Як виникла ідея створити платформу?
До війни я довго виношувала в собі ідеї різних проєктів, які б мали відношення до історії, але не мала ніякого досвіду в їх реалізації. На той “довоєнний” час мені вже було 30 років, я мала організаційний досвід роботи в держструктурі та на телебаченні, але ідею власної справи можна було назвати лиш довгостроковою мрією, незакритим гештальтом (це формулювання зараз полюбляють, в тому числі і мій психолог) і ця мрія продовжувала мені ставити одне й те саме запитання: “А ким ти хочеш стати, коли виростеш?”.
Я підсвідомо шукала щось, що могло б мене повернути в історичну професію. Думала, що це можуть бути мистецькі проєкти, кураторські роботи – до чого у мене душа лежала увесь час. Продовжувала сподіватися, що реалізуюся в подібній сфері, але термінового поштовху до цього не було, лиш пролонговані плани. Водночас мене зупиняв ще той фактор, що в столиці й так існувало багато креативних стартапів, нічого нового я б не могла створити. Звучить дуже дико, бо війна в когось забирає життя, а для когось стає каталізатором та рушієм. Це сталося не лише зі мною. Зараз ми можемо спостерігати наскільки багато людей відкрили свій потенціал з початком повномасштабного вторгнення.
Є така етична норма, як “категоричний імператив” – це не зовсім золоте правило моралі. Простіше кажучи, людина в спокійному ритмі свого існування не може беззаперечно змінити свій спосіб буття, але іноді життя їх ставить в такі умови, в які б вони самі себе ніколи не поставили через гуманістичні співчуття до себе. Саме тоді відбувається та моральна еволюція людини, в процесі якої вона відкриває в собі сили, про які раніше не підозрювала.
Якщо я розмовляю важкими конструкціями, то підморгни мені. (Сміється)
“Якби не війна, багато людей не знали на що вони спроможні і не знали своїх сил. Сумно лише, що це сталося за таких обставин”.
Як і чому ти вирішила залишитися у Києві?
З 24 лютого я та мій бойфренд залишилися в Києві! Для нас не виїжджати – це був свідомий і принциповий вибір. Коли о 5 ранку того ж дня ми збирали в рюкзаки свої документи та змінні шкарпетки, жоден з нас не питав ні себе, ні один одного, що буде далі. Ми працювали за інерцією: зібралися, сіли в авто та поїхали до хлопців, де був розгорнутий військовий батальйон. Ми хотіли отримати більше інформації. У багатьох моїх знайомих, що того ж дня сідали в автівки і прямували в абсолютно в інший бік, ніж ми – на захід України, теж не було сумнівів, як чинити. Ніхто не знав, що є більш правильним. Кожен робив вибір. Моя злість мені підказувала, що сьогодні мені варто бути тут і аналізувати. Після розмови зі своїм психологом, я вирішила кожного дня робити невеличкий вибір: сьогодні не поїду, а завтра, якщо буду жива, зроблю вибір далі. Пройшло приблизно два тижні, коли я почала довгостроково робити цей вибір і зрозуміла, що залишусь надовго. В той час у мене була змога працювати лише руками, переносити «гуманітарку», розфасовувати ліки, нарізати бутерброди… Ми тоді не мали часу замислюватися, що буде з нами взагалі. Лише влітку, роздумуючи над перспективами Перемоги, я запитала у себе, а чому ми не думали, що з нами могло статися, коли б найгірші пронози про “3 дні” збулися? Чи стратили б нас як бучанців, чи ізюмців? Що було б з киянами? Проте увесь світ розумів одне: якби Київ не вистояв, то України вже б не було… Розуміння на підсвідомості нашої нації підказувало, що ми не здамося, бо процес боротьби за свободу у нас в крові багато століть. І вже через декілька днів після повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що мені роботи руками стало недостатньо. Адже “Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав”!
Я провела своє дослідження, підбила статистику: більшість моїх знайомих боялися не війни, а того, що вони нереалізовані. Тепер війна і цього вже може ніколи не статися. У всіх крик душі приблизно звучав так:
“Я помру і що я лишив/ла після себе в цьому житті? Чим я був/ла корисним/ою? ”.
У мене була аналогічна моральна ситуація.
“Я 30 років прожила і нічого не змогла суспільно-корисного зробити для своєї держави. Я була маргіналкою?!” (хоча я нею не була ще зі студентських років).
