Славнозвісний румунський історик і державний діяч Ніколає Йорга напередодні Першої світової випустив статтю з неординарною назвою «Україна молдавська» (Ucraina moldovenească), де розкрив, як деякі молдавські господарі володіли не лише Південною Бессарабією та Північною Буковиною, а й частинкою України «задністровської», а господарі Георгій Дука та Думитрашку Кантакузіно використовували навіть титул «володар землі Молдови та землі України» [1].
Георгій Дука – постать особливо цікава: ще до початку доби фанаріотів цей грек зумів протиснутися в господарі [2]. Пам’ять у молдавському народі він залишив по собі не надто добру: починаючи вже з самого сходження на престол, якому був зобов’язаний одруженням з дочкою господаря Євстратія Дабіжі Анастасією.
Легенди про Дуку публікували уродженці Мізюринців на Кременеччині, молдавські брати Олександр та Болеслав Тадейовичі Хіждеу; Олександр Хіждеу якраз і присвятив Дуці цілу історичну повість «Княжіння арнаута» [3]. У викладі Хіждеу Дука вийшов ще менш симпатичним, ніж у молдавських літописців: так, до самого одруження його з дочкою Дабіжі дійшло лише тому, що Дука підпалив палац господаря, а потім «героїчно врятував» його з родиною [4].
На господарстві Дука проявив себе не краще, пригноблюючи простолюд загалом і вірменів зокрема. Голову вірменської колонії Ованеса Паскала він спершу не чіпав, але потім закохався в його дочку Ханку… Зрештою Ованес вимушений був тікати від господаря до Галичини, а проти Дуки підняв повстання інший претендент на Ханчину руку – сердар Міхалча Хинку, якого вдалося здолати лише підступним його вбивством руками підкупленого капітана Рошки. Однак тут з’явився рятівник вітчизни – напрочуд популярний боярин Штефан Петричейку. Дуку було скинуто, а коли простолюдинка, в якої він інкогніто попросив молока, в розмові з ним сказала «бодай би його питво на отруту перетворилося», то і здох одразу.
Молдавські літописці, однак, не знають ніякої пожежі господарського палацу за часів Дабіжі. Не знають ніякого Ованеса з Ханкою. Міхалча Хинку після поразки повстання насправді зумів утекти, а страчено було натомість його сина Доню. Та й помер Дука і не одразу, і не в Молдавії, а у Львові, 1685 року [5].
Такі відступи від історичних реалій, втім, не мусять дивувати. Адже це Хіждеу. І справа навіть не лише в тому, що вони виводили свій рід від Штефана Петричейку, тому й надмірно возвеличили його роль у протистоянні Дуці. Просто вони загалом були дуже схильні до домислів. «Дописали» вони не лише молдавські літописи та легенди, а й самого Григорія Савича Сковороду: Олександр Хіждеу у 1835 році видав у московському «Телескопі» нарис «Григорий Варсава Сковорода», де подав цілком розлогі та цілком сфальсифіковані «витяги» з буцімто неопублікованих творів Сковороди, перетворивши космо- й аполітичного філософа на великого патріота великої росії («вселенною для него была Русь святая, человечеством народ Русский»).
Саме з цього писання Хіждеу, зокрема, походить псевдоцитата Сковороди, яку вже в наш час полюбили різномасні українофоби від Каревіна до Бердник, доводячи, що Україна може бути лише російською:
«Русь нерусская видится мне диковинкой, как если бы родился человек с рыбьим хвостом или с собачьей головой».
Але Хіждеу був не єдиним, кого зацікавили Дука й Дабіжа: нам достеменно відомо, що до цих самих сюжетів звертався під час «південного заслання» Олександр Пушкін, хоча відповідні його твори «Дука» та «Дафна і Дабіжа» до нашого часу не збереглися, але стосунки його з молдаванами складалися непросто…
Молдову Пушкін узагалі сприймав як Азію, принаймні, їдучи з Кишинева до Одеси, він пише, що «повертається до Європи». Зневажав «проклятый город Кишинев», гірший за Содом (в останньому хоча б можна було розважитися та причаститися до культури!) і тому не менш гідний небесної кари. Доволі зверхнім було його ставлення і до людей, що там мешкали.
Як пізніше підсумовував Петро Іванович Бартенєв,
«в отношении к молдованам-боярам, первым лицам местного населения, Пушкин не умел иногда скрывать чувств своего превосходства и не в силах бывал также удерживаться от врожденной ему, русской насмешливости».
