Минув місяць з того часу, як було знищено окупантами Каховську ГЕС, Україна й досі оцінює катастрофічні економічні наслідки. Затоплення цілих населених пунктів, знищення інфраструктури, ускладнення ведення сільського господарства в одному з найродючіших регіонів України на роки вперед – лише деякі з довгого списку. Крім того, до чека на 411 мільярдів доларів, які за оцінками Світового банку, Європейської комісії та ООН необхідні для відновлення України, додалося ще щонайменше 2 мільярди.
Однак руйнування Каховської ГЕС також нагадало нам, що навколишнє природне середовище зазнає не меншої шкоди під час воєнних дій, ніж економіка, і досі залишається німою жертвою цієї війни. Заголовки ЗМІ такі явища, як опустелювання екосистем, потрапляння десятків тонн нафти у Дніпро й агротоксинів у Чорне море та небезпеку епідемій нібито давно забутих хвороб називали по-різному, акцентуючи на тому, що з часів Чорнобиля таких тяжких наслідків для екології не зазнавала жодна країна у Європі, проте найчастіше поруч зі згадкою про підрив ГЕС зустрічається саме поняття «екоцид».
У цій статті пояснюємо, що таке екоцид, чи може Міжнародний кримінальний суд притягувати до відповідальності за злочини проти довкілля, чи дозволяє міжнародне гуманітарне право використовувати небезпечні сили під час військових дій та чи підлягають дамби особливій охороні під час війни.
Що таке екоцид? Проблема криміналізації екоциду порівняно нова й обговорюється трохи більше ніж 50 років, а поява цього поняття завдячує війні, гербіцидам та протесту наукової спільноти.
Артур Ґолстон, виступаючи у 1970 році на Конференції з питань війни та національної відповідальності, засудив операцію збройних сил США під назвою «Рука ранчо» у В’єтнамі й вперше назвав умисну й безповоротну шкоду навколишньому природному середовищу екоцидом.
Річ у тому, що під час В’єтнамської війни постачання зброї, боєприпасів та провіанту для армії комуністичного Північного В’єтнаму та В’єтконгу здійснювалося через мережу прихованих доріг, яка отримала назву «стежка Хо Ші Міна». Її маршрут переважно пролягав через вічнозелені джунглі та мангрові ліси, листя яких слугувало зручним прикриттям для перевезення необхідних товарів.
Тому метою операції «Рука ранчо» було викрити шляхи постачання завдяки розпиленню з літаків спеціального гербіциду «агент Оранж», який зумовлював скидання лісами листя. Подібні гербіциди називають дефоліантами.
«Агент Оранж» виявився також ефективним для знищення посівів, щоб позбавити армію Північного Вʼєтнаму джерел продовольства.
Вплив гербіцидів на в’єтнамців, які здебільшого займалися сільським господарством, виявився катастрофічним. Загалом американські військові за 9 років обприскали близько 25% джунглів і близько 36% мангрових лісів В’єтнаму. Також за різними оцінками від 2,1 до 4,8 мільйона вʼєтнамців зазнали безпосереднього впливу гербіцидів, які виявилися токсичними і для людей. Розпилений аерозоль не тільки викликав хвороби у дорослого населення, а й у дітей, які народилися згодом на територіях, що піддалися обприскуванню.
Зрештою застосування гербіцидів було зупинене, як і сама операція.
З того часу проблеми екології тільки актуалізувалися. Однак, попри зусилля А. Ґолстона, до цього не існує міжнародного акту, який би встановлював відповідальність за екоцид або принаймні розʼяснював, що це таке, як, наприклад, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього пояснює, що таке геноцид.
Невизнання екоциду як міжнародного злочину не відповідає вимогам часу, тому над проєктами міжнародних актів у цій сфері працюють деякі незалежні неприбуткові організації. Наприклад, Stop Ecocide International пропонує внести зміни до Римського Статуту й розглядати екоцид як протиправні або свавільні дії, вчинені з усвідомленням того, що існує значна ймовірність серйозної, широкомасштабної або довготривалої шкоди навколишньому середовищу внаслідок цих дій.
Тут необхідно пояснити, що є різниця між міжнародними злочинами та транснаціональними злочинами (або злочинами, що викликають міжнародну стурбованість).
Відповідальність за вчинення міжнародних злочинів встановлюється безпосередньо міжнародним кримінальним правом. Їхній перелік не змінювався з 1945 року і до цього часу їх залишається всього 4 – це геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії.
Натомість відповідальність за вчинення транснаціональних злочинів випливає із законів держави, ухвалених на виконання її міжнародних зобов’язань. Наприклад, деякі конвенції покладають на підписантів обов’язок криміналізувати катування, тероризм, певні правопорушення у сфері обігу наркотиків тощо.
Екоцид та інші екологічні злочини не є ні міжнародними, ні транснаціональними злочинами.
Питання криміналізації екоциду залишаються на розсуд кожної окремої держави. Україна, до речі, серед небагатьох країн світу, яка включила до свого кримінального кодексу злочин екоциду та визначила його як масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу.
Отже, можна розраховувати на притягнення до відповідальності безпосередніх виконавців підриву Каховської ГЕС за українським законодавством. Кримінальне провадження вже розпочате й ведеться розслідування.
Чи має Міжнародний кримінальний суд юрисдикцію щодо злочину екоциду або інших злочинів проти довкілля? У Міжнародного кримінального суду обмежена юрисдикція, яка поширюється винятково на міжнародні злочини, якими є вже згадані геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії. Тому очевидно, що самі по собі екоцид чи інші «зелені» злочини знаходиться поза його юрисдикцією.
