Проте, як же не згадати, що квартирами вільно розпоряджатися не можна було, адже то була власність підприємства, медицина хоч і була безкоштовна, але так як радянські лікарі не мали доступу до нових досліджень і тому лікували все підряд «народними методами» – гірчичниками, розтиранням спиртом і забороненими в цивілізованому світі препаратами.
Як не дивно, віра в побудову комунізму перетворилося на утопію. Радянський союз розпався, але старше покоління вперто намагається побудувати його в незалежній Україні. Ці люди самі ніби перетворилися на мавзолей, оскільки ці ідеї насправді живуть лише в їхніх головах. Хліб, яким заповнена вітрина інсталяції з іншого боку, є символом безкінечного зберігання їжі «на чорний день». Це вітрина тих комплексів, які були насаджені радянською системою – голодоморами, репресіями, комуністичною пропагандою. Дуже показово, що хліб у вітрині уже встиг порости пліснявою. Хліб у вітрині є настільки сакральним, ніби той кришталь у серванті.
А що ж робити з пострадянською спадщиною, яка нікуди не подінеться з українських міст? Жанна Кадирова пропонує свою версію, працюючи над проєктом «Секонд–хенд» ще з 2014 року. Художниця створює з керамічної плитки, що опадає з радянських будівель, мистецькі об’єкти у формі одягу, рушників, взуття, що нагадують моду в радянському союзі 60-70-х років. Сьогодні ці будинки або не існують, або не виконують свої першопочаткові функції. Плитка на артоб’єктах розміщується в такому ж порядку, в якому вона була викладена на стінах будівель. Виходить такий собі секонд-хенд, ресайклінг. Звісно, цей проєкт не про моду і не про одяг, а про старі радянські будинки. Маючи безліч такої спадщини, сьогоднішня Україна просто сповнена таким нікому не потрібним сміттям, в тому числі й в мозку наших громадян.
Проте серед пострадянської спадщини є і достатньо якісного мистецтва, як мозаїка на зупинках чи фасадах універмагів, вітражі у вікнах індустріальних споруд. Досить часто композиція, форма і манера зображення постають якісними мистецькими творами, хоч часто з елементами пропаганди. Їх шкода просто знищити без сліду, але і залишати на місці теж не варто. Над темою декомунізації рефлексує Данило Галкін, використовуючи в своїй творчості принцип ready-made. Він стверджує, що просто демонтувати меморіали радянської доби не варто, натомість, краще їх адаптувати під нову реальність. Наприклад, його робота, яка представлена на виставці у Замку Уяздовському у Варшаві «Тризуб у вогні» – це фрагмент старого вітража, в якому художник побачив нові сенси.
Ще одна робота – «Оптичні протези» (2022) показує вітражі з вікон радянських будинків у Дніпрі, що повністю покриті кіптявою від обстрілів та пожеж. На одному з них зображений радянський солдат, а на іншому – його сім’я. Художник вказує на зв’язок між цивільним та воєнним життям. Правда, варто зауважити, що солдат все ж є радянським, точно таким, якими зараз є окупанти, що прийшли «визволяти» українців. Мабуть, тут логічніше було б створити новий образ українського захисника, а не надягати актуальні болісні смисли на радянського солдата. Деконструкція свідомості передбачає не просто використання старих форм і надання їм нових сенсів, а повну зміну стилю мислення і підходу до творчих проєктів.
Над темою доцільності використання радянського матеріального минулого в сучасності можна говорити довго. З одного боку, є безліч людей, які вважають, що це заважає нам рухатися вперед і будувати сучасну європейську державу, тому потрібно позбутися всього, що тягне нас на дно. З іншого боку, просто стерти з колективної пам’яті сімдесят років нашого життя теж не вийде, оскільки воно всеодно залишиться на рівні непроговорених проблем десь глибоко в несвідомому.
З публічного простору точно варто прибрати всі ознаки, що натякають на комунізм, як: серп і молот, червона п’ятикутна зірка, радянські солдати та інше. Нам важливо досліджувати це минуле, забезпечувати правильну його подачу в окремо відведених просторах, щоб наступні покоління не велися на комуністичну пропаганду, але мали історичну пам’ять і робили висновки. Це дозволить нам позбутися радянських установок у себе в головах. Проаналізувавши совітське минуле з правильного ракурсу, ми нарешті зможемо дозволити собі та іншим свободу думки, слова, творчості, вибору і ставитися з повагою до чужих кордонів. Нам настільки важливо провести деконструкцію свідомості, що без цього ми не зможемо змінити державу, знищити корупцію та подолати свою меншовартість.