“І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…” Академічна міграція українських студентів – чи є шанси на їх повернення? – Мішель Бондар

Мішель Бондар
Студентка Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка.
Розділ статті: Інше

Чи не у всіх українців є друзі або знайомі, які виїхали здобувати вищу освіту за кордон. Чому вони зважуються на такий крок, на які труднощі натрапляють і які перспективи цього явища для України – розглянемо на конкретних прикладах.

Даша – студентка І курсу університету моди та дизайну VIAMODA у Варшаві. Національний мультипредметний тест вона склала на максимальний можливий результат – по 200 балів з кожного предмету. Водночас і до вступу в Польщі дизайнерка готувалася дуже ретельно: моніторила виші, які готують фахівців зі своєї спеціальності та вивчила польську на рівні В2. Даша довго обирала між Києвом і Варшавою, але війна і питання безпеки внесли свої корективи на користь останньої. Також роль у виборі закордонного університету відіграв європейський диплом, який відкриватиме більше можливостей для подальшої роботи.

Очікування від навчання у неї цілком збігаються з реальністю.

З самого 1 курсу всі предмети саме творчі, немає нічого зайвого”, – говорить вона.

В університеті багато практики, можливостей і свободи у розкритті своїх талантів:

Викладачі кажуть, що їхня найголовніша мета – це не зробити із нас дизайнерів одягу чи взагалі людей, які пов’язані з модою, а просто допомогти знайти те, що є нашою пристрастю”.

Серед проблем, з якими Даша стикалася в Польщі – одвічний мовний бар’єр:

“Я не відчуваю себе тут як риба у воді, адже коли я хочу висловити свою думку, мені треба її сформулювати так, щоб мене зрозуміли”.

Хоча порозуміння із поляками найчастіше проходить чудово:

Коли люди чують, що я з України, найчастіше питають: “Як там удома? Як рідні?”. Вони здебільшого хвилюються і підтримують нас”. 

У Польщі, за даними Центрального статистичного управління країни, навчається 89 420 іноземних студентів станом на 2020/21 навчальний рік, з яких 36 011 – українці, що складає приблизно 40% від усіх іноземних студентів. Імовірно, у новому навчальному році ці цифри збільшилися через повномасштабне вторгнення росії, адже у 2022 уряд Польщі запустив програму “Солідарність з Україною”. Відповідно до цієї програми абітурієнти, які перетнули кордон після 24 лютого та отримали статус тимчасового захисту, мали право на безплатне навчання протягом першого року.

Валентина, консультантка з питань вищої освіти в Республіці Польща, стверджує, що з 2012 року кількість заявників збільшилася близько у 5 разів.

“Якщо раніше вступ у Польщу був чимось новим, зараз це є звичною справою. Майбутні абітурієнти або будуть працювати у Польщі після закінчення навчання, або використають набуті там зв’язки, коли повернуться в Україну”.

Під час цьогорічної вступної кампанії пані Валентина отримувала понад 30 дзвінків на день, а якось ця цифра сягнула 100! Окрім очевидних безпекових питань, вона виокремила такі причини абітурієнтів вступати за кордоном, зокрема, в Польщі:

  1. Ширший вибір професій. У Польщі можна здобути освіту за спеціальностями, яких в Україні немає, тому для дітей із таким вибором це було першим пріоритетом.
  2. Європейський диплом. Ці студенти здебільшого далі працюватимуть з країнами Європи, і тут цей фактор дуже важливий.
  3. Доступність. Освіта в Польщі на певних спеціальностях дешевша, ніж в Україні.
  4. Практика. Багато студентів, які навчаються в університетах Польщі, проходять практику в міжнародних компаніях Європи.

Ця мотивація робить Польщу найпривабливішою для українських вступників за кордоном. А от у Німеччині, яка посідає другу сходинку у цьому переліку, відповідно даних Інституту статистики ЮНЕСКО за 2020 рік навчалося 6 759 студентів з України. Попри відносно невелику частку наших студентів у Німеччині, останнім часом туди вступає все більше українців.

Неллі – одна з таких студенток. Вона вчиться у Рурському університеті в Бохумі на спеціальності “Кібербезпека”.

“Навчання – це робота на повну ставку: 5 днів на тиждень, 8 годин на день”, – каже вона.

