Зерно як зброя: чого прагне ворог? – Галина Сафар’янс

Галина Сафар'янс

Історикиня, аспірантка університету Григорія Сковороди в Переяславі, провідна екскурсоводка НМАП України (2015-2018 рр.), вчителька історії та правознавства гімназії 179 міста Києва.

Розділ статті: Війна

Після заяви росії 17 липня 2023 р. про вихід із зернової угоди Україна втратила можливості безпечно експортувати зерно домовленим коридором через Чорне море. За словами Міністра закордонних справ Дмитра Кулеби через «голод для шантажу» сотні тисяч людей у всьому світі будуть позбавлені базового харчування. Окупанти 2-й рік поспіль спалюють українські поля, крадуть й вивозять збіжжя та обстрілюють сховища паливно-мастильних матеріалів, але українські аграрії сіють та збирають урожай в умовах війни.

Чому росія використовує такі методи ведення війни? Чи використовувалася техніка продуктової блокади щодо України раніше? Звернемося до історії.

До 2022 р. Україна була однією з держав лідерів із експорту зернових культур, щорічно постачаючи близько 60 млн. т. до Туреччини, Китаю. Єгипту, Індонезії, Іспанії, Лівії, Тунісу та низки інших країн.

Найдавніші згадки про вирощування пшениці на території України можна віднести до періоду неоліту. Вивчаючи залишки поселень трипільців, археологи зробили висновок про те, що вони вирощували пшеницю. Згодом мешканці Стародавньої Греції з метою вирішення власних аграрних проблем селилися в Криму, купуючи зерно в мешканців тогочасних українських земель. В часи Київської Русі пшениця була вагомою статтею в міжнародному торговому шляху «Із варяг у греки».

З XVIII ст., коли українські землі увійшли до російської імперії, зерно стало вагомим чинником економічної політики. У ХІХ ст. більшість українців проживали у селах та займалися сільським господарством, але з розвитком промислової революції збільшується кількість працівників фабрик та заводів. Зростає населення міст. Царський уряд активно використовував даний процес для русифікації міст, видаючи низку законів про обмеження української мови. З’являється тенденція – в містах розмовляють російською, а в селах – українською. Активно розповсюджується образ українця хлібороба, що розмовляє «малоросійським наріччям», тим самим нав’язуючи комплекс меншовартости.

Імперська політика використовувала також українське зерно для поповнення державної скарбниці. Як сьогодні, так і в ХІХ ст. основними шляхами вивезення зерна з України були порти Чорного та Азовського морів, а також залізниця через західний сухопутний кордон. Протягом другої половини ХІХ ст. експорт зернових культур в середньому становив близько 92 млн. пудів (1,47 млн. т). Варто згадати той факт, що українці забезпечували продуктами харчування армійські полки, які базувалися в різних містах, а також постачали продовольство, зокрема і пшеницю, на фронти під час багаточисельних воєн російської імперії.

Проте вже з 1891 р. через падіння врожайності в російській імперії та виходом на світову арену США, експорт впав майже вдвічі. Український хліб став спробою подолати економічну кризу в державі, збільшивши посівні площі, які до 1913 р. займали 8,9 млн. га. У 1910 р. було експортовано 821 тис. пудів зерна на суму близько 747 952 тис. руб., проте це не вирішило проблеми сільськогосподарської кризи, яка була однією з причин для революції 1905 та 1917 рр.

В цей час, намагаючись підвищити врожайність пшениці, українські селекціонери вивели відомий сорт м’якої озимої пшениці «Українку 0246», авторства В. Є. Жолткевича, І. М. Єремеєва та Л. І. Ковалевського. Він характеризувався високими хлібопекарськими властивостями, посухо- та зимостійкістю, а також високою врожайністю. До 1940 р. «Українкою» було засіяно близько 7 млн. га. У 1956 р. ООН визнав цей сорт міжнародним стандартом сильної пшениці. Середні показники врожайності даного сорту  збільшилися з 12 до 20 ц/га, а в кінці 30-х рр. вона давала 30 ц/га. Це дало можливість збирати кращі врожаї якісної пшениці та збільшити експорт.