Якийсь час, після 24 лютого 2022 доводилося читати всілякої-всячини, хочеш ти цього чи ні, і в усіх пабліках, які тільки потрапляли на очі. Здавалось, що коли цієї інформації буде ще більше, то мій аналітичний мозок історика сам автоматично відфільтрує недостовірне. І я собі в цьому довіряла. “Які у них джерела?”; “А де посилання на них?”; “Звідки вони могли це взяти?”, – це був мій основний діалог з собою під час читання “рою” журналістських розвідок чи свідчень “очевидців” подій.
В перші дні повномасштабного вторгнення люди часто вводили самі себе в дезінформацію і це було зрозумілим, адже невміння працювати з інформацією посилювало людську здатність щось додумати і поширити панічні фейки в соцмережах. Особливо це спостерігалося в Інстаграм. Люди перепощували неперевірені новини, а потім самі ж їх спростовували, бо через 30 хв. дізнавалися, що то все ж таки були сплановані дії ІПСО. Такі випадки були сотні разів.
Історики інакше аналізують. У них розвинута “підозра”. В памʼяті виникають прецеденти. Цей склад історичного розуму може звертатися до минулого, прогнозувати ситуації, які можуть бути в майбутньому і бачити оте приховане очевидне, що відбувається саме зараз. Не в усіх, звісно – це ж не панацея. (Сміється) Але для переважної більшості – це дуже корисний скіл і його потрібно використовувати для відповідних цілей. З цією думкою я проходила тижнів два. Трохи сепарувалася від нарізки бутербродів, щоб зрозуміти, як я можу допомогти своїм розумом, що дістався мені в якості професійної витримки і організаційними здібностями, отриманими завдяки досвіду роботи в різних структурах.
Не всі наважуються втілити свої ідеї в життя. Що для тебе стало каталізатором розпочати проєкт?
Є причини, а є привід. Причин може бути достатньо багато, вони можуть бути серйозними. А привід може бути один і дуже дрібний. Для того, щоб я могла зрозуміти, хто я є і яка моя роль, моє призначення в часи цієї війни, мені необхідно було сепаруватися від людей, які вже мали своє покликання. Отож, я пішла в абсолютно незнайоме мені середовище – волонтеркою в Костел Св. Миколая, хоч я і римо-католичка, але на той момент, зізнаюсь відверто, була поганою прихожанкою (мені пощастило там знайти багато хороших людей, спілкування з ними дуже наповнювало, особливо близькою мені стала Марія-Тереза, дівчина, яка своїм альтруїзмом надихала всіх навколо. І так щиро молилася під час наших перерв у розвантаженні «гуманітарки», що це наштовхнуло мене подумати про інші, непрагматичні речі. Не просто про виживання, а про людський спадок в теперішній час боротьби, коли потрібно бути сильною духом людиною (це зараз не лише про релігію).
В цій метушні, страху люди зуміли в середовищі Костелу налагодити піднесену атмосферу. Здавалось, навіть, коли невідворотне станеться (в той момент це могла бути смерть від балістичної ракети і більшість сподіватися лиш, що вона буде хоча б швидкою), ми приймемо її з внутрішньою рівновагою. Мене вражало, як прихожани та решта волонтерів (не парафіян) могли виважено і спокійно робити свою роботу.
У Храмі був гуманітарний штаб, ми розвантажували по три 30-тонні вантажівки майже щодня. Отці-настоятелі попросили мене займатися логістикою, бо в нас були надважкі випадки. Особливо пам’ятаю, як доводилося шукати моторний човен, щоб здійснювати переправу продуктів через річку в Чернігові, коли був зірваний міст і люди там залишилися без їжі та теплих речей. Чернігів був дуже важким напрямком на той час. Допомогти відвезти ліки в окупований Ворзель різними партизанськими шляхами… Я цим займалася і раптом зрозуміла, що навколо мене створюється історія. В мене таке буває, я можу довгий час робити щось на ентузіазмі, а потім – “Еврика” і очевидне стає майже геніальним. (Сміється)
Ми живемо в іншу епоху, ніж у ДСВ. Очевидці тих подій не мали глобального доступу до ЗМІ, соціальних мереж, інтернету. А зараз в нашому розпорядженні все це є і ми можемо ним користуватися. Донести інформацію до людей наче більш простіше, але й більш небезпечно. Треба вміти брати на себе відповідальність – подавати правдиву інформацію, якій авдиторія буде довіряти. При всій моїй повазі і розумінні популярності блогерів, саме профі має займатися фаховим просвітництвом, особливо, коли річ йде про історію. Бути блогером – це велика відповідальність, адже це ще й означає бути лідером думок. А коли думки підкріплені неналежною інформаційною гігієною – це “шароварщина”. А коли ці “думки” підхоплює багатотисячна авдиторія, то яке суспільство тоді ми будемо зрощувати?! Відповідь на це питання нам віддзеркалює країна-сусід.
