У 2022 році Україна стала місцем, де вирішується доля світу. Місцем, де світове зло на чолі з росією перейшло у наступ і стало натхненником для зла регіонального, місцевого та містечкового. В цей похмурий час на темній стороні історії опинилися злі, байдужі, сліпі – або ж ті, хто захотіли бути незрячими. Путін, як той мисливець, два десятиліття гудів у ріг повсюди, звучи на бій всякий людський непотріб: неофашистів і ліваків, самозакохану університетську професуру та відвертих бандитів-найманців, продажних політиків та цинічний бізнес, расистів та гомофобів, релігійних фанатиків та мільярдерів, яким кортить погратися у Бога. Ім’я їм легіон.
Росіянам путін дав щастя фашистської диктатури (адже будь-який диктатор – в першу чергу продавець щастя). Натомість багатьом людям він дав ілюзію глобального повстання проти несправедливого світового укладу. Осліплені антиамериканізмом, вони здебільшого просто не побачили, що то було не стільки глобальне повстання, скільки звичайний фашистський путч. Або ж їм було байдуже.
24 лютого, коли росія фізично, політично та інформаційно-віртуально пішла в атаку, Україні судилося стати не просто місцем, де сталася апокаліптична битва Добра і Зла. Наша держава, з усіма своїми відомими гріхами і слабкостями, тим не менше, стала і прапором Добра, і його лідером, і ідеологом, і воєначальником, і бійцем. Зло гадало, що Україна впаде за 15 днів. Якби так трапилося, то на шістнадцятий день всі почали б забувати і про неї, і про те, яка немислима, середньовічна несправедливість була скоєна у Європі посеред 21 сторіччя.
До жовтня так чи інакше впали б і Молдова, і Білорусь, і Казахстан, і багато інших колишніх радянських республік (за винятком Балтії). Їхні прапори лягли б перед путіним як нечувано розкішний подарунок на 70-річчя. А 30 грудня (на соту річницю заснування Радянського Союзу) путін зробив би свій «подарунок» світу: Радянський Союз 2.0. Всі знову пошуміли б – та й повернулися до звичайного життя. Таким був план росії, вигідний багатьом. План, якому світ, з його хваленою багатосторонньою дипломатією та моральними принципами, не міг у практичному плані нічого протиставити. Нічого, крім України.
Новий кривавий геноцид став би частиною новітньої європейської історії. Демократія та свобода зазнали б нищівної поразки. Нинішні криваві диктатори стали б активно обживатися в ролі нових господарів світу, а на горизонті стали б швидко прокльовуватися нові. Те, що залишилось би від вільних теренів, почало б екстрено будувати паркан, за яким перелякано ховалось би від нових хижаків. Але ніщо так не приваблює хижаків, як переляк. Росія, як та п’явка, ще більше б роздулася від крові та швидко почала б примірюватися до нових геополітичних цілей.
Ціле цунамі зла стало б глобальною реальністю вже восени 2022 року – якби не Україна. Тут, на українській землі, на українській волі і силі світове зло зашпортнулося. Та ще й так, що шкереберть полетіла і російська імперська ідея, і глобальна інфраструктура зла, яку так довго і ретельно вибудовував путін.
Очікуваного росією та її міньйонами імперського тріумфу не сталося. Імперія показала свої замазані кров’ю руки, рахітичні ноги і тупі, налиті алкоголем оченята. Перед обличчям героїчної оборони українців, західні (і не тільки) щурі, кроти та гієни, яких підняв на ноги путінський ріг, потроху почали розповзатися по своїх норах – до наступного разу.
Все це трапилося лише з двох причин: по-перше, українські солдати не побігли, а по-друге, українські цивільні не злякалися і не продалися.
Тут постає головне для нас питання: чому ми? Чому саме на наші плечі впав тягар захисту Добра від Зла? Чому саме Україна, користуючись словами Джона МакКейна, стала «не місцем, а ідеєю, за яку варто боротися»? Чому саме Україна не продалася, не злякалася, не схилила коліно перед кремлівським карликом, до якого роками покірним натовпом ішов і схилявся практично весь світ?
Ми, українці, аж надто любимо поговорити про дві речі: нашу велич і нашу ницість. Вірніше, навпаки: спочатку про ницість, а потім про велич. Спочатку про те, що «нічого доброго тут не буде», і що «гірше, ніж зараз, ще ніколи не бувало», і що ми відстали від людства на стільки-то поколінь, а потім про те, що ми нащадки аріїв, що нема мови ближчої до санскриту, ніж українська, і що американець Джон Адамс – це насправді українець Іван Адамчук. І звичка перекладати свої гріхи і помилки на власний народ, і нарочита хвалькуватість – це ознака провінційності, слабкості, незрілості українських еліт, які протягом поколінь скоріше заражали країну своїми хворобами, ніж заряджали її своїми ідеями та енергією.
Добра новина полягає в тому, що в Україні народ парадоксальним чином переріс еліту. Ми бачили це після Помаранчевої революції 2004 році, коли народ подарував еліті перемогу, а вона розміняла ту перемогу на манівці та внутрішні суперечки. Ми так само бачили це і після 2014 року, коли ще одна революція не вилилася у той масштабний прорив до нового майбутнього, якого народ сподівався і заради якого лив кров на Євромайдані.
