У вересні 2025 року минає п’ятдесят років з дня смерті Лідії Петрівни Тичини — дружини, соратниці, хранительки пам’яті Павла Тичини. Її ім’я рідко згадують поруч із його, хоча без неї історія поета була б неповною.
Шлях їхнього подружжя — складний і водночас глибоко людяний. У ньому є місце і для тиші, і для жертовності, і для тих рішень, що досі викликають суперечки. Бо саме таким був і сам Тичина — геніальний, багатоликий, суперечливий. Він стояв між поезією і владою, між свободою і страхом, між небом натхнення і вагою землі.
А поруч із ним завжди була вона — Лідія. Скромна, стримана, мовчазна. Її життя — це не історія слави, а історія вірності. У ній немає великих жестів, але є безмежна любов, що витримала все: час, розлуку, випробування і навіть смерть.
Перша зустріч
У 1900 році в Києві, у сім’ї Петра Івановича та Катерини Кузьмівни Папаруків, народилася донька Лідія. У своїй автобіографії вона зазначала: «Я народилась 1900 р. в Києві. Батько працював наборщиком у друкарні з 1887 р. Через туберкульоз легенів він змушений був залишити друкарню й перейшов на роботу до видавництва агентом по розповсюдженню періодичної літератури». Окрім Лідії, у родині зростали ще двоє дітей. Коли дівчинці було десять років, батько залишив сім’ю. Відтоді сім’я жила в складних матеріальних умовах.
Через рік після цієї події Лідія вступила до жіночої гімназії святої Ольги. Вона згадувала: «Моє трудове життя почалося з 3-го класу (13 років) гімназії. Весь час, поки я вчилась, мала приватні лекції й заробляла собі трохи на одяг».
Велику роль у її житті відіграла саме Ольгинська гімназія, адже через необхідність оплачувати навчання доньки мати, Катерина Кузьмівна, вирішила здавати кімнату у квартирі. Восени 1916 року туди поселився юнак із бандурою та невеликою валізою — майбутній поет Павло Тичина.
Пізніше Лідія згадувала про першу зустріч:
«Коли він до нас прийшов на Кузнечну, був худенький. Тільки очі сяяли».
З часом між Лідією та квартирантом встановилися теплі стосунки. Вони багато розмовляли, разом гуляли в Голосіївському лісі та Китаєві. Для юної господині Павло поступово ставав не лише другом, а й помітною постаттю українського культурного життя. Сам Тичина пізніше згадував, наскільки важливою була для нього її підтримка: він навіть «бігав за Лідою з кімнати в хату, щоб послухала свіжого вірша».
“Під впливом квартиранта”
У 1919 році Лідія завершила навчання в Ольгинській гімназії та отримала атестат. Вона несподівано попросила видати документ українською мовою — чим викликала подив викладачів. У характеристиці зазначили, що вона «перебуває під впливом квартиранта». І справді: завдяки Павлові дівчина захопилася українською мовою та історією, щиро перейнялася національною ідеєю.
Після гімназії Лідія вступила до медичного інституту. Павло, вже згодом, згадував, як у зимову пору чекав на неї допізна: «вистоював у валянцях на розі Кузнечної до дванадцятої ночі, щоб зустріти Лі, яка поверталася з занять». Крім навчання, Лідія також працювала репетиторкою на Деміївці, щоб допомогти родині. З дитинства вона мала гарний голос і тонкий музичний слух. Співала в хорі, відвідувала оперу й драматичний театр, вправлялася разом із Тичиною.
Навчання в медичному інституті довелося залишити вже на другому курсі через стан здоров’я. Тоді Лідія обрала інший шлях — бібліотечний. У 1920 році вона почала працювати у пересувному фонді Київської міськради народної освіти, згодом у дитячій бібліотеці імені Шевченка, а пізніше — у дитячому відділі Київської Участкової бібліотеки. Вибір був невипадковим: любов Тичини до книжок і його праця над поезіями безперечно впливали на її зацікавлення.
Лідія добре знала творчі задуми свого квартиранта, аа багато його текстів могла цитувати напам’ять. З щоденникових записів видно, що вона була близька й до родини Тичини, розділяла з ним будні й турботи.