Одного разу в Костелі ми розмовляли про деякі події з історії Церкви і я зрозуміла, що більшість мислять як прихожани, але не як історики. А серед наших співгромадян є такі, які і зовсім не знають своєї історії. Перше, що спадає на думку – бездумний постинг фотографій з прапорами “ногами до верху” на День Конституції (рандомний приклад), але не знають в якому році її прийняли, хто був її автором і, припущу, що якби цей день не був державним вихідним, то мало хто взагалі про це замислювався б. Те, що ми живемо в унікальний для історії, але страшенно кризовий для соціуму період – це зрозуміло. Варто ще й спрямувати цей кризовий і унікальний період у формування національної свідомості за тим зразком категоричного імперативу, про який я вже розповідала вище.
І мені здалося, що я, як очевидиця цих подій, маю їх фіксувати і спрямовувати в потрібний рух. Я – засіб, я – медіатор в передачі інформації для майбутніх поколінь. Я вмію це робити і мені потрібно знайти таких самих людей, які вміють робити це ще краще. Люди, що теж є істориками. В той момент здалося, що мені одній не впоратись через різні стереотипи: хтось з наукових “мастодонтів” несерйозно мене не сприйме, чи хтось скаже, що це зараз не на часі (моє “улюблене”).
Ризикну сказати банальщину, але є речі, які ти змушений робити, щоб хоч якусь користь принести, а є – які вмієш і ти в цьому супер. Ти в потрібному місці та в потрібний час. То від чого буде більша користь?! Ми, як хроністи, почали займатися справою, яку знали трохи краще за решту пересічних осіб. Через півроку-рік, після перемоги, дослідники будуть вивчати величезний пласт подій, структурувати, складати освітні програми і т.д. Історія України для світу тільки зараз почала існувати. І, врешті, потім на полицях і у вітринах іноземних крамниць ми побачимо якусь монографію з перекрученими чи не до кінця дослідженими фактами російсько-української війни з 2014 р.
Ніхто не може її краще описати, ніж очевидці – наші свідчення є чи не основним джерелом. А чому ми не можемо фіксувати нашу історію?! Я подумала, що потрібно скликати “симпозіум” істориків, створити своє комʼюніті.
Як каже наш копірайтер Влад, що теж, до речі, історик:
“Наш диплом, як каста в Індії: вважай, що з ним народився і проживеш все життя, бо це твоє походження”.
Саме так, історична освіта допомагає комунікувати, історія – частина інформаційної політики і один з пріоритетних напрямків на сьогодні. Отже, історик – це назавжди, навіть якщо він і не працює за фахом. Він не забуває як писати, як систематизувати, як аналізувати події, як збирати архівні дані, як проводити польові дослідження для відділу усної історії.
Я почала збирати друзів з факультету, однокурсників. Більшість на ентузіазмі погодилися з тим, що це все ж наш святий обов’язок і ми почали з найменшого – з організаційних процесів. Спочатку вирішили писати статті і визначити фокус та блоки, з якими ми будемо працювати. Це історія України, це історичні розвідки про війну, які мають на меті пояснювати причинно-наслідковий характер, що призвів до війни, бо люди повинні навчитися розрізняти де російські наративи, а де наше – архаїчне. З певним часом зʼявилася команда людей, які готові були продовжити працювати на постійній основі.
На момент створення цієї ідеї, мені, напевно, потрібен був хтось поруч, хто б сказав: “чому ні?”. Деяким людям я вдячна саме за це, хоч тепер наші дороги розійшлися. Тепер мені зрозуміло, що для проєктного менеджменту – це нормально. Врешті, кожен має право вибирати пріоритети. Я хотіла, щоб проєкт виріс далі за рамки нашого хобі і це було моїм найголовнішим пріоритетом.
