Нерадісно-емоційний вимір війни: середньовіччя і сьогодення

Людмила Петрушко

Кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу кодикології та кодикографії Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, дослідниця українського середньовіччя, Києво-Печерського монастиря та Києво-Печерського патерика, історії Церкви, історії емоцій, випускниця історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Вчора (14 липня 2022), вдруге в житті проходила вінницькими вулицями і, хто б міг подумати, що всього через кілька годин там відбудеться така трагедія. Вкотре пересвідчилася, що війна – це не лише вторгнення на чужу територію, бойові дії, допомога світу, героїчний подвиг військових та цивільних, довгоочікувана Перемога… Це – насамперед життя людей і їхні емоції. Яким є цей вимір війни, чи відрізняється він від того, що мав місце на наших землях багато століть тому, які сльози та печаль згадуються в середньовічних писемних джерелах у контексті воєнних конфліктів – спробуємо з’ясувати, гортаючи сторінки літописних, агіографічних і повчальних текстів та споглядаючи тривожну хроніку сьогодення.

Бажаючи поділитися з читачами тим, що близьке і, разом із цим, що відповідало б спрямуванню платформи, було обрано саме таку тему. Виявилося, що дослідження емоцій в писемних джерелах українського середньовіччя, обставин їхнього прояву та оціночного ставлення щодо них має свою тематичну нішу також у контексті вивчення тих сторінок минулого, які пов’язані з війнами. Можливо, знайдеться час і для того, щоб розповісти про історію емоцій як напрям загалом, але сьогодні – про більш конкретне.

Аналізуючи тексти, розумієш, що воєнні конфлікти були невід’ємною частиною реалій життя середньовічної людини. Але частиною негативною, неприродною, такою, яка порушувала звичний та прийнятний порядок. Через те й супроводжувалася відповідною емоційною реакцією. Як стверджують дослідники, негативні емоції виникають внаслідок невідповідності дійсності ідеалам. Ідеалом же представлено спокійне життя [1, ствп. 193]. І дійсно, звістки про печаль та сльози через нещастя спільні (як правило, це якраз суспільні біди, пов’язані з воєнними конфліктами) у літописних текстах («Повість минулих літ», « Слово про похід Ігорів», Київський літопис ХІІ ст., Галицько-Волинський літопис) надзвичайно чисельні (близько 56 згадок). Кількісно вони поступаються лише плачу та скорботі у зв’язку зі смертю ближніх (116 повідомлень). Однак і останні (смуток і сльози через загибель людей) нерідко мали місце саме в умовах війни.

Практично всі повідомлення про нерадісні емоції у зв’язку зі суспільними бідами стосуються нападів зовнішніх ворогів та князівських міжусобиць (під час яких нерідко мало місце запрошення й іноземних військ). Ця обставина включала в себе полон та загибель людей, руйнацію або й знищення міст та інших населених пунктів, порушення мирного, спокійного, традиційного життя тощо. Такі нерадісні емоції переживали, згідно з відомостями літописців, і народ («бысть в Киевѣ на всихъ человецехъ стенание и туга и скорбь не утѣшимая и слезы непрѣстаньныя» [1, ствп. 545]), і князі (або ті, хто тимчасово виконував керівну функцію) – за вручену їм Богом землю і людей («сжалиси велми, помолився Богу, паки обнови и церковь» [1, ствп. 845]). Іноді печаль правителів була спричинена неправильними діями інших князів, які не виявляли належного послуху і це навіть приводило до нових суспільних бід (жаль Святослава через марнославство Ігоря Святославовича і похід останнього, який поновив половецьку загрозу для Русі) [1, ствп. 645]. Нерадісні емоції за умов суспільних бід були такими звичними, що нерідко їх посередництвом позначають суспільне нещастя загалом (так званий прийом метонімії) [1, ствп. 215, 642–643]: «бысть плачь великъ у городѣ» [1, ствп. 213].

Поодинокі звістки стосуються печалі через нещастя не такого загального масштабу, а більш особистісного рівня. Наприклад, оповідається про велику печаль візантійських імператорів після того, як Володимир висловив ультиматум : або вони видають за нього заміж порфірородну принцесу Анну, або він вчинить Царгороду, як Корсуню. З огляду на їхню відповідь майбутньому Хрестителю Русі про те, що негоже християнкам виходити заміж за поганих, можна припустити, що підставою для скорботи було саме небажання віддавати сестру за язичника – нещастя спільне для них і для неї [1, ствп. 95].

«Сказання про Свв. Бориса та Гліба» теж повідомляє про печаль у зв’язку з бідами Руської землі – князя Володимира Святого через загрозу від печенігів: «въ велицѣ печали бяаше», «много пе/чаляашеся» [2, с. 328–330].