Молода дівчина вважалася завидною нареченою. Сусіди-робітники з Балтики навіть сподівалися, що вона стане дружиною когось із їхніх синів. Проте щоденники Тичини засвідчують інше. У травні 1920 року він записав: «Зелена неділя. Ліда моя пішла на Аскольдову могилу». Слово «моя» може означати швидше душевну близькість, ніж кохання, але в серпні того ж року з’явився більш промовистий рядок: «Ходжу по березі, на всі гласи співаю: «Десюка, моя київська Десюка!»». («Десюка» — домашнє пестливе ім’я Ліди).
Одруження через роки
Навесні 1923 року Павло Тичина переїхав до Харкова. Лідія Папарук пізніше згадувала, що на той час їхні стосунки залишалися дружніми, «але це була дружба без труднощів». Саме розлука допомогла їм зрозуміти справжню глибину почуттів. Символічним доказом цього стала світлина, яку Лідія надіслала Павлові в Харків у березні 1924 року. На звороті вона спершу написала: «Дорогому товаришу Павлусю», але потім замінила це на більш особисте: «Дорогому та любому Павлусю. На вспомин про Київ. Ліда. 19.ІІІ.1924 р. Не забувайте присилать віршики».
Тичині було непросто в новому місті, де він почувався самотнім без Ліди. До Києва вирушали його довгі, емоційні листи, сповнені ніжних звертань: «Пушинка», «дівчинка-сонечко», «пташка-співашка з кучерявими кісками», «зозулька сизопера», «голубенький льонок». Лідія берегла ці листи, відповідала на них так само щиро. Їхня кореспонденція є важливим свідченням не лише особистих почуттів, але й щоденного життя: у ній знаходимо згадки про творчість, побутові турботи й радощі, які ділили закохані.
У 1934 році Тичина повернувся до Києва. Проте й раніше, приїжджаючи з Харкова, він обов’язково навідувався до Ліди та її матері Катерини Кузьмівни. У щоденнику поета зберігся спогад за травень 1932 року: вони разом відвідали могилу його брата Сашка на Байковому кладовищі. «Ніжна вона, — занотував Павло, — бузку купила, на могилу. І на чужу поклала теж. Як вертали — солов’я почули. На гілці низько сидів, плечима надривається — виспівує, як геній». Вони також зайшли на могилу історика Володимира Антоновича, який колись носив Ліду на руках, коли вона була дитиною.
У жовтні 1934 року Тичина записав: «Багато єсть жінок, дівчат… але я про одну лише дівчину думатиму. Вона ж завше, зустрічаючи мене на вокзалі, ніжно перелічує своїми двома пальчиками мої п’ять пучок на руці — чи цілі? — туди один раз, а потім так само назад іще раз.»
У травні 1939 року настала подія, яку Лідія Петрівна зберігала в пам’яті як один із найсвітліших днів життя — їхній шлюб із Павлом Тичиною. Вона згадувала:
«Ми, як розписувалися з Павлом Григоровичем, то пішли у ЗАГС на Деміївці. Розписалися. Йдемо, а я сяю. Чую — хтось каже: дивіться на цю жінку — яка вона щаслива!».
Для неї це було справжнє свято, велика честь — стати дружиною Тичини.
Ідеальна сім’я Тичини
Подружнє життя їхнє було гармонійним і теплим. У щоденниках поета є записи, що свідчать про його глибоку повагу й захоплення дружиною:
«Ліда й не підозрює, який вона в житті поет великий — величезний!».
Тичина був уважним і ніжним чоловіком, а Лідія зберігала любов і шану до його поетичного світу навіть у старості. Вона зізнавалася, що, коли йшла вулицею, іноді подумки декламувала його вірші — лише остерігалася, щоб не промовити вголос, «аби люди не подумали, що жінка говорить сама із собою».
Лідія розділяла не тільки щасливі, а й важкі моменти життя. «Коли йому було тяжко, він завжди хотів, щоб я була з ним», — казала вона.
Зовні вони справляли враження ідеальної родини. «Люди думали, що ми — ідеальна сім’я, — говорила Лідія Петрівна. — А ми жили просто. Як Яновські чи Шовкуненки».