Нещодавня новина про те, що історія України тепер не буде обов’язковим предметом мультимедійного тесту – це просто провал. Чому так було вирішено – пояснювати не моя компетенція, мені лиш дуже шкода, що ми не вчимося на власних помилках. Отже, погнівались, подискутували, позакочували рукави і вперед – роботи відтепер стало ще більше.
Однією з перших, кого я запросила в команду була дизайнерка Аня, вона з нами працює з моменту, коли це було лише задумом, тепер вона свідок нашого зросту. Вона відповідає за те, щоб картинка в цілому пристойно виглядала, інтригувала, а ми вже відповідали за те, щоб наповнення, тобто, контент, не розчаровував – створили соціальні мережі: інстаграм, Facebook, телеграм-канал та YouTube-канал. Нам довелось боротися з тим, щоб інформація звучала не нудно: менше канцеляризмів, менше академізмів… і ми знаходимось не на катедрі, де нас зрозуміє лише вузьке коло, тоді б ми створили самі для себе пастку – таку собі інформаційну бульбашку і на просвітницькій діяльності довелось би поставити крапку.
Також зрозуміло, що люди тепер перенасичені інформацією і слово “наука” сприймається як “занудство і снобізм” плюс купа термінів, які треба гуглити. “Мізки в трубочку” і не тригерить. Наша ціль – популяризація. Ми не нехтуємо науковістю, але прагнемо обгорнути її в ностальгічний фантик. Це було найскладніше: розповідати про важливі речі простими словами. Зараз у нас більше десятки рубрик. І ще багато відкритих ніш для вдосконалення.
Які ви обрали для себе напрямки досліджень?
В першу чергу виникло питання необхідності фіксації напливу стрімких подій. Це звучить і зараз хаотично, а тоді – поготів. Але все так швидко змінювалося і абсолютно все мало виключну цінність. Я розуміла, що кожен день – в майбутньому – ціла дисертація. Війна закінчиться, а всі ці терабайти пам’яті доведеться розгрібати не один рік, а деякі режимно-секретні речі взагалі стануть доступними тільки через десятки років.
Коли трохи спав хаос і вдалося опанувати себе, стало ясно, що потрібно рефлексувати над найактуальнішими темами. Я, як авторка ідеї проєкту та комунікаційниця, мала спочатку сама протестити наш “пілотний продукт”. Свіжий скандал навколо Папи Римського та його позиції з Хресною дорогою обурили всіх. Мене, як римо-католичку, та й волонтерку Костелу Св. Миколая також. Я мусила взяти на себе відповідальність і постаратися висвітлити цю тему цікаво, професійно і неупереджено, але й не спаплюжити багатовікові традиції конфесії. Люди мають розуміти, що історія – це не чорно-біла картинка. Отже, перша аналітична стаття на платформі була моєю, а далі наша команда стала публікувати матеріали вже нових залучених в проєкт істориків.
Коли напрямків було вдосталь, ми стали їх систематизувати. Найпершою з’явилась необхідність записувати події, що відбуваються навколо дітей.
Якось влітку, коли я вже могла дозволити собі навідатися до рідних, поїхала до подруги на Рівненщину. Вона має двох дітей 10 та 11 років. Ми почали розмовляти про війну. Батьки з ними не так часто ведуть бесіди про патріотизм, але коли я спостерігала за їхніми іграми, то почула розмову про те, що “Батько наш – Бандера” і “що соромно не знати Гімн” і “путін – х*йло”. Цікаво було проаналізувати, звідки вони набираються національної свідомості, що вони про це думають, як вони до цього ставляться. Відчувалося, що це не лише вплив школи та інтернету, а ще й гордість, яку вони хотіли аргументувати…
Але, якщо планувати опитування в глобальному сенсі, підхід до них відрізнятиметься від звичайного запису усної історії. Так просто, як дорослих, дітей опитувати абсолютно неприйнятно. Діти – це наше майбутнє покоління, хотілося б їх відповідно виховувати, шукати ці зв’язки формування патріотизму, в якому віці вони з’являються. Я поспілкувалася із психологинею, вона працює з дітьми і безпосередньо з тими, у яких спостерігається ПТСР. Пані Наталя порадила зробити інструкції для дитячих анкетувань та поділити їх на категорії: діти, до яких війна була далеко, діти, які були безпосередньо в зонах бойових дій та діти, які частково відчули на собі, що таке війна (була чи є не так далеко).
