У росії розглядають можливість канонізації відомого полководця Олександра Суворова. Пам’ятають його і в Італії – через Італійський похід 1799 року проти профранцузьких «сестринських республік».
Перед початком Італійського походу, на зорі квітня 1799 року, Суворов, як годиться, оприлюднив відозву до італійського народу. Текст цієї відозви в перекладі на російську мову опублікував у 1857 році Дмитро Мілютін у своїй тритомній «Истории войны 1799 года между Россией и Францией в царствование Императора Павла I» (ілюстрація 1), а у Мілютіна передрукували радянські археографи в останньому томі чотиритомного видання паперів Суворова (ілюстрація 2).
І відтоді всі на пострадянському просторі працюють з однією й тією самою версією відозви. Згідно з цією версією, тим італійцям, які насміляться виступити проти російської армії, обіцяно розстріл і конфіскацію майна. Жорстко, але ж «а ля гер ком а ля гер» («На війні як на війні», фр. – прим. ред.). Але це, повторюю, в мілютінському варіанті.
Натомість можна поглянути на італійський оригінал. Бо відозву Суворова італійською мовою вміщено у видання того ж 1799 року – причому це видання було якщо й «-фобське», то, як видно вже з самої назви, «франко-», а не «русо-» (ілюстрація 3).
Отут-то й виявиться, що Мілютін та всі його наступні переписувачі «скромно» промовчали про те, що Суворов, виявляється, був попередником Кадирова. У тому сенсі, що в своїй відозві погрожував не лише розстрілом і конфіскацією майна, а й знищенням самого дому порушника, що практикується і в Чечні щодо домівок родичів осіб, визнаних Кадировим терористами.
Можна, звісно, посилатися на аналогічний досвід Ізраїлю. Але ані в Ізраїлі, ані, мабуть, навіть у Чечні не практикують іншу суворовську погрозу з того ж маніфесту, теж «сором’язливо» випущену Мілютіним: переслідування і винищення (annientate) родини порушника (ілюстрація 4). Чудовий штрих до образу святого, чи не так?
Під час італійського походу, згідно з «Маркізою д’О…» барона Генріха Вільгельма фон Клейста, російські вояки, яких письменник без зайвих сантиментів зве «азійцями», відзначилися зґвалтуваннями жінок (ілюстрація 5); причому справжнім ґвалтівником «титульної» маркізи виявився, як відомо, той самий російський офіцер граф Ф., який нібито врятував її від власних товаришів по зброї.
На це, однак, можна резонно зауважити, що «Маркіза д’О…» – не лише твір художній, а й фабульно вторинний, будучи в основних рисах зі зґвалтуванням включно переспівом короткої оповідки з «Дослідів» Мішеля Екема де Монтеня. Але, якщо вірити французьким джерелам, гуманне ставлення суворовців в Італії не поширювалося на прибічників французької партії: в одному з листів Наполеону Рюльєр свідчив, що Суворов видав дозвіл на безкарне вбивство будь-якого «якобінця» (ілюстрації 6-7).
Більше того, згідно з французькими донесеннями, російські священники вели серед своїх військ пропаганду про розіп’ятих хлопчиків і що французькі вояки ріжуть полоненим носи, вуха і навіть буквально засмажують. Певно, саме через це після невдалого для росіян бою під Бассіньяною кількасот вояків вирішили втопитися в річці, але не здаватися в полон, а офіцери, що здалися – попросили просто одразу їх повісити… Власних же порушників дисципліни, доносили французи, Суворов карав 100 ударами, а тих, хто самовільно здався в полон – розстрілював (ілюстрації 8-9). Французька антиросійська пропаганда? Можливо, перебільшення, але не пропаганда: ці свідчення виловив в архівах історик Едуар Ґашо через понад 100 років після події, до того вони не публікувалися.
Далі настав час Рісорджименто. Великий Джузеппе Гарібальді, до того, як включитися у визвольну боротьбу, неодноразово плавав Чорним морем, і першим портом, до якого він завітав, стала Одеса. Чи то в Одесі, чи то в Таганрозі він і дізнався про італійський національний рух. Відвідував він і свого дядька, Антоніо Феліче, який був сардинським, а потім неаполітанським віце-консулом у Керчі. А проте офіційний Петербург також незмінно підтримував ворожі Рісорджименто сили. Сардинське королівство гідно віддячило за це росіянам, спрямувавши під час Кримської війни власний корпус до півострова1.
Справжнє потепління стосунків сталося лише на початку XX століття. Об’єднане Італійське королівство на той час уже й саме стало на шлях зовнішньої експансії та на цьому ґрунті зуміло чудово порозумітися з росією. Восени 1909 року імператор Микола II прибув до резиденції італійського короля Віктора-Емануїла III в Турині. Там між монархами та їхніми міністрами закордонних справ було укладено угоду, згідно з якою росія не заперечувала проти загарбання Італією території сучасної Лівії, а Італія обіцяла підтримати російські зазіхання на турецькі протоки. Врешті-решт під час Першої світової війни росія й Італія опинилися по один бік барикад.
Після більшовицького перевороту, політичні траєкторії країн знову розійшлися. Італійці взяли участь в інтервенції країн Антанти на територію колишньої російської імперії на боці білих армій – на Далекому Сході, в Сибіру (т. зв. «легіон Редента ді Сіберіа»), на півночі. Надсилали кораблі і в Україну. Менш відомо, однак, що італійці мали конкретні плани і щодо Грузії. Уряд Вітторіо Емануеле Орландо мав погоджені з Великою Британією плани надіслати до Закавказзя корпус з 85 тисяч вояків на чолі з Джузеппе Пеннеллою, що мав боронити регіон від більшовиків; за підсумками цієї інтервенції Італія могла здобути мандат на управління Грузією. Проте зміна уряду на кабінет Франческо Саверіо Нітті означала відкладення цих намірів на невизначений термін.
Наступне зближення між Італією й росією пов’язане, як не дивно, з приходом до влади в Італії фашистів. Тут саме час замислитися: чому в СРСР наполегливо асоціювали фашизм саме з нацистською Німеччиною? Одна відповідь на поверхні: бо лише на тлі Третього Райху Радянський Союз справді виглядав виграшно та цивілізовано. Фашистська Італія, наприклад, у себе вдома була доволі «травоядною» в плані репресій і тим паче страт; у значно урізаному вигляді, але зберігалася й певна свобода слова й творчості, немислима в Німеччині чи СРСР.
Але є і другий момент: бо інакше дуже незручно було б пояснювати навдивовижу тісні стосунки між СРСР і тією самою фашистською Італією. Справді, за Муссоліні Італія стала однією з перших західних держав, яка де-юре встановила дипломатичні відносини з СРСР (7 лютого 1924 року). Відомо, що в 1929 році до Одеси прилітав з дружнім візитом Італо Бальбо, майбутній колонізатор Лівії. А в 1935 році італійський суднобудівельний завод «Odero Terni Orlando» уклав з радянськими контрагентами договір про будівництво лідера есмінців. І навіть попри загарбницьку війну італійців в Ефіопії та протиборство з Радянським Союзом у ході війни в Іспанії, що ускладнили радянсько-італійські відносини, контракт було виконано.
Ба більше, завершення робіт над крейсером відбулося в рік офіційного початку Другої світової війни: 6 травня 1939 року корабель з почасти італійським екіпажем прибув з Італії до Одеси, де під назвою «Ташкент» був зарахований до складу Чорноморського флоту ВМФ СРСР. Утім, більш відома його «народна» назва – «Блакитний крейсер»: радянські флотоводці в цілях експерименту вирішили не змінювати звичний для італійських Королівських ВМС, але химерний для радянського флоту блакитний колір корабля. Згодом Радянський Союз одержить від Італії ще 45 воєнних кораблів, але вже як репарації після Другої світової війни2.
Крім того, апологети СРСР часом захищають пакт Молотова-Ріббентропа словами про те, що Радянський Союз був останньою державою, яка підписала двосторонній договір про ненапад з нацистською Німеччиною3. Але ж договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між фашистською Італією та СРСР підписано вже в 1933 році, ще до першого договору про ненапад з Німеччиною, що його в 1934 році уклав Пілсудський. Певна річ, Італія тоді виступала радше як противага Німеччині («Ми можемо дивитися зі зверхньою зневагою на певні доктрини, що виходять з-поза Альп від народу, який не знав навіть грамоти, щоб залишити документи про власне життя – і це в той час, як у Риму вже були Цезар, Вергілій і Август», – як казав дуче під час публічного виступу в Барі, невдовзі після спроби нацистського путчу 1934 року в Австрії). Але тут нещодавно онук Молотова викривав Захід за те, що вони до останнього не хотіли відмовлятися від домовленостей з Гітлером – то СРСР не скасовував договір про дружбу, ненапад і нейтралітет з Італією ані після Ефіопії, ані після Іспанії: він продовжував діяти аж до 22 червня 1941 року, коли його порушила сама Італія внаслідок участі в німецькій агресії проти СРСР.
Втім, є й ще цікавіші речі, які зберігаються в італійських архівах. Посол Россо в депеші до Риму від 14 червня 1940 року оповідав, як Молотов з задоволенням слухав його розмірковування про те, як старі демократії занепадають, а приходить доба трьох тоталітарних держав – Італії, Німеччини та СРСР4. Зі свого боку, нарком закордонних справ зазначив, що вступ Італії до війни означатиме
«воєнний колапс альянтів та ліквідацію їх політичного престижу».
Муссоліні був готовий визнати Чорне море, Малу Азію і, можливо, навіть Балкани за сферу інтересів СРСР, аби лише той визнав гегемонію Італії на Середземному морі. Якби на вирішальних перемовинах у листопаді 1940 року Молотову треба було мати справу не з Гітлером, а з Муссоліні, то їх вислід міг би бути зовсім іншим: дуче, вочевидь, подумував про те, щоб використати СРСР як противагу Німеччині, сильної залежності від якої побоювався.
Дуже цікавою для розуміння радянської зовнішньої політики в 1939 році є телеграма, направлена послом Августо Россо до Галеаццо Чіано 18 березня 1939 року, невдовзі після остаточного загарбання Чехословаччини. У ній посол доповідає про свою розмову з заступником наркома Потьомкіним, відомим «італофілом». Потьомкін фактично пропонує Італії співпрацю проти Гітлера, наголосивши на спільності інтересів Італії та СРСР, а саму анексію Чехословаччини розглядає і як спосіб забезпечити німецький тил перед ударом на Захід, і як етап «німецької програми Drang nach Osten».
Найбільш цікаве – в останньому абзаці:
«З огляду на сьогоднішню ситуацію Потьомкін підтвердив спокійну та майже незацікавлену поставу СРСР, зауваживши, що СРСР нині перебуває в сильній позиції та не боїться нападу ні з чийого боку, натомість чимало держав (Франція, Англія, Польща та навіть Німеччина) намагаються сьогодні здобути симпатію Москви».
Італійці зацікавилися радянськими пропозиціями…
І в звʼязку з цим – найсолодше на десерт. Аж до червня 1940 року, коли Італія розпочала бій з Францією, Муссоліні вагався, чи слід йому вступати у війну на боці Гітлера. Наприкінці 1939 – на початку 1940 року італійці навіть постачали ресурси британцям і вели з ними перемовини про можливий продаж військових літаків. Про це дізналися в СРСР, і якою ж була реакція Сталіна? Як виявляється за нововідкритими документами, радянський військовий аташе у Римі в розмові з італійським колегою 14 березня 1940 року – за кілька діб до зустрічі між Муссоліні та Гітлером – дав зрозуміти, що йому відомо про подвійну гру Муссоліні, і заявив таке:
«Ми маємо допомагати Німеччині. Італія і Росія залучені до цього і зацікавлені в поразці Англії»5.
Зрештою дуче так і не наважився на відкритий демарш і до кінця війни залишався відданим союзником фюрера, що призвело до відомого кінця…
Вступивши ж у війну з СРСР, дуче згадав про кавказькі плани Італії двадцятирічної давнини. Ще з 1920-х років Рим активно підтримував грузинську еміграційну організацію профашистської орієнтації «Тетрі Гіоргі». Муссоліні бажав, аби звільнена від більшовиків Грузія стала італійським протекторатом, де владу б перебрала саме ця організація. Італійці доклали зусиль для об’єднання грузинської політичної еміграції, на з’їзді якої в квітні 1942 року було визначено, що в Грузії мала б бути відновлена монархія на чолі з давнім монаршим родом Багратіоні – точніше, його представником Іраклієм Багратіоні-Мухранським. Розглядалося навіть створення в складі італійської армії грузинського легіону на кшталт того, який реально діяв у складі вермахту. Цим планам, однак, завадила не лише поразка країн Осі на Кавказі (де поряд з німецькими військами було зрештою розгромлено й італійську 8-у армію), а й несхвальне ставлення з боку нацистської Німеччини, яка не бажала ділитися Грузією з союзниками.
Вже по Другій світовій війні, навіть попри вступ Італії до НАТО та ЄС, у країні була сильна русофільська течія. Потужний вплив мала Комуністична партія Італії (яка після подій Празької весни 1968 року перейшла на позиції «єврокомунізму»), розвивалися спільні культурні проєкти між СРСР та Італією (зокрема, в сфері літератури та кіно), в Італії розвивалася русистика, в 1960-х роках було досягнуто домовленостей про імпорт з Радянського Союзу нафти, для постачання газу в 1970-х роках збудовано спеціальний газогін. Після падіння радянського режиму зв’язки між рф та Другою Італійською республікою лише зміцнювалися, особливо за урядування дона Сільвіо Берлусконі. І тільки 2014, а потім 2022 рік нарешті змусив Рим внести корективи до ідилічної картини.
Примітки
- Його командувач Алессандро Ла Мармора, творець легендарного військового з’єднання берсальєрів, помер від холери під Севастополем.
- Один з цих кораблів, лінкор «Юлій Цезар» (у радянському флоті – «Новоросійськ»), 29 жовтня 1955 року вибухне на севастопольському рейді, забравши з собою 617 життів. На радянських і пострадянських теренах популярною стане теорія змови, що приписувала вибух діяльності випускників школи бойових плавців князя Юніо Валеріо Боргезе, прибічника фашизму і згодом неофашизму (до речі, її начальником певний час був «Еудженіо Волк» – уродженець Чернігова Євген Волков), але вагомих підтверджень ця версія не має.
- Фактично ж Радянський Союз був не останньою, а першою країною, яка уклала з нацистами договір про ненапад: Берлінську угоду 1926 року про ненапад між СРСР і веймарською Німеччиною, укладену на 5 років, у 1931 році вирішено було спеціальним додатковим протоколом продовжити на безстроковий термін; але до ратифікації цього рішення з німецького боку дійшло лише за Гітлера, 5 травня 1933 року, з реєстрацією в Лізі Націй (звідки на той час Німеччина уже вийшла, а СРСР, навпаки, увійшов) 15 лютого 1935 року… Понад те: навіть якщо не брати до уваги цю угоду, СРСР усе одно виявиться лише передостаннім підписантом пакту про ненапад з нацистською Німеччиною: останньою буде Туреччина в 1941 році.
- На жаль, цю частину телеграми опубліковано в переказі, а не дослівно; але якщо італійці, що винайшли сам термін «тоталітаризм», справді вживали його саме в такому контексті, то це потужний аргумент проти тих, хто надто далеко заходить у своїй боротьбі проти будь-якого порівняння між СРСР та Німеччиною під гаслом «тоталітаризму».
- Детальніше про цей цікавий сюжет можна прочитати тут: E Stalin allontanò il Duce dagli inglesi (avvenire.it). Автор, журналіст Роберто Фесторацці, вважає навіть, що саме Сталін видав Гітлеру плани Муссоліні щодо допомоги англійцям, хоча доказів цього ніби немає.