В університеті багато що треба опрацьовувати самостійно, а безпосередньо в авдиторіях йде акцент на практичну залученість студентів. На лекціях вони можуть програмувати Тетрис, а викладачі – заохочувати студентів пропонувати свої ідеї. Всі предмети орієнтовані на спеціальність Неллі, а теорія і практика доволі збалансовані.

Всі, кого Неллі зустрічала у Німеччині, ставляться до українців із турботою і сподіваються, що війна скоро закінчиться.

“Єдина і найбільша проблема полягає в тому, що якщо німці не чують новини про Україну, це для них означає, що все добре і “все якось саме закінчилося”. Доводиться пояснювати, що краще не стає і війна триває”.

Неллі зауважує, що інколи люди взагалі не розуміють масштабів трагедії.

“Коли кажеш німцям, що в Україні немає безпечного місця без тривог, вони просто в шокові. У них немає повного розуміння проблеми, на жаль. Але це пояснення є частиною моєї роботи тут!”.

Проблеми адаптації

Війна внесла свої корективи також у процес пристосування студентів до країни навчання. За словами пані Валентини, адаптація вступників за кордоном до 24 лютого і після – це дві абсолютно різні речі:

“Якщо дитина готується заздалегідь до вступу в Польщі, у неї адаптація проходить легше: мовний бар’єр не настільки великий, тому що вона вже вивчила мову та певну термінологію. А коли студент вступає туди просто із безвиході, бо не може залишатися на території України, це дуже складно. Треба вивчити польську хоча б до початкового рівня за пару місяців. Але, як мені показує практика, то студенти дуже класно адаптуються, і їм тут подобається”.

Польські університети роблять все можливе для комфортного пристосування своїх студентів. Вони організовують зустрічі першокурсників перед навчанням, де ті вивчають мову, знайомляться з викладачами та навчальним процесом, їм навіть пояснюють деякі побутові речі, наприклад, як користуватися громадським транспортом.

“Тому цього року, хоча адаптація була складнішою, але все ж таки студенти її пройшли. У нас не було звернень, що за семестр навчання студент у чомусь досі не розібрався”, – підсумовує консультантка.

Повертатися не можна лишитись?

Релевантну інформацію щодо кількості українських студентів, які навчаються за кордоном, отримати непросто. У пресцентрі МОН відмовилися давати коментар щодо актуальних даних. Згідно з дослідженням CEDOS за 2016/17 навчальний рік, у закордонних вишах навчалося 77 424 особи з українським громадянством. За даними дослідження Інституту статистики ЮНЕСКО за 2019/20, за кордоном навчається 79 939 українців. Хто з них повертається – лишається ще більшою загадкою, бо ці підрахунки не веде жодна статистична служба. Тож у цьому питанні можна орієнтуватися хіба що на особисті історії.

Наші героїні приблизно окреслили свій шлях після випуску.

“Коли закінчу навчання, я хочу повернутися в Україну і все розбудовувати там. Або ще подорожувати Європою, повчитися і поїхати в Україну. Або повернутися набагато пізніше, коли я вже створю свій бренд і він стане потужним та відомим”, – розмірковує Даша.

На питання “У якій країні ти хочеш працювати після університету?” Неллі відповідає:

“Якби мене спитали про це рік тому, я б відповіла або про Німеччину, або США. Але зараз я скажу, що це, мабуть, буде Україна. Я сумую за домівкою та інколи не вистачає чогось у Німеччині: або друзів, або сім’ї, або навіть якихось цукерок, які продаються тільки в Україні”.

Справді, міф про те, що українські студенти за кордоном їдуть і не повертаються, має мало спільного з реальністю. На думку Єгора Стадного,  аналітика CEDOS, який проводив дослідження академічної міграції у 2012-2019,

“у нас викривлена оптика сприйняття цієї проблеми. Найперше тому, що ми досі сприймаємо виїзд за кордон як щось погане, мовляв, людина виїжджає назавжди. Таке негативне сприйняття, можливо, тягнеться ще з часів еміграції кінця ХІХ – початку XX століття. Але тоді люди втікали, щоб вижити”, – поділився експерт в інтерв’ю для the Ukrainians.

Зараз, як показує практика, деякі наші студенти їдуть для того, щоб отримати новий досвід і застосувати його в Україні.

Мені б дуже хотілося з цими знаннями, які я тут отримаю, повернутися в Україну і допомагати її відбудовувати й жити для себе серед тих людей, яких я вважаю своєю родиною, які мені ближче, ніж ті ж німці”, – підтверджує цю думку Неллі.