Ми склали питальник, зробили анкету, як дозвіл на опитування для батьків і почали працювати – робити аудіозаписи, пізніше почали з’являтися заходи, які рефлексували над дитячим сприйняттям війни: виставки їхніх малюнків, залучення дітей до різноманітних програм, особливо, якщо це стосується релокації. Ми стали фіксувати, як накладаються програми законодавств світових країн щодо дітей. Досі досліджуємо цю тему.
Інша рубрика виникла цілком логічно. Це “Жіночі студії у вирі війни”. Гендер зараз дуже гаряча тема в усіх сферах, а на війні – поготів. Жінка не є тільки військовослужбовицею, а є мамою, дружиною, керівником структур, чиновницею… Ми хотіли б дослідити цю тему не з попсового її боку. Вона заслуговує окремого пласту. Зараз мені 31 рік. Я працювала багато і важко, я навчалася, росла над собою, вдосконалювалася і все своє життя вибивала своє місце в цьому світі. Це було і є нелегко в цивільному житті. Уявіть, як жінкам на фронті зараз важко ще й боротися із проявами сексизму. І давайте будемо відвертими – він все ж існує.
Нашій команді важливо було в цій рубриці зібрати не лише сухі факти про “жінку у війську”, а про її внутрішній світ, психологію її рішень і перерозподіл гендерних обов’язків тощо. Звісно, без порівнянь не вийде, тому ми періодично порівнюємо сучасних жінок з жінками ДСВ, ПСВ. Нещодавно на нашій платформі вийшло інтервʼю про створення жіночої форми для захисниць – яскравий приклад того, що в такі важкі часи ми маємо говорити ще й про, здавалося б, цілком логічні речі – жіночий військовий одяг. А в українській армії до цього він не був передбачений. Висновки самі можете зробити. Такі деталі мають свій сенс, тому що люди починають замислюватися над дуже важливими соціальними проблемами. Наше суспільство вже не буде таким як раніше. Навіть до тих тем, до яких в минулому відносилися скептично – фемінітивів, вживали терміни, на кшталт, “берегині домашнього вогнища”, “свята краси і квітучості”. За цей рік все дуже змінилось і прогресувало. Знову-таки, якою ціною ми платимо за ці уроки. Я наголошуватиму на цьому постійно!
Також у нас є рубрика “Минуле заради майбутнього”. Ми розглядаємо причинно-наслідкові звʼязки і прецеденти в історичному минулому, як вони повпливали на українське суспільство тепер. Це логічне продовження того, чим має займатися історія і чому потрібно вчитися на своїх помилках.
Ще одна цікава рубрика, яку я не можу оминути, бо вона виникла у вирі подій перших тижнів називається “Гранослов”. Ідея її миттєво з’явилась у моїй голові під час комендантської години, коли ми поверталися автівкою на квартиру поспати, як раз під час активних боїв під Києвом. Ми проїжджали численні блокпости і на кожному з них був пароль, я не буду конкретні приклади озвучувати саме в цьому інтерв’ю. Паролями слугували архаїчні українські слова, які у повсякденному вжитку зараз вже ніхто не використовує, ми чули їх від наших бабусь-прабабусь. Всі вже знають про “паляницю” – слово, яке жоден росіянин правильно не зможе вимовити, та й решта тих слів була такою ж. Я навіть подумала, що в ЗСУ є спеціальна посада філолога, який вичитує в словнику Грінченка такі слова-пастки, в які могли втрапити вороги. В той час, коли ти підʼїжджав до блокпоста, військовий тобі казав одне слово, а ти йому – інше. Пароль складався з двох слів. Це як силогізм в античній літературі. А от це слово (“силогізм”) ви тепер шукайте в нашому “Гранослові”. (Сміється).
Звісно, цих слів не так вже й багато, проте, коли наші читачі почали читати аналітичні тексти, то стало зрозуміло, що деякі історизми потрібно теж пояснювати. І ми вирішили додати до цієї рубрики ще й їх, щоб було комфортно: прочитав статтю, помітив незрозуміле слово, а ми його вже пояснили в “Гранослові”. Плюс під час війни завжди зʼявляється військовий сленг, позивні, зараз навіть діти розуміють, що означає “бавовна”. Захотілось це увіковічнити. Щоб не зникло. Тому включили в рубрику і третій смисловий вид слів – військові неологізми, якщо можна їх так назвати. Тобто, “Гранослов” – це такий собі словник нашої платформи.