Водночас може бути так, що дії, що завдають шкоди навколишньому природному середовищу, вчиняються в контексті міжнародного злочину.
Завдання значної шкоди екології може непрямо відображатися в умисному створенні умов життя, розрахованих на доведення до повного або часткового фізичного знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Так, у розумінні статті 6(c) Римського Статуту, яка стосується геноциду, «створення умов життя…» може включати умисне позбавлення ресурсів, необхідних для виживання населення та погіршення стану здоров’я представників певної групи внаслідок погіршення стану довкілля.
Водночас заподіяння екологічної шкоди саме по собі не є геноцидом. Це, однак, не означає, що окремі аспекти злочинної поведінки щодо довкілля не повинні братися до уваги при переслідуванні за вчинення геноциду.
Руйнування або погіршення стану навколишнього середовища може мати значення, якщо розглядати його комплексно з іншими діями, які демонструють чіткий намір знищити національну, етнічну, расову або релігійну групу. Наприклад, забруднення води було одним з епізодів, які врахував МКС при видачі другого ордеру на арешт президента Судану Омара Хасана аль-Башира, звинуваченого, серед іншого, у вчиненні геноциду проти населення Дарфуру.
Значна шкода довкіллю може бути також одним із інструментів для винищення частини населення або його депортації чи насильницького переміщення, які є злочинами проти людяності. У цьому випадку необхідно довести, що екологічна шкода була частиною широкомасштабного і систематичного нападу на цивільне населення.
Проте єдина пряма згадка про довкілля в Римському Статуті міститься в статті 8.2(b)(iv), яка стосується воєнних злочинів. Йдеться про криміналізацію умисного вчинення нападу з усвідомленням того, що такий напад заподіє масштабної, довготривалої та серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно надмірною в порівнянні з конкретною та безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою.
Цікаво, що тут довкілля захищається через його власну цінність, незалежно від будь-якого значення, яке воно може мати у зв’язку з інтересами та діяльністю людини. Натомість у статтях, які стосуються геноциду та злочинів проти людяності, навколишнє природне середовище набуває значення лише через шкідливі наслідки, які його погіршення може мати для цивільного населення.
Проте згадка у статті саме про напад ускладнює притягнення до відповідальності за підрив дамби у Новій Каховці як за воєнний злочин. Наприклад, чи можна вважати підрив проходу до машинної зали нападом, якщо дамба перебувала під контролем росії? Відповідь на це питання не є очевидною.
Нечіткість критеріїв за Римським Статутом може перешкоджати кваліфікації злочинних дій проти довкілля як воєнного злочину. Наприклад, вважається, що екологічна шкода, завдана під час війни в Перській затоці, коли Ірак навмисно завдав авіаудару по кувейтських нафтових свердловинах і згодом розлив мільйони барелів нафти, підпадає під сферу застосування статті 8.2(b)(iv) Римського статуту. Хоча питання також спірне, оскільки є думки, що наслідки від цього нападу не є масштабними та довгостроковими.
Однак зазначені проблеми навряд чи стануть на заваді при прийнятті рішення Прокурором МКС щодо того, чи слід розслідувати руйнування Новокаховської дамби. Тому притягнення винних осіб, зокрема тих, хто віддав наказ про підрив, у межах МКС цілком можливе. Звичайно, у контексті кримінального провадження щодо одного з міжнародних злочинів.
Чи користуються дамби та греблі особливою охороною під час війни? Під час міжнародного збройного конфлікту Протокол І до Женевських Конвенцій розрізняє дамби як цивільні об’єкти та воєнні. Водночас за загальним правилом напади на них забороняються.
Так, установки та споруди, що містять небезпечні сили, такі як греблі, дамби й атомні електростанції, не повинні ставати об’єктами нападу навіть у тих випадках, коли такі об’єкти є воєнними, якщо такий напад може викликати звільнення небезпечних сил і тяжкі втрати серед цивільного населення.
Водночас спеціальний захист дамб від нападу припиняється, якщо гребля, дамба використовується не за своїм звичайним призначенням, а для регулярної, значної й прямої підтримки військових операцій, і якщо такий напад є єдиним можливим способом припинити таку підтримку. Напад на атомні електростанції дозволяється тільки в тому разі, якщо вони виробляють електроенергію для регулярної істотної та безпосередньої підтримки воєнних операцій.
Удар під час Корейської війни по шлюзах Хвачхонської ГЕС є прикладом нападу на дамбу, яка кваліфікується як військовий об’єкт під час міжнародного збройного конфлікту. Літаки ВМС США завдали удару по греблі в 1951 році, оскільки Північна Корея могла використати її для блокування просування військ ООН, затопивши долину нижче за течією. Північна Корея також могла закрити ворота дамби, щоб знизити рівень води нижче за течією та переправитися через річку для атаки на фланги сил ООН.
Проте, як відомо, дамба у Новій Каховці перебувала під контролем окупантів з лютого 2022 року і будь-яких воєнних об’єктів на ній чи поруч, які б належали Україні, не було. Отже, ця дамба підлягала охороні згідно з нормами Протоколу І до Женевських Конвенцій.
Цікаво, що лише імовірна шкода цивільному населенню зумовлює заборону нападів на дамби. Натомість шкода екології є фактично другорядною для міжнародного гуманітарного права.
Справедливо буде також зауважити, що підрив Каховської ГЕС можна також розглядати як порушення законів та звичаїв війни, а також як злочин відповідно до Кримінального кодексу України.
Отже, механізми притягнення росії до відповідальності справді існують на національному й міжнародному рівнях та вселяють обережний оптимізм. Проте правосуддя вимагає терплячості та залежить переважно від результатів російсько-української війни та активності й принциповості державних і громадських інституцій України.