У серпні 1967 року, після важкої операції, Павло Григорович потребував постійного догляду. Лідія майже не відходила від нього, дбала про нього вдома, коли лікарі вже не давали надії. Її відданість і турбота глибоко зворушували Тичину. У щирих словах подяки він писав:
«Коли у мене вночі безсоння і я прислухаюся, як ти тяжко дихаєш, мене всього проймає мука: а скільки ж ти серця свого дорогого, свого терпіння золотого поклала під час моєї хвороби! 16 вересня того ж року Павло Тичина відійшов у засвіти.
Вже за кілька тижнів після похорону до неї почали приходити чиновники з пропозиціями переїхати з квартири на вулиці Терещенківській. Проте вдова поета твердо стала на захист спадщини чоловіка. Саме завдяки її наполегливості та відданості у цьому помешканні було створено меморіальний музей Павла Тичини. Вона зберегла все, що було пов’язане з його життям — архів, бібліотеку, особисті речі, навіть дрібниці, які мали для неї емоційну вагу. Власне, квартира почала перетворюватися на музей ще за життя господині.
Лідія Петрівна розгорнула широку роботу з упорядкування архіву поета. Вона допомагала літературознавцям і письменникам готувати до друку нові видання творів Тичини. «За вісім років, що минули з 1967 року, корпус опублікованої спадщини Павла Григоровича кількісно збільшився майже вдвічі», — писав літературознавець Леонід Новиченко, присвячуючи статтю дружині поета.
Лідія Петрівна стала безцінним джерелом спогадів про Тичину. Саме її розповіді лягли в основу книги Станіслава Тельнюка «Неодцвітаюча весно моя…». Навесні 1975 року вона разом із біографом чоловіка працювала над публікацією його щоденників. Робота була завершена у вересні — того ж місяця Лідія Петрівна відійшла у вічність. Мабуть, Господь залишив її на землі рівно настільки, щоб вона встигла виконати свою місію — зберегти спадщину й пам’ять про кохану людину.
Багато сучасників Павла Тичини визнавали величезну роль дружини у його житті. Це видно з дарчих написів у книгах, записів у гостьовому альбомі їхнього дому, сувенірів, серед яких — кубок, подарований вірменськими письменниками саме Лідії Петрівні. Проте найвищим визнанням її ролі залишаються слова самого Тичини. У 74 роки він записав:
Ну як би я міг без твоєї усмішки?
Не міг би я бачить ні трав колихання,
ні погляду гір, ні тремтіння берези,
ні в озері тім ряботиння, одсоння…
Епілог. Любов, що не перестає
Життя Лідії Папарук — це не просто доля дружини відомого поета. Це приклад тихої, але незламної відданості, що перетворює людське почуття на духовний подвиг. Її любов не була гучною, не прагнула слави. Вона виявлялася у турботі, у збережених аркушах, у впорядкованих рукописах, у квартирі, яка стала домом пам’яті.
Лідія Петрівна прожила своє життя поруч із Павлом Тичиною, розділяючи з ним натхнення й сумніви, тривоги й радощі, славу й самотність. Вона не лише кохала — вона розуміла, приймала, берегла. Її постать стоїть поруч із ним не як тінь великого поета, а як людина, без якої цей поет не став би тим, ким його знає Україна.
Завдяки їй ми сьогодні можемо бачити не лише іменитого Тичину — класика, державного діяча, автора “Партії веде”, — а й живу, людяну особистість, здатну кохати, дякувати, боліти, шукати гармонії. У цій любові — невидимий нерв його поезії, той ліричний струм, що тримає в собі тепло двох сердець, які обрали одне одного на все життя.
І, можливо, саме тому у старості Тичина писав не про владу чи славу, а про усмішку дружини — ту, без якої не було б ні світла трав, ні співу солов’я.
Любов — єдина сила, що долає час.
І саме завдяки Ліді Папарук ця любов живе досі — в домі, що став музеєм, у збережених листах і в тих поезіях, де Павло Григорович говорив найщиріше — мовою серця.
В Літературно-меморіальному Музеї-квартирі П. Г. Тичини в місті Києві можна стати учасником лірично-поетичної екскурсії “Київська Пенелопа”, де історія Ліди та Павла оживає по справжньому.