Решта нашої роботи, окрім аналітичних статей – це інтервʼю з експертами в тій чи іншій темі. Одне із цікавих відбулося з експертом, який брав участь у ребрендингу військового строю. На нього теж надихнув випадок. Ми з бойфрендом прогулювалися по ВДНГ та побачили військових, які купували собі шаурму і у кожного були на формі різні знакові шеврони. Я почала прямо на місці гуглити і шукати пояснення цим символам. Захотілося описати. А ще краще – розпитати. І ми поговорили з людиною, яка була причетна, розробляла, вивчала геральдику. Багато наших досліджень відштовхуються від конкретних ситуативних історій.
Я певна, що решта наших рубрик, як “Історія моєї релокації, або країна, що дала мені прихисток”, “Мистецтво, що породила війна”, “Боротьба світових країн з «рускім міром»: уроки для українців” – потребують окремої уваги, тому, я запрошую підписатися на наші соціальні мережі: сайт, інстаграм, фейсбук, телеграм-канал, ютуб-канал, подкасти і вибрати будь-який зручний формат для ознайомлення з інформацією. І варто також пам’ятати, що інформаційна гігієна – це основне, за що ми боремось в своїй організації!
Чим відрізняється «Літопис Незламності» від інших історичних платформ?
Ми маємо відповідну освіту та багато інших скілів. Адже історик, якому 30 років і трохи за 30 вже встиг попрацювати не лише в архіві чи на катедрі, а й познайомитися з бізнесом, спробувати себе в ролі помічника народного депутата, побути прес-секретарем якоїсь структури, зайнятися аналітикою, побути айтішніком чи креативним менеджером фірми, стати вчителем дітей, військовим, що пішов на фронт, мамою, яка народила в бомбосховищі… Так, і всі ми – історики. Ми встигли трохи пізнати життя: зняти рожеві окуляри, але ще й не розчаруватися. Ми – ровесники Держави, ми спостерігали за Помаранчевою революцією в підлітковому віці, ми стояли на Майдані, ми воюємо зараз під час цієї війни. Ми знаємо, що таке боротьба. І ми вже знаємо ціну свободи.
Кожен з нас підходить до теми дослідження не лише з огляду фактів чи хроніки, а й з психологічного, культурного, мистецького, економічного, релігійного, філологічного, дипломатичного, етнологічного зрізів.
Ми не блогери, що прикрашають свої дописи лиш для того, щоб лишатися на плаву, чи тому, що ця тема зараз стала популярна на тлі нової хвилі українізації, ми не “ворожимо по зорях”… Ми – професіонали. А ще я наголошую завжди на тому, що Літопис – аполітична платформа, всі особисті політичні вподобання ми лишаємо при собі. Етичний кодекс історика – без гніву і упередження підходити до справи. Це дуже важливе правило. Коли істерія починає “накривати” наукове товариство – пора ставити хрест на кар’єрі. І справжній фахівець це розуміє, навіть якщо це рішення непопулярне.
Моя команда готова багато працювати, щоб історію не “переписали під себе” в будь-який зручний момент зміни ситуації і переконана, що згодом наші матеріали будуть використовувати для іноземних наукових досліджень.
Яким ти бачиш майбутнє свого проєкту?
Вважаю, що зараз час таких, як ми. Нехай мене розпинають за ці слова, готова навіть розповісти, як це правильно зробити, свою дипломну я таки присвятила інквізиційним катуванням. (Сміється)
Моїм друзям ніколи не набридне жартувати, що я б могла професійно проводити допити російських полонених. А от мені набридає читати “експертні оцінки” людей про процеси, які відбуваються далеко від них. Люди, що зробили свій вибір і тепер кажуть щось про спільну перемогу, бо не хочуть бути вигнанцями. Бути “безбатченком”, не мати своєї етнічної території – ми вже з’ясували, що це боляче.
Мій колишній і нахабно-розумний однокурсник Макс Близнюк якось влітку мені сказав:
“Ті, хто нічого не роблять – мають замовкнути навіки”.
