Після захоплення українських територій росіяни одразу ж починають перейменовувати топоніми. Для них питання “на часі” це чи ні не стоїть: вони одразу ж починають “мітити” територію. При цьому складається враження, ніби росіяни, які намагаються хизуватися “вєлікой многовєковой історієй”, далі часів більшовицького перевороту ні подій, ні персоналій не пам’ятають, адже назви для перейменування обирають зазвичай пов’язані з періодом СРСР. Винятки становлять хіба що бібліотеки, які перейменовують іменами представників незмінної “плеяди” російської літератури, як то Чехов чи Пушкін.
Ще до повномасштабного вторгнення, у 2020 році, бойовики ДНР-ЛНР дозволили називати Донецьк і Луганськ старими назвами – Сталіно і Ворошиловград відповідно. Ці перейменування були символічні, але вони все ж пояснюють, хто є героями для окупантів: один з найкривавіших диктаторів XX століття Йосиф Сталін та комуністичний діяч Климент Ворошилов. Останній прославився тим, що під час сталінських репресій брав участь у розгляді так званих розстрільних списків: Ворошилов підписав 185 таких листів, чим прирік на розстріл понад 18 тисяч осіб.
Якщо у 2014 році території Донецької та Луганської областей, а також Криму ще рясніли назвами, які залишились у спадок від царської росії та радянського союзу, то до 2022 року на решті територій України топонімам повертались історичні назви. Окупантів ці нові-старі назви дуже дратували. Аж настільки, що коли ще на Азовсталі тривали бої, 5 травня 2022 року росіяни почали зносити українські таблички з назвами населених пунктів на новоокупованих територіях і міняли їх на російські. Тоді ж одразу окупанти перейменували смт Нікольське, що поблизу Маріуполя, на старе радянське Володарське. Назва “Нікольське” існувала ще за часів, коли українські землі перебували під владою російської імперії. Чому окупантам заважала ця назва – питання. Назву Володарське селище мало протягом 1924-2016 років, і було так назване на честь більшовика Мойсея Гольдшейна, чиє партійне прізвисько було Володарський.
У Маріуполі в червні 2022 року російські окупанти перейменували площу Свободи та миру на Леніна, а на фоні обгорілих будинків повісили свій триколор. І це тоді, коли мешканці міста змушені були стояти у кілометрових чергах за харчами та питною водою.
Також у спаленому місті росіяни перейменували бібліотеки: бібліотека Івана Франка стала бібліотекою “имени Пушкина”; бібліотека Олеся Гончара — бібліотекою “имени Чехова”; бібліотека Михайла Грушевського — Ніколая Карамзіна. Це все дуже цинічно, враховуючи, що ще чотири будівлі бібліотек у Маріуполі зруйнували або значно пошкодили російські ракети. Загалом же росіяни спалили під час обстрілів або ж пізніше ліквідували як “екстремістські” близько 200 тисяч книжок в бібліотечному фонді Маріуполя.
У Мелітополі окупанти заявили про перейменування 55 вулиць, 30 провулків та 1 площі. Тепер там є вулиці Карла Маркса, Катерини Великої та… Олександра Захарченка. Що цікаво: міняти планують не тільки назви вулиць, пов’язані з Україною, а й нейтральні назви.
Наприклад, провулок академіка Корольова тепер називається росіянами ім’ям радянського партійного і політичного діяча Валеріана Куйбишева. Вулиця імені льотчика Амет-Хана Султана, який удостоєний звання двічі Героя Радянського Союзу, стала тепер вулицею “Октябрьской”, а вулиця імені генерала Василя Петрова – вулицею імені чекіста Вʼячеслава Менжинського. Під час Другої світової війни генерал-полковник артилерії Василь Петров двічі був нагороджений званням Героя Радянського Союзу: в 1943 році у званні гвардії капітана за форсування Дніпра і у 1945 році у званні гвардії майора за утримання плацдарму на річці Одер. Очевидно, окупантам не подобається той факт, що з 1994 року до 2003 року Петров обіймав посаду заступника командувача Ракетних військ та артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. І замість вулиці на честь героя Другої світової війни в окупованому Мелітополі тепер є вулиця чекіста Менжинського, при якому вирувала так звана колективізація та репресії.
Площу Соборну в історичному центрі Мелітополя окупанти перейменували на Революційну.
Не тільки старим кривдникам України знайшлось місце “на вулицях” окупованого Мелітополя, а й так званих “героїв російської весни” не образили та назвали їхніми іменами пару вулиць. Наприклад, вулиці міста окупанти назвали іменами вбитої пропагандистки Дарії Дугіної та ватажка донецьких “ополченців” у 2014-15 році Олександра Захарченка. Вулиця Інтеркультурна стала вулицею Катерини Великої.
У тимчасово окупованому Енергодарі Запорізької області одній з вулиць росіяни повернули стару назву Радянська, яку переклали як “СовеЦкая”.
На тимчасово окупованій Херсонщині окупанти не можуть змиритись із назвою міста Олешки, а тому називають його “Цюрупинськ” (назва міста протягом 1956-2016 років). Або ж кличуть “Алёшки” – так помилково назву українського міста вимовляли росіяни ще в імперську добу. Окупанти планують перейменувати місто на “Цюрупинськ”, адже видно, як їх тригерить назва Олешки. Чому? Бо вона нагадує про те, що задовго до росії й совєтів тут вирувало життя: перша літописна згадка міста Олешшя датується 1084 роком. За часів Русі це був значний центр торгівлі. А у період козаччини на цих землях існувала Олешківська січ.
У планах російських окупантів також перейменувати окуповане село Олександрівка Скадовської громади на Птахівку.
Чим “завинила” назва Олександрівка – загадка. Але Птахівка – це стара комуністична назва, яку село одержало на честь “революціонера”, голови Олешківського ревкому Птахова. Про ставлення до нього місцевих промовисто говорить той факт, що Птахов був убитий українськими селянами.
Повернули росіяни стару комуністичну назву Фрунзе селу Агаймани Іванівської громади Генічеського району Херсонської області. Назву Агаймани село носило з моменту заснування у 1807 році, але у 1937 році було перейменоване на Фрунзе, й існувало з такою назвою до моменту декомунізації у 2016 році. Фрунзе сприяв встановленню радянської влади в Україні, а тому його ім’я має бути стерте з мапи України.
Ще одна жертва перейменувань від окупантів – село Чумацький Шлях у Новотроїцькій громаді Херсонської області. Тепер росіяни називають його Володимиро-Іллінка, на честь Леніна. Таку назву село мало від моменту свого заснування у 1921-го до 2016 року.
Чому росіяни це роблять? Зрозуміло, що не заради “відновлення історичної справедливості”. Насадити російські та радянські назви – це спосіб поширити інформаційний та культурологічний вплив на світогляд мешканців окупованих територій. Адже якщо ви живете на вулиці, названої іменем чекіста, російського історичного діяча чи одного з будівничих Радянського Союзу, якщо ви проходите щодня повз памʼятник Леніна, ви не будете сприймати цих діячів як щось чужорідне для нашої землі. Це одна з причин, чому протягом 30 років незалежності важко було пояснити багатьом українцям, чому радянський режим був окупаційним для українців.
Зверніть увагу, окупанти займаються переіменуваннями першочергово: вони не поспішають спочатку налагодити економічне становище чи побороти корупцію на захоплених територіях. Нам теж не можна зволікати із поверненням українських назв на свої землі. Це не спроба поставити у приклад росіян, а намагання донести важливість дерусифікації та декомунізації, адже війна з ворогом ведеться і на рівні ідеології та ідентичності також.