Першоджерелом, утім, тут виступають спогади про Пушкіна генерал-майора Івана Петровича Ліпранді, уривок з яких подаю тут:
«[Молдавский писатель Константин] Стамати пустился писать с такой смелостью, что начал переводить на молдавский язык трагедии Вольтера и Расина. Пушкин встречал его в разных домах, и, несмотря на все усилия Стамати сблизиться с нашим поэтом, этот был равнодушен к вызовам первого прослушать перевод «Федры», чтобы оценить гармонию молдавского языка. Пушкин постоянно отклонялся, довольствуясь уже тем, что слышал некоторые отрывки, повторенные в каком-то обществе и заставившие Пушкина помирать со смеху. Д. Н. Бологовский, при высшем своем образовании, был не чужд иногда потешиться кой-какими сценами вроде того, как это было с Дино Руссо; так и здесь ему хотелось свести Пушкина с Стамати.
После обеда он пригласил бессарабского поэта прочитать свою пиесу, прибавив, что, не зная молдаванского языка, он желает слышать гармонию стихов и что Пушкин по принадлежности будет судьей. Чтение при общем молчании началось; но так как длинно было бы читать всю трагедию, Пушкин предложил избрать какое-либо место, по которому можно будет судить о языке и всей пиесе, и очень серьезно назвал это место Стамати.
Пушкин сел против Дмитрия Николаевича, и глаза их устремились друг на друга с более или менее сдержанною улыбкой. Но когда дошло до места, которого Пушкин переварить никак не мог, то он разразился смехом, за ним другие, а там и Бологовский, хотя и сдержаннее других; и как бы относя смех свой не к произнесенным словам читавшего, а более к Пушкину, спрашивая его, что он тут находит смешного? Смеялся и сам Стамати. “Помилуйте, ваше превосходительство, может быть, это очень хорошо, очень грамотно, очень верно передано, но какая же гармония в чифаче Ипполит? и в ответ: бояру! Саракуаль Мурит?”.
Все, вместе с молдавским поэтом, смеялись, но Бологовский поддерживал, что особенно неприятного для слуха он ничего не находит. Это одушевило Стамати, начавшего произносить из перевода еще кой-какие места. Но Пушкин и слышать не хотел о гармонии языка и, обратясь к Стамати, сказал ему, что он очень хорошо делает, занимаясь литературой и, в особенности, не придерживаясь, как это делают теперь запрутские, вводя латинские и французские слова и вытесняя из языка славянские и пр.; но чтобы о гармонии для европейского уха не было бы и речи; это все равно, если бы уверяли, что цыганские хоры лучше хороших европейских оркестров.
Пушкин, видимо, разжигался; казалось, что он уже не мог видеть, что Бологовский, как хозяин и как охотник до подобных потех, не мог прямо разделять его мнение. Пушкин не понимал, что уклончивым отзывом Дмитрий Николаевич вызывал на арену самого Стамати, и начал приводить разные молдаванские слова, которые для нашего слуха действительно одни как-то дики, другие смешны, и, наконец, присовокупил: “Да вот как, ваше превосходительство, если бы вам пришлось отвечать кому-либо на письмо из России, в котором вас спрашивают о вашем адресе, как поживаете, дорого или дешево жить, какие деньги ходят здесь и пр., то вам пришлось бы отвечать, что живете вы в Читате-дижос, возле Бессерики Бонавестины; в кассе исправника Еманди; что кила пшеницы стоит здесь 1 махмудье” и т. п., то есть в Нижнем городе, возле церкви Благовещения, в доме исправника Еманди; кила (весовая мера) продается за махмудье (золотая монета в общем обращении – тогда 25 левов) и т. п. “Хорошо примут эту гармонию у нас в России!..”.
Затем следовали еще несколько примеров, при общем смехе, в котором принимал немалое участие и сам Стамати, свертывая свою рукопись. Когда бессарабский поэт ушел, Бологовский взял под руку Пушкина и, ведя его в кабинет, сказал ему по-французски, чтобы он написал все то, что он сказал, потому что именно он получил письмо такого содержания из Петербурга от сослуживца своего Обрезкова и хочет удовлетворить его. Пушкин написал. Посмеявшись еще, разошлись.
Этот эпизод, не знаю почему, попал ко мне в дневник, и здесь я рассказал его потому более, что из числа аристократических домов Кишинева Пушкин нигде не был развязнее, как в обществе Бологовского. Только после вышеупомянутого “здоровья” замечалась какая-то сдержанность, преимущественно в Пушкине, который не раз раскаивался в наивности своей, по его словам, “связывающей теперь ему язык”».
Такий банальний пушкінський шовінізм якось важкувато було вкласти в радянський образ великого поета-інтернаціоналіста. Тому за радянської доби почалися ідеологічні паси, покликані довести, що це злий Ліпранді звів наклеп на шляхетного поета та приписав йому власні думки про молдавську мову.