Іншими словами, в Україні кожна частина суспільства робить свою незмінну роботу: народ перемагає – еліта програє. Помилка путіна полягала у нерозумінні та недооцінці саме українського люду. Немає важчої політичної хвороби та гіршого історичного порадника, ніж хронічна імперська пиха. Путін дивився на Україну і бачив дві складові: Медведчука та інших персонажів політичного водевілю з одного боку та інертну безвільну масу з іншого. Насправді ж інертною безвільною масою був Медведчук і компанія, а народ… Нема слів, аби описати благородство, розум і мужність цих людей.
На кожному етапі новітньої української історії, коли треба було обирати між добром і злом, життям і смертю, українці – ці негорді, прості, вічно критичні до себе люди – проявляли такий рівень благородства і самопожертви, який не снився ні росіянам, ні іншим націям. І річ тут не лише у тому, що інші вже давно не опинялися перед настільки драматичним вибором. Ті, хто знають сучасні західні країни, підтвердять: опинившись у тій ситуації, в якій Україна була після 24 лютого, більшість європейців би «здулися» і здалися у перший же тиждень. Інакше не могло і бути, коли ти звик жити в ілюзії, що у 21 сторіччі нема розбіжностей, які не можна вирішити за рахунок доброї волі, односторонніх кроків назустріч та доброчесної дипломатії. Це красива ідеологія, але 24 лютого ми побачили, що 21 сторіччя настало далеко не для всіх.
Українці не здалися зараз, як не здавалися раніше – путін мав би це знати краще, ніж будь-хто інший. Під час Помаранчевої революції 2004 року вони показали світу, що європейська ідея повноцінно і природньо проросла там, де за задумом батьків-засновників Єдиної Європи цієї ідеї не могло і не повинно було бути. У 2013-14 роках українці не дали ідеї свободи та демократії вмерти на пострадянському просторі, перегородили шлях російського імперіалізму. У 2022 році вони не дали імперським амбіціям переламати через коліно весь світ. Не бажаючи і часто не усвідомлюючи того, на кожному з вирішальних етапів європейської та світової історії українці займали центральне місце і відігравали ключову роль.
Так само центральну (але негативну) роль відігравала і українська еліта, яка йшла по слідах власного народу та системно перетворювала його перемоги на поразки. Це вона дозволила перетворити українську незалежність 1991 року у масове розкрадання української економіки в наступні роки. Це з її легкої руки Помаранчева революція призвела до гіркого розчарування в Україні та імперського запалення в росії. Це її хронічна нездатність провести чесні глибокі реформи раз за разом позбавляла економічного драйву весь регіон. І можна тільки молитися, вірити, екстрено працювати над собою і над державою, аби не трапилося найстрашніше, і титанічна жертва 2022 року не була знову розміняна на дрібні гріхи та грішки політичної та економічної еліти.
То що ж це за народ, що це за люди, що це за «маси», які демонструють такі висоти духу, не допускають тріумфу лиха і не дають світу добра остаточно заснути? Свого часу путінський мислитель Владислав Сурков спробував проаналізувати російську націю, виділивши з неї її незламний стрижень і опору – так званий «глибинний народ». Термін виявився влучним, а аналіз – хибним: 2022 року російський глибинний народ колективно показав себе у всій красі як народ безнадії та бездумності, не здатний не те що на відкритий вуличний спротив, а навіть і на німе обурення. Він виявився передбачуваним і абсолютно не цікавим – чого аж ніяк не скажеш про український «глибинний народ», який колективно проявив себе як титан, як античний образ мужності, сили та моральної незламності.
І тут слово «глибинний» набирає подвійного значення – не стільки в плані існування цього народу, скільки в плані глибин його душі. Глибин, в яких ніхто досі справді толком не зазирнув. Тут і войовничі традиції козацтва. Тут і романтична свобода Григорія Сковороди, бродячого філософа і поета, якого «світ ловив, але так і не спіймав». Тут і стихійний індивідуалізм українця, його тенденція бути в опозиції до будь-якої влади. Тут і економічне господарництво, «куркульство» у найкращому із сенсів.
Українець і свобода, українець і воля, українська воля і європейська свобода – всі ці теми треба підняти відразу після нашої перемоги, а може, і просто зараз. І підняти не в суто національному контексті – а в контексті західному, європейському, геополітичному, глобальному. Ніхто не волів ліпити з України антиросію, але ця війна показала, що Україна нею об’єктивно стала. В тому сенсі, що свобода – це антирабство, гідність – це антиприниженість, а майбутнє – це антиминуле.
Батьки-засновники Єдиної Європи були до певної міри праві, коли не очікували, що свобода і демократія проростуть на пострадянському ґрунті. Надто глибоко був отруєний цей ґрунт столітнім рабством, надто товсті нашарування авторитаризму стояли на шляху. І тим не менше воля пробилася. Більше того, у 1991, 2004, 2014, 2022 роках Україна не зімітувала свободу, а наново винайшла її, базуючись на тому, що є в її історії та душі. Як це диво трапилося? Що воно означає для нас та Європи? Все це треба вивчити, оцінити, усвідомити. А найголовніше – зрозуміти, які нові перспективи і яка роль України буде у контексті розвитку всього вільного світу, який український народ в буквальному сенсі рятує на наших очах.