Згадує у своєму повчанні скорботу через спільні нещастя також св. Серапіон: «се уже к 40 лѣт … въздыхание наше и печаль сушать кости наша» [3, с. 374]. Як результат міжусобиці на Русі описує печаль людей Києво-Печерський патерик: «И бѣ видѣти тогда сущаа люди въ велицѣи печали» [4, с. 152]. Про актуальність аналізованої обставини нерадісних емоцій (спільні нещастя) свідчить і «Слово про білоризців і монашество», у якому свт. Кирило Турівський пише про скорботу радника через легковажність царя щодо недооцінки зовнішніх загроз [5, с. 172]. Зважаючи на те, що емоції згадуються у притчі, можна стверджувати, що така печаль у розумінні Святителя (і, очевидно, того середовища, до якого він належав, та адресатів його «Слова») була звичною. До такого плачу – у зв’язку з князівськими міжусобицями і гірким майбутнім їхнім та дітей – закликав братів-князів преп. Никола Святоша [4, с. 116].

У контексті повідомлень про воєнні конфлікти актуалізуються також покаянні сльози. Літописець пригадує читачам сказаний через Пророка Господній заклик до покаяння: «обратитеся ко мнѣ всимъ сердцемь вашимъ постомъ и плачемь» [1, ствп. 157]. Авторські слова («да аще сице творимъ, всихъ грѣхъ прощени будемь»), що виражають важливість заповіді для нього і його співвітчизників, свідчать про те, що літописець і середовище, яке він представляє, розділяє представлений у словах пророцтва погляд на плач. Як зрозуміло з контексту, ці сльози наділені позитивною характеристикою: до них закликає Сам Господь – вищого авторитету для християнської спільноти не може бути. Їхня значимість, згідно з текстом, полягає в тому, що вони виражають внутрішню переміну, супроводжують навернення від гріховного життя до Господа і сприяють отриманню прощення від Нього за всі злочини проти Творця. Така ж думка представлена і в словах: «но любовию прилѣпимся Господѣ Бозѣ вашемь, постомъ и рыданиємь и слезами омывающе вся прегрѣшения» [1, ствп. 159]. Отже, літописець пов’язує зі сльозами очищення від гріхів і, у такий спосіб, духовне єднання з Господом; більше того, автор закликає до таких покаянних емоцій.

Плакати напередодні битви заповідав отрокам князя Ростислава Всеволодовича преп. Григорій Чудотворець: «плачитеся своея погыбели и кайтеся своих съгрѣшеній» [4, с. 137]. Очевидно, посередництвом плачу через близьку кончину святий закликав перейти до сліз через гріховність. Важливість останніх якраз актуалізована тією обставиною, що дуже малий проміжок часу відділяв отроків від Божого суду: пророцтво було сказане за день до їхньої загибелі. Трагічні події, із якими пов’язані слова преп. Григорія, відбулися, згідно з «Повістю минулих» літ», біля Трипілля 26 травня 1093 р. [6, с. 210; 7, с. 72; 8, с. 38].

Згадуються сльози і в контексті повчання за воєнних обставин. З ними звернувся до людей єпископ Митрофан, заповідаючи їм не здаватися нечистивим ворогам, але захищати Православ’я: «преподобныи Митрофанъ епископъ начатъ глаголати со слезами ко всимъ» [1, ствп. 779–780]. Таке щире прохання укріпило людей на боротьбу за віру і рідну землю. Щоб позбавити свою землю від біди, із плачем просив князя Ізяслава єпископ Ієфиміян примиритися зі стриєм («Иефимьяну же епископу слезы проливаючю и молящюся ему») [1, ствп. 380]. Ридали також діти, розлучаючись із матерями, яких вели в полон у результаті воєнного конфлікту [1, ствп. 545].

Численні згадки нерадісних емоцій через суспільні біди у літописних та інших оригінальних текстах Русі та Галицько-Волинського князівства вказують на те, що печаль і сльози посідали одне з чільних місць у середньовічних реаліях, а також у сфері уявлення про нерадісні емоції і їхню доцільність у тих чи інших ситуаціях. На цій підставі можна сказати, що цінністю було мирне, уладнане життя, у рамках якого кожен міг виконувати свої прямі функції і обов’язки та реалізовувати законні права. Навіть суворе середньовіччя розуміло, що війна – це не нормально. Збройні конфлікти надзвичайно актуалізовували святі покаянні нерадісні емоції, смиренні сльози повчання та прохання, а також природні смуток і плач у зв’язку зі смертю ближніх та розлукою з рідними.

Сучасність, навіть без детального аналізу джерел, дає підстави стверджувати, що війна покликала до життя нерадісні емоції за усіх названих обставин. Загальну скорботу переживаємо ми всі через спільну для нас усіх біду, плачемо, проводжаючи в останню дорогу героїв (військових та цивільних), проливаємо сльози, розлучаючись із рідними на невизначений час. Як і середньовічні правителі, українська влада розділяє біль свого народу: весь світ облетіло фото сповненого печалі Президента України Володимира Зеленського у перші дні після звільнення Бучі.

За такими звичними природними емоціями, здається, зовсім непомітно сліз покаяння і смиренного повчання та прохання. Але вони є. І прихиляють Небо. І наближають у такий спосіб нашу довгоочікувану Перемогу.