Ранкова свіжість напалму – Олексій Чередніченко

Ми вже знаємо, які стосунки з росією історично складалися в Серединного Царства (читайте «Китай і Росія – одвічні вороги»), а як щодо «країни ранкової свіжості»?

Що ж, перші збройні сутички корейців з росіянами відбулися майже тоді ж само, що й китайців, що не дивно, якщо згадати, що Чосон була васалом Піднебесної. Корейські загони під командуванням Пен Гипа [1] були вже в китайському поході 1654 року, коли перемога над загоном Онуфрія Степанова на річці Сунгарі [2] поклала край московському просуванню за Амур, і в «можем повторить» 1658 року, коли козачків Онуфрія Степанова з Сунгарі разом з маньчжурами вибивала вже корейська флотилія, очолювана  Сін Ню.

Флотоводець вів щоденник, у якому записував усі події. Найперша згадка про росіян у ньому виглядає так:

«На берегу Северного моря есть шайка разбойников одного племени…».

Далі довелося чекати XIX століття, аби Росія та Корея почали контактувати знову. Найкоротший кордон сучасної рф – з Північною Кореєю по річці Тумен (Туманна). І як він дістався росіянам? Шляхом ошуканства. Коли в 1861 році демаркували російсько-китайський кордон, найближчий до моря прикордонний стовп мав бути поставлений за участі китайського чиновника Чень Ци. Але ось у чому біда: Чень Ци був опійним наркоманом. Тому замість того, аби самостійно виконати покладений на нього обов’язок, він вирушив до Цзіліна по опіум, доручивши росіянам самостійно провести демаркацію на місці. Вони й провели – так, що всупереч умовам Пекінського договору 1860 року узбережжя Ханьци, як воно звалося в Китаї, тобто та сама ділянка нинішнього російсько-корейського кордону, перейшла до росіян… Останні ж загарбали не лише китайську, а й часточку власне корейської землі – острів Ноктундо на річці Тумен.

Китайці швидко усвідомили, що росіяни накинули оком на Корею. Особливо загострилася ситуація в середині 1880-х років, коли проводилися перемовини щодо повторної демаркації кордону (перша проводилася шляхом встановлення не кам’яних, а простих дерев’яних стовпів, і частину з них за чверть століття уже змило чи знесло). Тоді чиновник У Дачень, який у своїх записках і писав про плани росіян на Корею, домігся рідкісного успіху в російсько-китайських зносинах, твердою позицією змусивши російську делегацію на чолі з генералом Барановим віддати частинку захопленої внаслідок оманливої демаркації землі в Приамур’ї. Але ця земля розміщувалася деінде, тоді як узбережжя Ханьци та острів Ноктундо росіяни таки лишили за собою, гарантувавши китайцям лише вільне судноплавство річкою Тумен… До речі, лише в ході цих перемовин у Сеулі вперше й дізналися, що в них, виявляється, ще чверть століття тому росіяни загарбали цілий острів Ноктундо (а там мешкала майже тисяча корейців); китайці висловили від їхнього імені протест, але безуспішно.

Китайцям, утім, допомогла не лише власна непоступливість. Бо саме тоді можливістю проникнення росіян у Корею всерйоз занепокоїлася Британія, з якою після Кушкинського інциденту [3] в березні 1885 року росія стояла на порозі війни. І справді, чому частину території, що нині належить північнокорейському порту Вонсан, росіяни раптом стали називати не інакше як «Порт-Лазарев»? Відомий адмірал ніколи в ньому не бував. Російська преса закликала уряд узяти під власний контроль Вонсан і острів Чеджу; ходили чутки, що на острові Комундо (який англійці називали Порт-Гамільтоном) росіяни хочуть влаштувати собі базу для постачання власних кораблів вугіллям. Британці діяли на випередження і вже в квітні 1885 році окупували Комундо. Лише після деескалації конфлікту та одержання від росіян неодноразових запевнень, що на Корею вони, ні-ні, зовсім не зазіхають, англійці в 1887 році вивели війська з острова. Саме на цьому тлі росіяни й погодилися піти на певні поступки У Даченю.

Але власні плани на Корею росіяни, як виявилося, лише відклали до воцаріння Миколи ІІ. Та вже тоді довелося витримувати жорстку конкуренцію з японцями, які після перемоги в японсько-китайській війні 1894-1895 років посилили свої позиції на півострові. У 1896 році дійшло до угоди між обома країнами про спільний вплив на Корею. У той самий час, коли корейська делегація вітала Миколая з коронацією, делегація японська запропонувала росіянам поділити між собою Корею по 38-ій паралелі. Росіяни відмовилися – як виявиться згодом, лише для того, щоб через півстоліття самим нав’язати той самий сценарій.

