Марія Гук: Альона, Ви – режисер, актриса… І тут борщі, кухня…
Альона Аль-Юсеф: Яким чином я потрапила на кухню. Ми були в Тернополі. Приїхали, я одразу ж побігла на кухню, ліпила вареники. Буквально на другий день. Теж різала там капусту й так далі… Потім ми поїхали до Львова, там я плела сітки. Потім ми були в Іспасі, там я теж плела сітки, і дивилась, чим можу зайнятися в Києві. Яка є волонтерська робота. Для мене принципово важливо відчувати, що я… на своєму місці. Виконуючи будь-яку роботу. Тобто, в будь-якій сфері. Саме відчуття того, що б я не робила: це маленькі кроки, це великі кроки – але вони мають значення. Тобто не тому, що я буду робити, тільки щоб робити. Я зараз без патетики. Для мене це надзвичайно важливо. Чи можу я стріляти? Можу. Я можу стріляти. Чи можу я бути парамедиком? Можу. Пройшла б два місяці курси й могла би бути парамедиком. Знову ж, виникає питання. Я не знаю себе. Наскільки саме в ситуації тотального страху, котрий там, на фронті… Взагалі, в цих умовах… Режисерська освіта, акторська, досвід, дозволяють мені цілком реально уявити всі супутні обставини й оцінити себе в цій ситуації. Що я буду?! Кому буде потрібна в разі чого моя смерть чи моє поранення? Скільки мені знадобиться часу для того, щоб стати корисною, будучи, наприклад, парамедиком чи там в стрілецькому підрозділі?
А тут, з кухнею, я розуміла: це те, що я точно вмію. Мені вистачить мого досвіду працювати в команді. Мені вистачить мого ресурсу. Я легко навчаюсь. Якщо в мене є інструменти. Й, звісно, як я завжди говорю, у мене є три пристрасті: театр, чоловіки й приготування їжі (усміхається – прим. М.Г.). Я чудово розуміла, що на кухні, щоб стати корисною, мені максимум потрібен буде тиждень. Які б не були об’єми. Я ніколи не працювала на професійній кухні. Це тільки досвід. Я розумію, що тепер, в цій ситуації, в мене є інструмент, де я реально можу бути корисною. Ось це й було визначальне. Звичайно, я розуміла, що піду на військову кухню. Мені важливо було знати… те, що я роблю… як би для тих… які на фронті, в точці нуль. От так. Ось це для мене було гостро. І тому я ще там думала: щоб не опуститись на внутрішнє дно, мені потрібно щось робити. І от якраз… Відчувати себе. Не чекати, коли я зможу бути корисною. А почати бути корисною.
Марія Гук: Як називається місце, де ви готували?
Альона Аль-Юсеф: Там, де я готую, називається «Військовий волонтерський штаб ГО “Свобода”». Там є декілька направлень. Гуманітарна допомога. І військовим, і медикаменти, і дітям… Плюс, я навіть не знаю, це батальйон від партії «Свобода». Це теж привід для іронії. Де я, а де партія «Свобода»? (сміється – прим. М.Г.). Мені було все рівно, я навіть не знала, що це партія. Якби я й знала, звичайно, пішла б. На кухні говорили про те, що видно, (посміхається – прим. М.Г.) коли людина… у неї дійсно є якісь навики. В акторській, режисерській професії. Я особливо нікому нічого не розповідала. І зараз всі вирішили, що я – дуже велика актриса, дуже великий режисер. Ми якось з іронією, а мені стали говорити: «Зачекай, це зрозуміло із того, як ти дієш у цих насущних обставинах». Тут і зараз. Як ти існуєш в насущних обставинах. Як ти використовуєш всі свої навики, інструменти. Це рівень твоєї підготовки, професіоналізму в основній сфері діяльності. Здатність перемикатись, навчатись. Бо якщо ти качатимеш істерику, коли в тебе в руках 45 літрів кип’ятку…
Марія Гук: Розкажіть про вашу команду.
