Іван Світличний – двигун «шістдесятників»
Він був світильником, що горів і світився.
В. Стус
Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору.
В.Стус
Його називали архітектором шістдесятницького руху, двигуном шістдесятників. Він народився і виріс у російськомовній Луганщині, але до останнього дня боровся за незалежну Україну та українську мову. Український поет, літературознавець, критик, правозахисник, лауреат Шевченківської премії – все це про Івана Світличного, якому 20 вересня виповнилося б 95 років. Всі, хто знав Світличного, згадували про його незламну позицію, кришталеву чесність та доброту у ставленні до кожної людини. Він був моральним авторитетом для всіх дисидентів, справжнім українським патріотом.
Здобув філологічну освіту в Харківському університеті та в аспірантурі Інституту літератури у Києві. Його дисертацію «Рухома естетика» не допустили до захисту, бо в ній бракувало цитат класиків «марксизму-ленінізму». Головною справою свого життя Іван Світличний вважав роботу над словником українських синонімів. Як й інші шістдесятники, він неодноразово говорив про втрату самобутніх рис української мови та її знищення, закликав до збереження автентичності рідної мови. Розпочав пошуки українських синонімів ще до другого ув’язнення 1972 року і працював до фатального інсульту у 1981 році.
Іван Олексійович Світличний — ще і знаний український поет, літературознавець критик, правозахисник. Побратими-шістдесятники одностайно оцінили його внесок у культурно-національну розбудову духовності ХХ століття. «Без активної цілеспрямованої діяльності Івана Світличного, — зазначав Богдан Горинь, — не було б руху шістдесятників як історичного явища, не відбулися б ті процеси, що загрожували існуючому радянському ладові». Поетеса Ірина Жиленко у спогадах про Івана Світличного наголошує, що Іван Олексійович був «збирачем людей», адже саме він зумів «зібрати» Григорія Кочура, Михайлину Коцюбинську, Аллу Горську, Віктора Зарецького, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Галину Севрук, Людмилу Семикіну, Веніаміна Кушніра, Опанаса Заливаху в «букет людей воістину прекрасних», бо «усі ми, — зауважує І. Жиленко, — зійшлися на світло його серця. Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше».
Згодом Оксана Забужко у спогадах про І.Світличного, зауважує, що «двигуном українського шістдесятництва» була малопомітна для широкої аудиторії, але в КДБ добре знана постать Світличного, котрий «своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духу, й форми. Бувають такі люди, — каже українська письменниця, — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутності». Цю думку потверджує і Василь Стус: «Все найкраще в мені — це Іван. Усе найкраще в багатьох інших — од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору».
Іван Світличний був однією з чільних постатей українського дисидентського руху. І просто не віриться, що сьогодні в Україні його постать нікому, властиво, крім нечисленного кола дисидентів, невідома.
Проте в 60-і і 70-і роки, перебуваючи під пильним наглядом, Світличний попри все пише і часом навіть публікує статті, перекладає Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, інших авторів з польської, турецької, сербської. Водночас в його долі відобразились усі найважливіші аспекти українського дисидентства 60–70-х років. Вона тісно вплетена в історію українського руху антирадянського опору.
І.Світличний помер уже в незалежній Україні, у жовтні 1992 року, але як творча людина – загинув у серпні 1981 року в засланні на Алтаї. Його в 1978 р. вислали на Алтай, хоч всім було відомо, що важкий клімат і відсутність належної медицини пришвидшать його смерть. У 1981 р. він пережив і клінічну смерть. Над його ліжком висіла карта Радянського Союзу, де він позначав місця, де його товариші. З великим сумом говорив, що українці окупували весь Сибір (уявити, як була розтерзана українська еліта, інтелігенція).
Світличний був живим містком між Східною і Західною Україною. Він один з перших налагодив творчий зв’язок з діаспорою та львівською інтелігенцією всупереч офіційній ідеології – Зіною Ґеник Березовською, Вірою Вовк, Анною-Галею Горбач, Євгеном Сверстюком та іншими.
Він переконував, що час підпільної національно-визвольної боротьби минав і треба боротися «словом». Через діаспору передавав інформацію на Захід про те, що відбувається в Україні.
У роки перебування в таборах Іван Світличний був ініціатором більшості акцій протесту в’язнів, а також голодувань, найдовше з яких тривало 56 днів. Під час одного з таких голодувань втратив 26 кілограмів і важив усього 44. Світличний був одним із перших, хто запропонував записувати спогади в’язнів. Найболючішим рішенням для Івана Світличного була участь в акції в’язнів різних національностей, коли вони писали листа Брежнєву та відмовлялися від радянського громадянства. Світличний розумів, що після такого рішення його вже ніколи не випустять на свободу.
Помер Іван Світличний 25-го жовтня 1992 року. На його могилі на Байковому цвинтарі стоїть козацький хрест з написом «Він був світильником, що горів і світився». Світличний був похований у вишиванці, яку йому подарував Василь Стус.