Кожен має різні обставини, страх, що паралізує – це ж, чорт забирай, все-таки війна, але я пропоную жити зі своїм вибором далі, спокійно працювати, але не робити жалюгідних спроб виправдатися, чому вони зараз не тут. Коли це нещиро – це одразу видно: “і хочеться, і колеться” так треба бути “в тренді”. Врешті, у всіх людей є потяг до марнославства і своя моральна “індульгенція”.
За тиждень до повномасштабного вторгнення у мене була відверта розмова з бойфрендом про те, що війни не уникнути. Розмова відбулась в одному з київських ТРЦ. Я не забуду її ніколи! По дорозі з ТРЦ ми дивились на людей, які безтурботно купували речі в магазинах, які їм ніколи більше не знадобляться… Це відчуття того, наче ти щойно дізнався про кінець світу, а решта про нього ще не здогадується і тобі лишається лише запам’ятати безпечність в їхніх очах, яка скоро зникне.
З 24 лютого 2022 р. мені довелося побувати і на деокупованих територіях, зокрема в Херсоні (півтора тижні після звільнення), в Дніпрі, Миколаєві… Я бачила людей, які зробили свідомий вибір лишитися. І, знаєте, я досі почуваюсь некомфортно, коли опиняюсь в компанії, яка обговорює без будь-якої ніяковілості свої дезертирські ухили від можливості волонтерства, повісток та інших планів залишитися в безпеці за будь-яку ціну. Мені неприємно, бо я маю свій досвід переживання війни і свою історію формування патріотизму.
Не всіх це стосується, звісно! Бо голос більшої частини наших громадян, що вимушено опинилися за кордоном, звучить ще гучніше, ніж наш. Ми в команді маємо авторку, науковицю, яка пройшла несправедливі випробування диктаторським режимом самопроголошеного узурпатора: її чоловіка – справжнього білоруського патріота, запроторили до в’язниці за те, що він боровся за свободу та можливість демократичного вибору своєї держави, як боремося зараз ми. Це українка, патріотка і мама, що працює за кордоном та на науковому рівні “доносить істину” до тих іноземців, які ще думають, що “не всьо так адназначна”. Вона ініціювала уроки для дітей з історії України в недільній школі закордонного міста. І я безмежно поважаю той досвід, крізь який вона пройшла та проходить разом з маленькою дитиною.
Ми з командою зараз в процесі реєстрації ГО і особисто я мрію зробити історичну агенцію, до якої зверталися б за фаховим історичним супроводом. Якщо вам потрібен фахівець для коментарів на телеканал – ось цей фахівець; вам потрібен експерт для розробки державних освітніх програм – в нас і такий є; вам потрібен історик чи мистецтвознавець для супроводу в створенні музею, чи галереї – вам до нас; вам потрібен репетитор для приватних занять – і такого наша агенція має; вам потрібно запросити історика на публічну локальну конференцію чи міжнародну – без проблем… Можливо, до моменту виходу цього інтерв’ю, ми реалізуємо цю мету, принаймні, встигнемо зареєструвати.
Я прагну зібрати істориків-однодумців з усіх куточків України під одним дахом Літопису, вербувати талановиту та свідому молодь і певною мірою монополізувати цю сферу. Щоб кожен член нашої команди міг голосно звучати, особисто самостверджуватися, піднімати авторитет України та повагу до її історії. Так склалось, що охлос задає tone of voice і це є проблемою суспільства споконвіків: менш освічені маси через свою нахабність і відсутність певних моральних принципів керують інтелектуальними елітами, а останні настільки інтелігентні, що не можуть перетнути цю нахабну межу. Пересічні громадяни дивуються абсурдним викликам та пропаганді росії, типу, як можна вірити в приховані бази НАТО на території України, що українці винні в розповсюджені коронавірусу, що українські гуси – біологічні термінатори, і ставлять риторичні питання “як таке можливо в 21 столітті?!” А історик не ставить собі таких питань і наше завдання навчити решту працювати з інформацією. Якщо хтось скаже, що це дуже амбітна ціль – для нас це буде компліментом. (Посміхається)
В нашому світі, на жаль, щоб відстояти своє місце під сонцем, доводиться ще й вчитися основним правилам макіавелізму – йти по головах. Грубо, безцеремонно. На це здатен не кожен, але українцям варто щось з цього запозичити. Пора скидати рожеві окуляри.
Історія має пам’ятати не лише кров, історія має пам’ятати ще й імена! Імена тих, хто здобував свободу та незалежність ціною цієї крові, бо це справа честі, а не хайпу!