Бесіду записала Марія Гук
Як почалась Ваша участь у русі «ТЕРоліфанс»?
Я не знала, що робити, я була повністю розгублена, я була у щоденній тривозі, я не могла їсти, я не могла спати. Ну ось перші дні війни було дуже важко морально, хоча я була в безпеці. Ну як, в уявній безпеці, тому що все-рівно ніде не безпечно в Україні. І ти все одно не знаєш, що таке війна, особливо у перші дні, й ти чекаєш, що у тебе прилетить, чекаєш на те, що те, де ти знаходишся зараз, теж захочуть окупувати. Був дуже сильний страх, паніка, нерозуміння, що робити, як бути, прокручування сценаріїв у голові: а що, якщо ось так? А що, якщо так? Якесь таке було примирення зі смертю, неминучістю, що від тебе ніщо не залежить. І у якийсь день я просто виклала фотку у білизні у свій Twitter і мені знайомий написав, що є такий ось рух #теронліфанс, ти можеш туди ніби як вступити. І надав контакти дівчини, яка є засновником цього руху. Вона мені розповіла, як все працює, що ти пишеш у себе, що ти у русі #теронліфанс і тобі надсилають чеки на «Повернись живим», на ЗСУ та інші і ти обмінюєш їх на оголені фотографії або у білизні. Тобто, заохочувати людей донатити на ЗСУ. Я на цьому зібрала 1 000 000 грн за 6 днів. Я просто цілими днями зранку до вечора обробляла ці чеки, перевіряла їх на актуальність. Потім мені почали пропонувати скидати на мою карту гроші.
Я подумала, я можу збирати гроші й надавати пожертви якимось локальним організаціям, тваринам, притулкам, людям, які потрапили у складну ситуацію. І я у себе в Інстаграм написала – давайте мені якісь перевірені організації або пишіть імена людей, які по’вязані з волонтерами, кому я можу допомогти.
Мені почало надходити дуже багато заявок. Я почала перевіряти кожну. Я просила, щоб вони показали, хто вони, чим вони займаються, як вони допомагали раніше – це звіт з попередніх поїздок або допомоги і просила обов’язково, щоб надвали мені звіт, куди йдуть ці гроші, фото продуктів, фото, як вони передають все це. І я зв’язалась з одними волонтерами, які роблять дуже-дуже прям велику роботу, мені їх також відправили якісь знайомі. Я їм скинула гроші. І вони говорять: у нас є телеграм-канал, де ми ведемо звітність. Я подумала, що теж можу завести телеграм канал, де я буду вести звітність.
Як працює #ТЕРонліфанс на допомогу?
Є сайт “Онліфанс”, але з нього він взяв лише назву, тому що вона популярна й асоціюється у всіх з нюдсами. Але по факту це робиться у Твіттері просто в особистих повідомленнях. Хто хоче отримати ню, від просто донатить, присилає тобі скріншот чеку, перевіряєш, що чек зроблено за всіма правилами, і даєш йому заохочення. У кожної дівчини є свій номер, на який має закінчуватися сума. У мене, наприклад, це 26. Це мені запропонував один з користувачів, який мені відправляв чеки і я запропонувала це дівчатам і всі погодились. У кожної свій номер і всі знають, що якщо там донат 1000 гривен 26, то це мій донат. Якщо там 1000 гривень 66, це іншої дівчини. Перевіряється так, або перевіряється через сайт ПриватБанку, дата, час…
Я зараз вже не збираю чеки, я зараз збираю тільки гроші на свою карту, але ось в перші 6 днів там було по 300 чеків за день. Я за один день зібрала чеків на 450 000 гривень. Так у мене просто не було часу ні на що. Просто так зранку до ночі у телефоні копалась, перевіряла ці чеки.
Новинні стрічки про війну, вони дуже сильно роблять боляче, так-так-так я саме з тих людей, хто просто віддалився від усіх місцевих пабліків й усього такого, тому що мені дуже боляче це все бачити. Я дуже емпатична людина і я ніби пропускаю усе це крізь себе. Так, незрозуміло чому, але я не можу інакше. Я просто ридаю цілими днями, я не можу нічого робити. Тому я просто перемістилась у ниву, де я можу допомогти, де я набираю якийсь особистий ресурс, відновлююсь. Я не знаю, як мені взагалі у це все занесло – абсолютно випадково, я ніби хотіла допомогти, перший час відправляла там свої власні кошти, теж шукала кому потрібна допомога. Перший час багато було репостів, де я могла побачити, кому потрібна допомога й відправляла своїи гроші. Потім пішов такий ось розвиток, абсолютно незапаланований. Ну я не знаю, ніби як просто обставини так склались, щоб я могла допомогти.
У мене на той момент були такі відчуття, що ніби я вступила в марафон і мені потрібно бігти, ніби від цього залежить моє життя й усіх оточуючих людей.