Цією ситуацією скористалися більшовики. Вони добре розуміли важливість українського хліба і те, в чиїх він руках. Після революції 1918 р. під гаслами «Земля – селянам» намагалися налагодити поставки хліба до Петрограда для підтримки нового режиму. Українське зерно стало важливим інструментом на міжнародній політичній арені. Так, у 1920 р. РСФСР пропонував постачати збіжжя до Латвії в обмін на визнання УСРР. Того ж року був підписаний договір з Італією про експорт зерна з Одеси до Генуї. 1921 р. Москва вимагала від України «в ударному темпі дати десять мільйонів пудів хліба», а до кінця року до 100 вагонів хліба для вивозу за кордон. Експорт зерна здійснювався і до Великої Британії, Туреччини, Італії, Японії, Фінляндії, Німеччини, країн Балтії. Наприклад, лише Велика Британія в 1924 -1925 рр. закупила 26,799 млн. т. української пшениці, а 1926 -1927 – 138,486  млн. тон зерна. Цікаво, що до Німеччини 1,5 млн. тон зерна було відправлено 22 червня 1941 р., за декілька годин до нападу на СРСР.

Намагаючись показати успіхи соціалістичного режиму, совіти вивозили на світовий ринок дешеву сировину та сільськогосподарську продукцію. У 1930 р. було продано 4,8 млн. т зерна по 30 рублів/т, а вже у 1932 р. – 5,1 млн. т по 18 рублів/т, що були одним з найвищих показників експорту за весь період існування Союзу. Газета «Rigashe Rundshau» 27 жовтня 1930 року писала: «Фактично, жодна європейська держава, навіть США, неспроможна за теперішніх економічних та політичних стосунків щось розпочати проти російського демпінгу, поки не створять єдиного фронту економічної блокади СРСР».

Натомість Союз закуповував  продукцію для індустріалізації: машини, верстати, обладнання для заводів тощо. Ціни на них були в рази більшими, ніж на товари, що експортувалися. В спробі врівноважити ціни на імпорт збільшувався експорт.

Влада намагалась приховувати реальний стан речей, заперечуючи проблеми з економічною кризою та голод. На засіданні Європейської комісії Ліги Націй у травні 1931 р. представник Совіцького Союзу заявляв, що країна «не тільки не відчуває кризи, але переживає, навпаки, період нечуваного підйому всього її господарського життя». Також було запропоновано укласти договір про економічний ненапад, опираючись на той факт, що СРСР продавав найбільшу кількість сировинних товарів, насамперед хліба. Це давало можливість союзу диктувати власну політику на світовому ринку.  Європа не протестувала, намагаючись зберегти мир за будь-яку ціну.

Така політика, в свою чергу, позначилася на ситуації всередині країни. Нові високоврожайні сорти зернових культур дали можливість збільшувати норми хлібозаготівель, а тоталітарна держава загнала селян у колгоспи для реалізації поставлених завдань. Відповідно до постанов ЦК ВКП (б) Україна повинна була 1931 р. здати 7,8 млн. т. зерна, що в умовах погіршення природніх умов та масового небажання селян йти до колгоспів була непідйомна. Та все ж Україна надала 1,7 млн. т. зерна. Совіцьким людям не вистачало зернових для задоволення власних потреб. Під приводом невиконання хлібозаготівель було заборонено українізацію. Надзвичайно високі хлібозаготівельні плани з метою продажу українського зерна стали однією з причин Голодомору 1932-1933 рр., який забрав життя 10 млн. осіб.

