Як виховати і зберегти почуття патріотизму: історія одного досвіду

Людмила Петрушко

Кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу кодикології та кодикографії Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, дослідниця українського середньовіччя, Києво-Печерського монастиря та Києво-Печерського патерика, історії Церкви, історії емоцій, випускниця історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Колись, ще в шкільні роки, я отримала від керівниці літературної студії завдання написати вірш про рідне місто. Разом із ним мудра Т. О. Масло дала почитати мені книгу історика Ю. А. Кушніра «Дністряни» [1]. Натхненна прекрасною повістю мого земляка, у якій викладалася зворушлива історія походження нашої рідної Заставни, я досить швидко написала свою віршовану версію. Скромна поезія, що лише, мов зірка, відбивала світло великого світила (яким був вказаний твір), стала до певної міри знаковою у моєму житті, вона увійшла до першої (і поки що єдиної) моєї авторської збірки. З нею взяла участь не в одному конкурсі, з неї почалося моє знайомство з найдорожчою у моєму житті людиною.

Повість і, відповідно, вірш оповідали про історію великого почуття мудрого і миролюбного скіфського царевича Заста та прекрасної душею і вродою місцевої дівчини Аїди. На честь своєї коханої дружини, яку молодий правитель попросив стати його Заставною, він збудував наше місто. Під час підготовки до одного з конкурсів, наставник по ораторській майстерності, розставляючи в моїй поезії правильні смислові акценти, сказав дуже глибокі слова:

«З любові наше місто починалось! З любові, розумієш, з любові, не з каменю, не з чогось іншого, а з любові!..».

Мабуть, я сама, пишучи вірша, не вкладала такого змісту. А доросла мудра людина цей зміст прочитала, зрозуміла. З любові… Це дуже важливо. Важливо, щоб за всіма починаннями, всіма діями стояла любов. Бо любов ніколи не перестає (1 Кор. 13:8). І, мабуть, все, що народжене з неї і підтримуване нею – теж ніколи не перестане.

Якусь частину свого життя (маю на увазі ту, коли вже усвідомлювала такі речі) я помилково вважала себе людиною, для якої патріотизм є чимось чужим. Патріотичні заходи, пісні, поезія, а тим паче, якісь політичні гасла, здається, не знаходили належного відгуку в моїй душі. Напевно, від цього самій було трохи важко. І я навіть почала думати, що, коли виросту і в мене будуть діти, то обов’язково виховуватиму в них почуття патріотизму (тоді не розуміла, як я могла б нашкодити їхнім юним душам цим штучним нав’язуванням не пропущених крізь моє серце ідей!). Дякую Господу, що ще задовго до того моменту мені відкрилася вся оманливість такого погляду на себе. Насправді, любов до Батьківщини в мене була. І формувалася вона насамперед під впливом родинного оточення. Те, що вдома не лунали вигуки «слава Україні» і ніхто не бив себе в груди, доводячи свій патріотизм, зовсім не означало його відсутність. Швидше – навіть навпаки.

У моїй родині, до речі, і з боку Мами, і з боку Тата, певною рисою було і залишається прагнення до передачі та збереження знань про свій рід. Певна така історична свідомість (не слід, до речі, забувати, що українське національне відродження ХІХ ст. почалося значною мірою з генеалогічних пошуків), яку я раніше сприймала, очевидно, як щось природне, а відтак, ступивши на історичну стежку, дуже раділа і радію нею. Думаю, саме ця родинна історична свідомість, поряд із народними піснями, що їх співала Бабуся (бо це було для неї природно), добрими звичаями (бо так робили з року в рік), рушниками та сорочками (бо це прекрасно), вишитими не машинкою, а працелюбними руками, і не просто земляків, а моїх Рідних (і тому мені дуже прикро, коли це все називають «шароварщиною»), українською книгою (бо вітчизняними загалом і буковинськими зокрема, особливо О. Кобилянською, класиками у нас по-щирому захоплювалися) заклали в моїй душі глибинні підвалини любові до рідної землі.

Крім благодатного впливу родинного оточення, варто додати те, що батьки, бажаючи долучити мене до високого, неодноразово брали мене в театр – і в Чернівцях, і в рідній Заставні (актори нашого аматорського колективу на сцені не грали, а жили), де в репертуарі були україномовні вистави, з народними костюмами і музикою, з національним колоритом. Відвідували й концерти, у яких знову – українська мова, пісня, танець, вбрання… І все те так щиро, з любов’ю до своєї справи, до людей, до рідної землі. І все воно, мов рівномірними мазками фарби, лягало на юну душу, зміцнювало проросле зерно патріотизму. Можливо, в цій моїй любові було і залишається мало державницьких елементів, і зовсім відсутні націоналістичні, однак, вона в’яже мене сотнями незримих, але таких міцних ниток із рідною землею, і є запорукою моєї вірності їй.