Особливо цим уславився молдаванин Георгій Феодосійович Богач, що народився в нинішній Чернівецькій області. І серед аргументів, які він наводив, саме виринули Дука з Дабіжею: це ж легенди проти Дуки, отже, антигрецького спрямування, отже, були натхнені невдоволенням молдаван фанаріотами, отже, переказати їх Пушкіну могли лише молдавани, отже, він насправді їх дуже цінував. А що, як Хіждеу були не єдиними, хто називав грека Дуку арнаутом? There goes «антигрецьке спрямування». Але важливіше, звісно, інше: хто взагалі сказав, що не можна водночас використовувати людину як джерело інформації для власного твору та відчувати щиру зневагу до її рідної мови?
Бажаючи за будь-яку ціну захистити Пушкіна, радянські літературознавці не помічали, як закопували його глибше: самі ж цитували його онєгінські рядки про Молдову
«И позабыла речь богов // Для скудных, странных языков, // Для песни степи ей любезной»…
але ж одразу додавали, що «скудный» – це лише про лексичний запас, а в милозвучності ніяких сумнівів нема!
Або ж з його вірша того ж періоду «Чиновник и поэт»:
«Люблю базарное волнение[…] // И спор и крик, и торга жар […] // Люблю толпу, лохмотья, шум, // И жадной черни лай(?) свободный».
Найдивовижніший тут коментар радянського літературознавця:
«будь оно [стихотворение] напечатано при жизни поэта или мемуариста Липранди, последний, по всей вероятности, не посмел бы выдавать Пушкина насмешником над иноязычием!».
І справді, яка різниця – «лай», «шум», «базар», «чернь»; якщо сказав, що любить базарний гамір, то вже баста, розповідь Ліпранді точно сфальсифікована. Проста думка, що торги на базарі та літературний вечір – це зовсім різні регістри, голову літературознавця якось не відвідала. А що, названо ж у поета деінде «нежными» молдавські жіночі імена!
Вказували також на те, що саме цей уривок зі спогадів Ліпранді Бартенєв у своєму «Русском архиве» помістив під купюру. Отже, мусив вважати за фальсифікацію! Але ж ми вже вище бачили, що Бартенєв якраз не забарився зробити з прочитаного власні цілком логічні висновки про ставлення Пушкіна до молдаван та відверто про них написати. Утім, якщо вже переконати себе в тому, що Ліпранді все сфальшував, то «доказ» цього фальшування можна знайти навіть у цілком безневинному реченні з його листа:
«Я желал бы знать, много ли нашел он в моих очерках несогласного с его взглядом».
Вповні зрозуміле бажання дізнатися, чи таким самим знайомі Ліпранді запам’ятали поета, як він сам, в СРСР прокоментували як «выдает себя как мистификатора» та «боялся разоблачения». Ще посилалися на те, що французькі слова в молдавську мову на той час лише починали просочуватися, а отже, клятий Ліпранді придумав це заднім числом – ніби Пушкін був визнаним експертом з молдавської мови, ага [6].
І ще за радянщини, як на доказ фальшування, вказували на те, що серед тих нечисленних молдавських слів, якими користався Пушкін у своїх творах, не було жодного з отих, які він висміяв у Стаматі – ну звісно, кожен поет же просто мріє про те, щоб уживати в своїх віршах слова, які сам вважає немилозвучними…
У підсумку вищенаписаного, сподіваюся на дві речі: перше – нормалізацію глорифікаційної пушкіністики, та друге – відмирання в цілому світі ганебної настанови «Ви що, молдаванин?» (В. А. Ющенко), присутньої, як мені доводилося чути, навіть у Нідерландах. Бонусом для оцінки рівня палких апологетичних статей Богача, його кумедна примітка до цитати Ліпранді:
«До Букарестского мира «Киблой» их [молдаван] была Россия; потом, благодаря нашей дипломатии…, Вена сделалась их предметом; а с 1830 года – Париж».
Очевидно, в мечеті Георгій Феодосійович ніколи не бував.
Примітки
[1] «Domn al Ţării Moldovei şi al Ţării Ucrainei», хоч тоді ще латинку не вживали.
[2] Георгій Дука почав правити в 1665 і з перервами до 1683 року. Так само греком за походженням був і його намісник на власне українських землях з резиденцією в Немирові, наказний гетьман Іван (Єне) Драгинич.
[3] Грека з Албанії Дуку Хіждеу вважав власне албанцем.
[4] У Хіждеу вона не Анастасія, а Дафна; насправді ж Дафіною звали не дочку, а дружину Євстратія Дабіжі, яка протегувала зятеві.
[5] Там само, до речі, за сто двадцять років до нього, в 1564 році стратили іншого молдавського господаря, Штефана VII Томшу.
[6] Одразу на думку спадають напрочуд популярні в певних колах байки про «спалахуйки», «штрикавки» та «нацюцюрники». До речі, ще й наприкінці життя Пушкін відносив молдавську мову до слов’янських.
- https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Ніколае_Йорга
- https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Файл:121_-_Gheorghe_Duca.jpg.
- https://ro.m.wikipedia.org/wiki/Gheorghe_Bogac
- http://lebedyn.org/2017/06/02/763/