Російські позиції в Кореї, однак, посилювалися. Росіяни полюбляли нам розповідати, як Україною керують з американського посольства, так от – у 1896-1897 роках Кореєю керували з російського посольства в цілком буквальному сенсі. Справа в тому, що саме до російської місії в Сеулі переїхав двір вана Кореї Коджона, побоюючись внутрішніх заворушень [4]. Саме звідти Коджон усунув прояпонський уряд і призначив проросійський на чолі з Лі Ван Йоном. Натомість різко посилився вплив росії – настільки, що вона здобула право офіційно тримати свій гарнізон з кількохсот вояків у Сеулі, а корейські фінанси були під фактичним контролем російського радника Алексєєва. Росіяни також одержали велику кількість корейських концесій, торгових і промислових. Після цього прибічники патріотичного «Клубу незалежників» починають ставити питання про звільнення не лише від японського, а й від російського впливу.

У 1898 році, втім, здалося, що росіяни та японці таки зможуть порозумітися шляхом звичайного розміну: протоколом Ніші-Розена встановлювалося, що до сфери впливу росіян відходить Маньчжурія, а японців – Корея. Японці в цілому були задоволені таким розкладом. Аж тут виявилося, що росіяни, у властивій їм манері, вирішили не обирати між Маньчжурією та Кореєю, а зберегти свою присутність і там, і там. Як це відбувалося в Маньчжурії, ми вже знаємо. А в Кореї росіяни вирішили витиснути максимум з наявних у них концесій. Як і нині, економічні інтереси були прямо підпорядковані політичним – у внутрішніх документах росіяни відверто зізнавалися, що концесії їм потрібні насамперед для того, аби мати привід втручатися у внутрішні корейські справи та опиратися домінуванню японців. Останні теж чудово це розуміли. Особливо їх дратували лісові концесії на річці Ялу, що давали росіянам контроль над китайсько-корейським кордоном. А вже в 1903 році росіяни стали зводити там не лише господарські, а й військові споруди, а будівництво велося силами сотень російських вояків – така собі «повзуча окупація». Край цьому поклала лише російсько-японська війна, де нейтралітет Кореї вартував не більше, ніж нейтралітет Китаю. За її підсумками росіяни, бажаючи зберегти за собою вплив і в Маньчжурії, і в Кореї, програли японцям обидві.

Прояпонська партія вже в 1905 році змушує Коджона погодитися на беззастережний японський протекторат, у 1907 – усуває його від влади на користь сина Сунджона, у 1910-му, нарешті, домагається формальної анексії Кореї Японією. За іронією долі, головним мотором процесу знищення корейської незалежності – і заразом останнім очільником уряду незалежної Кореї – був той самий Лі Ван Йон, якого призначили з російського посольства як проросійського та антияпонського кандидата [5].

Радянський Союз допоміг Кореї звільнитися від японців, але ціна цього визволення загальновідома – війна, 38-а паралель, тоталітаризм. Нагадаю лише, що ще до того, в 1937 році, радянська влада депортувала з Далекого Сходу до Центральної Азії 173 тисячі корейців, вважаючи, що всі вони реальні чи потенційні поплічники японців… Потім був збитий радянським винищувачем південнокорейський «Боїнг» – попри всю пізнішу конспірологію, нині доведено, що ніякої розвідувальної роботи проти СРСР він не вів.

Залишилося додати, що як Китайська Республіка на Тайвані до останнього не визнавала територіальні зміни, на які погодилася КНР (аж до того, що донедавна Тайбей офіційно не вважав Монголію незалежною державою), так і Південна Корея не визнає чинності договору про кордон, укладеного СРСР і КНДР у 1990 році. Тож з погляду Сеула Ноктундо, хоч уже не острів, а півострів, досі є корейською територією.

Наостанок ще одна цитата зі щоденника уже відомого нам корейського флотоводця середини XVII століття Сін Ню, який був водночас і першим корейцем, що спілкувався з росіянином:

«Захваченных пленников разделили и разместили по разным кораблям. Был один из них и на том корабле, где находился я. Этот вражеский пленник говорил, что после того, как они покинули свою страну, они через четыре года добрались сюда, на Амур. Как можно четыре года идти по чужим землям, а после этого еще и сражаться в этих местах?…».

Можна, Сін Ню, можна…

[1] Воєнний діяч періоду Чосон – корейської династії та держави, що існувала в 1392-1897 роках.

[2] Нині повністю в складі КНР

[3] Що позначив найпівденнішу точку російської імперії, а потім СРСР – Кушку в Туркменистані.

[4] Менш ніж за рік до того проросійську дружину Коджона, королеву Мін, убили японські агенти

[5] Корейці й досі не забули його гріхів: у 2005 році в Республіці Корея було ухвалено спеціальний закон, що вимагав конфіскації майна нащадків видних прояпонських колаборантів, і в першу чергу – Лі Ван Йона.