Свою лепту вклало також знайомство з красою України – з дивами її природи, неповторними краєвидами, творами образотворчого мистецтва та архітектури. А також навчання в школі та університеті. І, напевно, не стільки сам матеріал, який нам викладали, а скільки людський фактор. Тим, що улюбленими уроками були історія, мова та література, завдячую не лише особистому інтересу до гуманітарної сфери, до слова, до оповіді; а насамперед моїм дорогим вчителям, які власною майстерністю та любов’ю до нас і своїх предметів, цей інтерес зміцнили та поглибили. Думаю, що вибір професійної стежини був пов’язаний саме з талантом вчителя історії Д. В. Ганича. А в студентські роки, коли після першого курсу потрібно було визначатися з подальшим «місцеперебуванням», на кафедру давньої історії України, а не на іншу, я пішла після того, як відвідала просемінарій професора В. І. Ульяновського і зрозуміла, що хочу бути його ученицею. Саме завдяки Василю Іринарховичу я стала дослідницею історії свого рідного, а не якого-небудь іншого народу.

Вирішальним же в утвердженні мого патріотизму стало відкриття, яке подарувала мені невелика, але дуже глибока своїм змістом, книжка про митарства блаженної Феодори, видання Києво-Печерської лаври. Було це десь на перших курсах університету. У ній, у роз’ясненні п’ятої заповіді Божої прочитала, що настанова про шанування батька та матері передбачає також любов до своєї Батьківщини. Відтоді любов до рідної землі з земного рівня була перенесена на рівень небесний, з тимчасового – у те, що має безпосереднє, пряме відношення до Вічності. Вона перестала бути чимось маловажливим і набула статусу покладеного на мене Господом священного обов’язку.

Аналізуючи під цим кутом зору прояви церковно-приходського життя (ту незначну частину, про яку трохи знаю), знаходжу низку свідчень того, що ця заповідь виконується в Церкві (маю на увазі Українську Православну Церкву). З часів мого воцерковлення та до нині за кожним Богослужінням підносяться молитви за Богохраниму державу нашу Україну, її владу та військо; Церква і в мирні часи, і в теперішній трагічний час (що почався з 2014 р. і став особливо страшним після 24 лютого) допомагала і допомагає своєму народу; у багатьох храмах та обителях ікони прикрашені рушниками, юні пономарі тримають їх на руках (мабуть, за гарною давньою традицією), разом із освяченим єлеєм, яким священики помазують вірян; у День Святої Трійці люди намагаються прийти до дому Божого у вишитому одязі; церковні хори виконують піснеспіви Києво-Печерської та Почаївської традицій; в любові до рідної України та всього, що з нею пов’язане, православні батьки виховують своїх дітей. На днях, коли ми поверталися із святкового Богослужіння з монастиря, і маленька дівчинка, побачивши, що випадково в машині нам під ноги впав жовто-блакитний прапорець, показала на нього, попросивши підняти, бо сама не могла цього зробити. Я була зворушена.

А понад все сказане, православні українці проявляють патріотизм у своєму намаганні жити за заповідями Божими, у щоденній духовній боротьбі і невтомній праці над собою. Бо лише через людину, яка виконує волю Господню, Божа благодать сходить на землю, на якій вона живе. Тому, саме такі наші співвітчизники є найбільшими патріотами в найповнішому значенні цього слова [2].

Важко або й неможливо любити щось абстрактне, якесь чуже для душі поняття чи віддалений принцип [3, с. 45]. Але коли вони конкретизовані тим, що близьке, дороге і рідне серцю, тоді це почуття є не просто можливим, але й природним. Мабуть, у цьому ключ до проблеми початкового неусвідомлення мною власного патріотизму і швидкого написання поезії про рідне місто після прочитання історії великого і світлого кохання наших предків.

Із аналізу власного особистого досвіду я зробила наступний висновок щодо джерел любові до рідної землі. Сподіваюся, він буде корисним усім нам і в теперішній час, і після Перемоги.

Те, що закладається родиною в юному віці, пускає найглибші корені й приносить найбільші плоди. Відбувається це тому, що тоді людина, мов незасіяне поле, і все, що пов’язує її з сім’єю та дитинством є для неї однією із найсвятіших, найзворушливіших основ життя. Особливо, якщо в сім’ї панує атмосфера щирості та любові. Розвиваються ці перші паростки під впливом оточуючого середовища, за умови, що воно правдиве і позбавлене лукавства, під впливом наставників та діячів культури, якщо вони вкладають у свою справу майстерність та душу. Однак, важливо, щоб любов до рідної землі була усвідомлена, як священний обов’язок перед Творцем, який можливо реалізувати, як і все інше, лише з Його допомогою («Без любові до Бога будь-яка інша любов нереальна та недовговічна» [3, с. 41]). Тоді любов до Батьківщини набуде духовних рис, стане особливо міцною і по-справжньому благородною.

Патріотизм може проявлятися не лише в тих видимих, а можливо, й показових формах до яких ми звикли, ні. Ще більше, ще правдивіше – у жертовному, скромно-мовчазному, але сумлінному служінні кожного з нас на своєму місці Господу і Богом дарованій нам землі та її народу.