А що робити з тими, хто залишиться за кордоном?

Не можна стверджувати, що всі наші студенти вчинять так само, як Даша і Неллі. Хтось буде жити й працювати у країні навчання, та чи варто одразу “ставити хрест” на співпраці з ними?

“Державі конче треба будувати взаємодію з українками та українцями за кордоном. Ми не можемо собі дозволити просто розривати контакт з ними, і не будувати нових взаємин. Отже, потрібно діяти на випередження та скеровувати студентську міграцію, якщо зупинити її ми поки не в змозі, – пише Стадний у колонці для НВ.

Юлія Назаренко, дослідниця вищої освіти за кордоном, висловлює схожу думку: до студентів, які залишаються за кордоном, потрібно шукати підхід.

“Щось на зразок налагодження мостів, а не фізичного повернення. Будувати з ними зв’язок, який може бути корисним для міжнародної та дипломатичної співпраці”, – зауважує вона у статті Української правди.

І Назаренко, і Стадний вважають, що багато студентів, які вступають за кордоном, їдуть не скільки за кращою якістю освіти, а за кращими умовами життя. Переконувати студентів без чіткої освітньої мотивації вступати в Україні та взагалі моніторити цю ситуацію – завдання держави, на думку пані Юлії:

“Служба державної статистики України має почати збирати дані про те, скільки українок та українців виїжджають за кордон, а також про те, яка частка з них залишається в країнах ЄС, який час вони там перебувають, та чи повертаються вони до України. Тоді ми знатимемо проблему в обличчя і матимемо можливість обґрунтовано казати, що робити. Необхідно створити орган, який зміг би займатися українським студентством за кордоном. Цей орган має працювати в першу чергу з тими, хто ще не визначився”.

Освіта за кордоном як акція протесту

Щоб зрозуміти мотивацію сучасних українських студентів вступати до іноземних ВНЗ та побачити перспективи такого рішення для нашої держави, можна звернутися до історичних прикладів. Кандидатка історичних наук та співавторка підручників з історії Антоніна Макаревич поділилася історіями видатних українців, які навчалися за кордоном. Першим таким діячем був Юрій Дрогобич, який жив у ХV столітті. Він здобував освіту в Ягеллонському університеті у Кракові та Болонському університеті, де згодом викладав і навіть був обраний ректором! Дрогобич став видатним вченим, а також першим українцем, чию наукову працю надрукували в Європі.

Юрій Дрогобич

Історія Дрогобича виправдана тим, що тоді на території України не існувало університетів (наприклад, Острозька академія була заснована наприкінці XVI століття). Саме тому українці, які прагнули здобути вищу освіту, їхали за кордон. Ближче до сучасності: на початку XX століття виник конфлікт у Львівському університеті. За законодавством Австро-Угорщини, він мав би бути двомовним (україно-польським). Однак насправді викладання велося лише польською. Українських студентів це обурювало, тому вони вдавалися до сецесії – масового виходу з університету. Студенти переїжджали до Кракова або Відня і вступали в місцеві університети на знак протесту. Кульмінацією цих подій стала сутичка між польськими та українськими студентами у 1910, внаслідок якої загинув український студент Адам Коцко. Українські радикали сприйняли це як смерть за ідею створення українського університету.

Адам Коцко

Провідні діячі того часу вважали, що створення власного українського університету засвідчувало прагнення українців себе усвідомлювати нацією. На думку пані Антоніни, якби в Україні було більше навчальних закладів, які б надавали освіту українською мовою, тоді б хід історії був би іншим.

“Моя мрія: щоб українські студенти, які виїжджають за кордон, потім поверталися в Україну, щоби бути корисними тут і розвивати нашу державу”, – говорить експертка. Можливо, так дійсно можна змінити хід історії України на краще!

Переглядаючи дані Інституту статистики ЮНЕСКО, ми натрапили на такі цифри відносно кількості студентів з України, які навчалися в російській федерації. На 2019 рік там було 21 609 наших студентів. Зрозуміло, що абсолютна більшість з них – студенти з тимчасово окупованих територій. Але є випадки і свідомої академічної міграції з не окупованих регіонів України, в ті ж театральні вузи рф. Як зараз їм там навчається, можна тільки здогадуватись.

Джерела
18 Грудня 2022
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: