«Stiprūs kartu» : історичний контекст та досвід українського біженства у Литві – Олена Петраускас

Олена Петраускас

Співробітниця відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України.

Розділ статті: Війна

Україна – країна вільних духом людей.

Працьовитих, гостинних, миролюбних і найбільше у світі прив’язаних до рідної домівки та своєї маленької Батьківщини. Лютий 2022 року змінив геть усе, перетворивши звичний світ кожного українця з усталеним побутом і ритмом життя на пекло болю, страху, невизначеності – повномасштабна військова агресія росії розбила мрії на безліч закривавлених уламків. Перед кожним став найважливіший у житті вибір – лишатись і боронити рідну землю, працювати разом заради перемоги або рятувати свої родини за кордоном.

Найважчий вибір – той, що ми змушені робити від безвиході. Щоденні ракетні обстріли, палаючі автівки російських диверсійно-розвідувальних груп, безсонні ночі під кулеметні черги за вікнами та завивання сирен, відлуння працюючої артилерії на околицях міста, прольоти винищувачів над будинками, триденна комендантська година, відсутність доступу до медичного обслуговування… Ні, це не «країна третього світу».

Це Київ, європейська столиця, на самому початку весни 2022 року. І це – точно не місце для немовлят. Тому єдиним фактором, що зламав особистий внутрішній спротив евакуації, стала відповідальність за життя і безпеку моєї 6-місячної доньки. Лише заради її теперішнього і майбутнього я зважилась на шлях у невідоме, де я залишусь сам на сам із складними викликами, без допомоги та порад близьких, змушена виживати і захищати не лише себе саму.

20 березня, майже місяць живучи під обстрілами і  дочекавшись вікна тиші між повітряними тривогами, що майже ніколи не припинялись, ми покинули рідний Київ утрьох. Додому через кілька днів мав повернутись лише чоловік, а ми мали дістатися Литви.

Чому саме Литва була обрана кінцевим пунктом призначення? Переважна більшість українців (близько 40% за даними ООН) шукала тимчасового захисту у сусідній Польщі з огляду на територіальну близькість, можливості для розміщення великої кількості біженців та відсутність мовного бар’єру. І хоча невеличка балтійська країна вабила українців значно менше, за ментальністю, волею до боротьби, вільнодумством, нон-конформізмом, схожим історичним минулим Литва є набагато ближчою і зрозумілішою для нас, ніж це здавалося би на перший погляд.

Упродовж століть Україна та Литва були нерозривно пов’язані між собою схожою історичною долею, а взаємовідносини між населенням цих країн сягають часів раннього середньовіччя. Через сто років після спустошливої монголо-татарської навали, у середині XIV ст. більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського. Цей час відомий також як доба Литовсько-Руської держави (адже до 90% населення складали жителі колишньої княжої Русі, її державна мова, місцеве самоврядування, закони, віра – фактично відродились), без перебільшення можна вважати одним із найсприятливіших періодів для розвитку української політичної традиції, суспільних відносин, економіки, культури, церковного життя.

Проте, все змінилося із XVІ століття, коли литовські і українські землі увійшли до складу двоєдиної Польсько-Литовської держави – Речі Посполитої, що остаточно закріпило домінування польських еліт, традицій, юридичних норм, католицької віри на цих землях. І все ж, до кінця XVІІІ ст. усі знакові події української історії – від доби героїчних походів українського козацтва проти Кримського ханства та Османської імперії до національно-визвольної війни Богдана Хмельницького, від часів Руїни до Гайдамацького руху, так чи інакше, продовжували впливати і на власне литовську адженду.

Із третім поділом Речі Посполитої у 1795 році як литовські, так і українські землі були розділені між Пруссією, Габсбурзькою монархією та російською імперією, а більша частина територій перейшла саме до володінь останньої. Жорстка політика русифікації, національні та релігійні утиски, репресії, економічне пограбування стали характерними рисами панування  російської влади на захоплених територіях.

У ХХ столітті історично доля українського та литовського народів має ще більше схожих рис. Так, через місяць після проголошення незалежності Української Народної Республіки Четвертим універсалом, 16 лютого 1918 року Державна рада Литви також прийняла акт відновлення литовської державності.

Період 1918-1920 років відзначився боротьбою за збереження державності як Литви, так і України. Литовські війни за незалежність велися так само проти багатьох ворогів:  більшовиків, бермонтійців (пронімецьке литовське військове формування), польських військ. З грудня 1918 по січень 1919 Лівобережжя УНР та новоутворена Литовська республіка були окуповані більшовицькими військами. Проте, на відміну від України, Литві вдалося зберегти незалежність (хоч і не на всій території – Вільнюс був окупований польськими силами). Після російсько-литовської війни це було закріплено у мирному договорі 12 липня 1920 року між Литовською республікою та РСФРР.

Литовська держава де-факто проіснувала до 1939 року, де-юре – до 1940, коли вона була вперше повністю окупована радянськими військами та включена до складу СРСР. Того ж серпня, внаслідок агресивних дій радянських військ проти Румунії,  Чернівецьку область та південь Одещини було включено до складу УРСР.

Після Другої світової війни Литва була остаточно закріплена у складі СРСР на майже 45 років, проте литовські партизани – прихильники відновлення незалежності, як і українські вояки УПА, продовжували боротьбу із радянськими окупантами до середини 1950-х років, коли рух було придушено.

У 1985 році у Києві проходила всесоюзна науково-практична конференція студентів-археологів, де вперше виступали представники з Литовської РСР. Вже на самому початку перебудови вони яскраво вирізнялися відкритим носінням національної символіки – жовто-зелено-червоним триколором та елементами національного вбрання. Пробудження національної свідомості у цій балтійській країні відбулося раніше за інші республіки з огляду на менший час перебування під владою радянської імперії. Між двома молодими археологами – українцем та литовцем, зав’язалась тісна дружба. І ніхто навіть не міг уявити, що через майже 40 років одному із них доведеться рятувати від війни дочку та маленьку онучку іншого.

Тим часом Литва стала першою із республік СРСР, яка проголосила свою незалежність 11 березня 1990. Радянське керівництво не визнало цього акту і запровадило економічну блокаду республіки як каральний захід. Литовці змушені були тижнями жити без світла, опалення, води, ліків та їжі, гуртуватися та допомагати один одному виживати у надскладних умовах, формуючи абсолютно нові уміння та способи комунікації один із одним.  Так само, як і українці у 2022 році внаслідок терористичних атак росії.

Литовці, як і українці, нація вільних духом людей. Економічна блокада виявилася малоефективною, тому була знята у липні того ж року. У січні 1991 радянські війська здійснили невдалу спробу перевороту у Вільнюсі, жертвами якого стало 14 цивільних людей і сотні поранених, що вийшли на захист незалежності своєї держави. Саме тому литовці краще за інших могли зрозуміти нашу незламність у боротьбі з російськими окупантами і водночас відчути увесь жах і біль, що змушували українців їхати подалі від рідного дому.

Шлях евакуації із Києва до польського кордону пролягав майже через пів України – довгою дорогою  повз Білу Церкву, Вінницю, Хмельницький, Тернопіль, Львів, адже місцями недалеко від Житомирської траси все ще точилися бої. Дякуючи колегам із Меджибізького замку, ми мали можливість заночувати у Санктуарії Летичівської Богородиці – визначній римо-католицькій пам’ятці Поділля із більше ніж 400-літньою історією. І хоч температура у нашій «келії» не перевищувала 12-13 градусів тепла, а вночі за вікном періодично вили сирени, я опинилась далеко від понівеченого ворожими ракетами рідного міста, і вперше за місяць відчула спокій.

Дорогою до кордону ми періодично зустрічали одну й ту саму, із безлічі схожих, стареньку оливкову автівку-джип із номерами, що починаються на «АН». Склом заднього виду користуватись було неможливо – увесь салон і дах автівки були наповнені особистими речами родини, що рятувалась з Донеччини – сумки, валізи, пакети, великий жовтий ведмедик – дитяча іграшка. Страшно уявити, що випало пережити людям, які змогли виїхати живими із окупованих територій, і ще страшніше –  яким пеклом було життя тих, кому це не вдалося.

Місто Рава-Руська зустрічало нас вечірніми сутінками другого дня подорожі та масштабною повітряною тривогою, знову оголошеною по всій території України на кілька годин. Загроза ракетних ударів із боку російських військ була перманентною та усюдисущою – ніде не було безпеки, навіть так близько до «натівського» кордону.

Далі за планом – перехід до авто литовських друзів, з якими ми зустрілися на заправці з українського боку кордону. Прощання із чоловіком було недовгим, незважаючи на те, що ніхто із нас не знав, коли нам вдасться зустрітися знову і чи залишимось ми неушкодженими до цієї зустрічі. Усі думки були зосереджені на тому, щоби якомога швидше дістатися безпечного місця.

Перетнути кордон було не складно, адже за місяць потік біженців з України значно зменшився, а отже і черга складала лише 3-4 години на противагу 3-4 дням, що люди були змушені проводити в автівках. Особисті речі майже не перевіряли – обмежились лише візуальним оглядом тотально забитого багажника. Більшість із транспортних засобів на кордоні – легкові автівки, мікроавтобуси, автобуси, пікапи, фури були на європейській реєстрації, і чимало із них позначені червоним хрестом – гуманітарні місії повертались за наступною партією допомоги. Особливо приємно здивував старенький темно-синій «Ягуар» із жовтими номерами – небайдужі британці здолали автівкою великий шлях через усю Європу, адже повітряний простір було закрито, і повертались додому.

Нарешті – Польща, довгоочікувана безпека. Попереду нас чекав не менш довгий шлях до кінцевого пункту призначення – країни великих князів, сонячного бурштину та неймовірних легенд про стародавніх богів.