У чому таємниця зростання Литовської держави?
Ще середньовічних хроністів дивувало блискавичне розростання молодої Литовської держави. Племена, які раніше платили данину Русі, у пізніший час стали володарями величезних територій, зокрема і білоруських та українських. Спробуємо з’ясувати, як це відбулося і в чому полягав секрет успіху литовців.
Найдавніші відомості про їхнє проникнення у Південно-Західну Русь вміщені в білорусько-литовських літописах першої (короткої) редакції – середини ХV ст. Повідомляється, що Любарт Гедимінович завдяки родинним зв’язкам утвердився на Волині, а за Поділля литовці боролися з татарськими князями.
У пізніших білорусько-литовських літописах другої (широкої) редакції (датуються першою половиною XVI ст.) йдеться про те, що Шварно (Скирмонт) поширив владу на частину тогочасних Київщини та Сіверщини.
Тут же вміщена й вміщена оповідь про завоювання Волині та Київщини Гедиміном − великим князем литовським (1316−1341 рр.). Першим його воєнним трофеєм став Володимир Волинський. Під час сутички вбито князя Володимира і в результаті – захоплено місто. Луцьк же після втечі свого князя Лева здався Гедиміну добровільно.
Кияни були налаштовані рішуче
Наступного року здійснений похід проти Станіслава Київського. Дорогою захоплено Овруч і Житомир. Битва на річці Ірпінь під Білгородом, у якій завойовнику протистояли об’єднані сили київського, переяславського, луцького та брянського князів, завершилася загибеллю луцького та переяславського володарів, а Станіслав Київський та Роман Брянський врятувалися втечею. Білгородці здалися на милість переможця.
Кияни ж були налаштовані рішучіше. Вони витримали місячну облогу. Після чого також били чолом Гедиміну. Їх приклад наслідували жителі київських «пригородков» (Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода, Путивля), а згодом і Переяслава.
Своїм намісником у Києві та прилеглих землях великий князь литовський посадив Ольгимонта.
Цей літописний переказ переніс у свою «Хроніку» (1582 р.) М. Стрийковський, а звідти інформація потрапила на сторінки багатьох історичних творів. І впродовж тривалого часу сприймалася як достовірна.
Чи були насправді походи Гедиміна?
Але в 2 пол. ХІХ ст. В. Антонович поставив ці відомості під сумнів. Історик зауважив, що принаймні до 1335−1340 рр. Волинь залишалася під управлінням місцевих князів, а потім перейшла у володіння литовського князя Любарта Гедиміновича. Але причиною цього стало зовсім не завоювання, а родинні зв’язки з останніми Романовичами. Крім цього, ні лівонські, ні пруські хроніки, так само, як і північно-східні і ранні литовські літописи, не фіксують інформації про походи Гедиміна на Волинь та Київщину. Не згадують їх і автори історичних праць ХV-ХVІ ст., які писали раніше, ніж М. Стрийковський – Я. Длугош, М. Кромер, М. Бєльський. До того ж, про незалежність Київщини та Волині від Литви, на думку В. Антоновича, свідчать і події 1331 р., що пов’язані з діяльністю митрополита Феогноста в Південній Русі.
Думку В. Б. Антоновича підтримали й інші історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. А М. Грушевський навіть висловив припущення щодо причини появи цієї «легенди» – «підкріпити давністю чиї-небудь права на Київ». Справа в тому що за Вітовта (1396-1397 рр.) у Києві намісником був Іван Ольгимонтович, а в переказі про похід Гедиміна сказано, що великий литовський князь посадив у місті Ольгимонта. Тобто розповідь могла виникнути в пізніший час, щоб показати, що династія Ольгимонтовичів має права на Київ.
Цієї ж позиції дотримується і сучасна дослідниця О. Русина. Опираючись на аргументи дослідників білорусько-литовського літописання про появу широкої редакції літописів у колах, близьких до родини Гольшанських, вона висловлює наступну думку. Родина Гольшанських впродовж тривалого часу була пов’язана з Києвом. Так, у кінці ХІV ст. намісником Вітовта тут був Іван Ольгимонтович Гольшанський. У першій третині ХV ст. у Києві князювали Андрій і Михайло Івановичі, його сини. Після того, як у 1471 р. було ліквідоване Київське князівство, їхній рід повернувся сюди у статусі воєвод, якими були Юрій Олександрович та Іван Юрійович Гольшанські. Намагаючись піднести статус своєї родини, вони створили генеалогічну легенду, за якою від початку панування Литви на цих землях київським князем був їхній родоначальник.
Задля надання історичності оповіді з Галицько-Волинського літопису було взято імена дійових осіб (крім Гедиміна та Ольгимонта). Володимир Василькович та Лев Данилович у легенді «стали» Володимиром Володимирським та Львом Луцьким; Олега, сина Романа Брянського, перетворили в переяславського князя; а Станіслав Київський – напевно, з’явився у результаті перекручення імені Мстислава – брата Льва Даниловича. Таким чином реальні історичні особи перенесені в інший час виступили як сучасники та суперники великого князя литовського, а їх дружба на основі родинних зв’язків (як про це свідчить літопис) перетворилася на солідарність у протистоянні Гедиміну.
Чи міг Київ бути незначним містечком?
Але серед істориків існує й протилежний погляд на проблему, представлений М. Дашкевичем та його послідовниками. В останній час цю позицію відстоював Ф. Шабульдо.
Дослідник вважав цілком реальним, що саме наприкінці 1323 р., після замирення воєнно-політичної ситуації з Заходом, відбувся похід на Волинь. Плани Гедиміна на Київське князівство історик обґрунтовував тим, що навіть в умовах ординської зверхності Київ у ХIV−XV ст. залишався важливим культурним, політичним та економічним центром Східної Європи. Завоювання Києва мало стати підтвердженням права на об’єднання всієї спадщини Русі.
У літописі відображено поступове витіснення з Середнього Подніпров’я ханської влади і заміна її литовською зверхністю. На підтвердження реальності підкорення Гедиміном Київщини дослідник наводить опосередковані дані інших джерел.
На думку Ф. Шабульдо, у 1324 р. Гедимін встановив свою владу над Київським князівством, залишивши тут свого намісника, який у хрещенні прийняв ім’я Федір. Але повний контроль над цими територіями в середині 1320-х Литва встановити не змогла. У літописах під 1331 р. згадуються і князь-литвин, і ханський баскак.
Питання про реальність походів Гедиміна залишається дискусійним; більшість дослідників пов’язують приєднання Київщини, а разом із нею Переяславщини, Чернігово-Сіверщини та Східного Поділля, з подіями 1362 р., коли великий князь литовський Ольгерд розгромив татар на річці Сині Води.
Але, попри все, Україна входила в нову сторінку своєї історії, ставши важливою частиною Великого князівства Литовського. Відбулося феноменальне явище – коли підкорювачі виявилися підкореними: знаходячись на нижчому рівні культурного розвитку, литовці перейняли православну віру, руську мову, традиції воєнно-оборонної справи, господарювання та володарювання, вступали в шлюби з руськими князівнами. Нові господарі дотримувалися мудрого принципу: «Старину не рушимо, новини не вводимо». Саме тому їхнє проникнення в українські землі називають «оксамитовим» завоюванням, а новостворену державу − Литовсько-Руською.