Я взагалі не помічала своїх відчуттів ніяких, тільки втому. Я просто працювала, працювала, працювала, ніби завтра закінчиться війна і всі орки здохнуть. Якесь таке було у мене відчуття, я хотіла зробити якнайбільше, допомогти людям, так ніби від мене взагалі увесь світ залежить. Ось ейфорія у мене зараз, коли я чую таке.
Ейфорія у мене, коли я бачу звіти, як передаються ліки людям, як передається їжа, як передаються тепловізори, броніки й усе-усе-усе необхідне передається, ось тоді я відчуваю ейфорію.
Це було не відразу. Я ж кажу, що відразу я взагалі нічого не помічала, а тепер, коли я вже бачу результати… Я навіть не розуміла спочатку, що я роблю і як багато я роблю, тобто я знецінювала кожен свій крок, кожний свій вчинок. Я думала, що я роблю недостатньо, а мені люди говорили: велике спасибі! Ти рятуєш життя! Дуже дякую, ти єдина, хто відгукнувся! Дуже дякую, ти так сильно нам допомогла! Велике спасибі! Люди плачуть, коли отримують це печиво, якусь воду, хліб, крупи. Вони просто плачуть від радості , від щастя, від вдячності. І в такі моменти я трохи почала оцінювати, що дійсно я роблю і чи роблю я багато. Я знаю, що все, що я роблю, дає плоди.
Я іноді просто дивлюсь ці звіти і не можу перестати ридати й плакати, тому що, по-перше, я дуже співчуваю цим людям. По-друге, дуже радію, що я можу бути частиною усього цього, що я можу допомогти, що я у безпеці, що можу зібрати ці гроші, що люди мені довіряють, дають свої гроші і що я можу відправити їх туди, де люди їх потребують.
Мені писали люди з хворобами, що у них нема грошей, що вони не можуть зробити черговий укол хіміотерапії. Я не могла записати це у свій так званий фонд і тоді я допомагала зі своїх коштів. Я не знаю, просто ця війна вона відкрила людей взагалі з інших сторін.
Чи Ви звітуєте про свою роботу у русі?
Конкретно я звітую перед дівчатами-організаторами цього руху, у нас є чат, де ми надсилаємо звіт й рахуємо суму, яку ми зібрали за добу або за кілька діб й відправляємо цю цифру. Звичайно, ведеться ця статистика. Дівчата навіть створили сайт, де є кожна учасниця й учасник – хлопці там теж є. Ми намагалися зробити це супер-офіційно, щоб не було потім жодних питань, все прозоро.
Були ситуації, які Вас вразили, коли Ви допомагали?
У моєм серці, моїй пам’яті залишаться дві жінки-волонтерки у Донецькій області, в Костянтинівці. І спочатку я допомагала одній з них. Вона так тяжко приймала допомогу. Ось ти помічає, що люди, які роблять більше за всіх, вони дуже тяжко приймають допомогу інших, але я відправляла якісь невеликі суми на ліки,на гуманітарку, й вона так сильно дякувала, що я плакала від її слів вдячності. Ну дуже душевна жінка! Але потім вона поїхала кудись за кордон, вивезла дитину з обмеженими можливостями, і з’явилась її колега у мене в моєму інфополі, яка теж просила про допомогу. Вона там залишилась в Костянтинівці і вона єдина зараз, хто допомагає на усю Костянтинівку. У неї є реабілітаційний центр для дітей з обмеженими можливостями, своїх двоє дітей, батьки і ось вона мені розповідає про те, що там відбувається, яка там ситуація. Вона збирає гуманітарку, закуповує ліки, а її знайомий дальнобійник передає до Костянтинівки.
І ось мене просто дивує ця жінка тому, що у неї є можливість поїхати, врятувати своїх дітей, але вона сидить і каже: “Я не можу нікуди поїхати тому, що тут мої хворі діти, я їм потрібна, я потрібна людям, яким потрібні ліки, яким потрібна їжа”. І вона все це купує, фасує й розводить, знімає мені ці звіти, як вона передає все це. Люди дякують, деякі плачуть і ось все це те, до чого можна доторкнутися.
Є ще одна людина, про яку я хотіла б розказати – це тренер з Маріуполя, він виїхав звідти і перший час він та його підлеглі возили гуманітарку до Маріуполя, коли туди ще можна було доїхати, ліки там. Він зараз допомагає біженцям з Маріуполя, тому що зараз вже неможливо туди проїхати. Я його теж дуже сильно поважаю й захоплюючи цією людиною. До того ж, я за цей час я двічі допомогла йому купити їжу для Маріуполя і для біженців, тому що він якось сам намагатися і якось теж тяжко приймає допомогу. Мені доводиться щоразу у нього питати: “Чи потрібна тобі допомога?” . Бачу, що не вистачає там чогось, а він сам не напише “потрібні гроші”. Я йому пишу: “Потрібні кошти?” – “Потрібні”. Так, він їздив на супер старій машинці, яка вже поломалась через те, що він постійно катався всі ці 2 місяця і зараз ледь-ледь просить на нову машину, на транспортер, щоб перевозити більшу кількість їжі.