Для відбудови після Другої світової війни знову необхідний був український хліб. В перші повоєнні роки сільське господарство зіткнулося не лише з браком робочої сили та продовольства, але й посухою. Урожай зменшився на 40%, але цього мало вистачити для забезпечення хлібом власних потреб. Утім, з Москви було видано постанову про постачання зерна до країн Східної Європи з метою перешкодити наданню допомоги від Америки та задля поширення комунізму в цих державах. Українці знову вимушені були пройти Голодомор 1946-1947 рр. В опустілі міста та села переселяли росіян з метою посилення комуністичної партії та послаблення українського національного фактору.

Ситуація із зерновими культурами змінилася після приходу до влади Микити Хрущова. Його політика освоєння цілини в пресі подавалася як велика перемога. Але з 1961 р. совіцький Союз вперше був вимушений купити зерно за кордоном. До 1990 р. відсоток імпортної пшениці становив близько 41,1% від власного. Це було наслідком неефективної політики колгоспно-радгоспної системи та екстенсивної форми господарювання. Через дефіцит грошей та незацікавленості селян в результатах власної праці  рівень продуктивності колгоспів знижувався з року в рік.

Криза сільського господарства спонукала переглянути соціальну політику, але рівень життя селян практично не змінився. Українське зерно експортувалося в союзницькі республіки, а його кількість не перевищувала поставки імпортованого.

Зі здобуттям незалежності України та ліквідацією совіцької системи господарювання в селі врожайність майже одразу зросла. Тепер аграрії мали можливість самостійно розпоряджатися своєю землею і були зацікавлені у збільшені вирощеного зерна.

З окупацією Криму в 2014 р. та повномасштабним вторгненням у 2022 р. українське зерно знову опинилося в центрі світової уваги. 22 липня 2022 р., за посередництва президента Туреччини та ООН, була укладена угода, яка передбачала вивіз зерна з трьох українських портів. Це дало можливість нашій державі виконати зобов’язання перед партнерами та експортувати зерно. Так  Ефіопія та Ємен отримали 250 тис. т зерна, Афганістан – 130 тис. т, а Сомалі понад 50 тис. т. Ціни на зерно на світовому ринку знизилися на 23%, а Україна отримала кошти до державного бюджету.

Із невиконанням росією зернової угоди та продовженням воєнних дій ситуація змінюється. Україна не може в повному обсязі постачати на світовий ринок  кількість товару, який був до 2022 р. Це веде до збільшення глобальної ціни на зерно. МВФ уже попередив про ріст цін на 15% і, як наслідок, подорожчання усіх продуктів харчування.

Відстояти власну позицію та заявити про зерновий шантаж Україна намагається на всіх світових майданчиках. Представник України в ООН  Сергій Кислиця говорить, що зривом зернової угоди росія намагається шантажувати світ. Росія збільшила власний експорт вдвічі, завдяки блокаді українського зерна. Глава МЗС України Дмитро Кулеба наголошує, що постачання зброї, зокрема винищувачів F-16, дасть можливість захищати зерновий коридор та дозволить продовжити експорт сільськогосподарської продукції. Крім того, неможливість вивозити збіжжя портами змушує країни ЄС вводити обмеження на український агроімпорт через їх сухопутні шляхи з 15 вересня. Це ще один метод, який росія використовує у війні, намагаючись створити напругу між Україною та її партнерами й перебрати на себе роль головного постачальника зерна.

Варто нагадати, що згідно Женевської конвенції від 1949 р. про захист цивільного населення під час війни та статтею 8 Римського статуту міжнародного кримінального суду викрадення продовольства з окупованих територіях є воєнним злочином.

Як бачимо, українське зерно протягом історії використовувалося для досягнення політичних та економічних інтересів як власне нашої держави, так і країн, до складу яких вона входила. Але саме в часи совіцького Союзу воно стало способом тиску та знищення українців. Цей метод використовує і його правонаступниця  росія, змушуючи таким чином «сісти» Україну за стіл переговорів та зняти санкції. Зерновий шантаж є ще одним видом зброї, яку використовує країна-агресор. Наша держава робить усе можливе, щоб виростити зерно не тільки для власних громадян, але й для жителів інших країн.