Альона Аль-Юсеф: Навколо мене утворився такий ось простір. Абсолютно мій. У нас працювали люди: актриса, режисер, актор. Відеооператор. Аудитори з податкової. Бухгалтери. Викладачі високого рівня. Менеджери. Художник. Хореограф-постановник. Завідуючий постановочною частиною «Модерн-балету» Раду Поклітару… Ми називаємо Петра й Макса – два метри краси (посміхається – прим. М.Г.) Кажу: «Працюю на Олімпі. Ходять навколо молоді давньогрецькі боги». Держслужбовці. Навіть не можу сказати рівень. А з професійною освітою тільки двоє – шефиня-мама Таня і Альона.
Марія Гук: Ваша команда – сміливців і рішучих людей. Зайнятися абсолютно кардинальною справою.
Альона Аль-Юсеф: Це не подвиг. Я це розповідаю тому, що ми повинні бути свідомими і розуміти, що потрібно розв’язувати задачі, розвивати себе. Потрібно собі давати раду: ти тут і зараз. Все кинув, я тут. Я на кухні серед цих людей, яких я ніколи не знала. За будь-яких інших обставин ми б ніколи не зустрілися. Але зараз – ми команда. Моє «тепер» – бути сильною, потрібно не думати, що ти живеш в якомусь своєму, зручному, комфортному світі. В якому ти чогось досягаєш. В одному досягаєш, досягаєш – і от все, здається, розвалилось. Немає твого світу. Тому що твій світ, припустимо – це 70% твоя робота. І все, що зроблене, зв’язане – цього немає. І хто ти? І що в твоїй душі? … Якщо вмієш готувати, вмієш щось робити – витрати на це час, займайся цим, розвивай. От я прийшла на кухню, і найважливіше, важко знайти в собі сміливість, впевненість, швидко кумекати. Розвити навички. Я вмію готувати на 2 літри, а тепер потрібно навчитись на 35, 45. Я швидко вчусь, швидко вписуюсь. Не знаю, як пристосуватися до цієї печі, точно як в мультфільмі «Рататуй». Перші два тижні це було, з одного боку, весело: величезні тиражі, гігантські дошки… Ти не ріжеш 4 огірки, ти ріжеш 4 кілограми, і швидко. І ти повинен пристосуватися. І тут навчаєшся швидко, як цей Рататуй. Тоді менше розумієш як тримати руки, пристосовуватись до гігантських плит. Тому що гігантські плити – це температура. Багато дуже задач. Тому що тут розігрів, тут приготування; тут одні продукти прибули, інші треба розібрати: що пропало, терміни, не терміни… Ти завжди маєш вникнути. Ти просто на ногах стоїш 6-8 годин. Потім ти вчишся економити енергію, сили, розуміти як, куди тобі. Важкі сковорідки, каструлі… весь час піднімаєш вверх, вниз. І от потихеньку привчаєшся до ножів, пари. Пара – це опік. Неуважно став – це плити. Відкриті вони. Це ж поруч, в центрі робочих поверхонь, де ти готуєш їжу. Тобто ти притулився, не встиг повернутися – все, там опік. Рушничок не так взяв, упав на плиту – горить.
Марія Гук: У кожного своя історія.
Альона Аль-Юсеф: У нас на кухні у всіх майже чоловік, син, близька людина, знаходяться на фронті. Географія. Сєвєродонецьк. Це звідти ми всі. Луганськ, Донецьк, Київ, Маріуполь, Харків. Ми всі, в кого є військові взагалі чоловіки… Ми навчились там розуміти хто в кого, які прийшли новини, в кого які не прийшли новини, з ким, про що ми говоримо, з ким ми не говоримо. Кого потрібно відчути, кому потрібно сказати. Тому що всі в нас розмовляють двома мовами.
Марія Гук: Кожен фронт зараз важливий… Ви обрали свій – приготування.
Альона Аль-Юсеф: Напевно, найважливіше про значимість того, що ми робимо. Той же принцип. Ми розуміємо, що ми не можемо взяти буквально зброю. Але, знову ж, щоб були нагодовані, в шапці. Це просто. Я тут, на цьому місці. Я точно знаю, що можу бути корисним. І я буду. Я – айтішник (у нас є найвищого класу), я буду чистити картоплю, буду тягати це м’ясо, я буду готувати ці борщі, я буду сидіти з температурою… Я не знаю, до якого рівня прийдеш. Ти просто відчуєш цю температуру, весь цей режим. Я буду це робити.
Марія Гук: У кожної кухні є свої фірмові страви. А у вас?
Альона Аль-Юсеф: У нас є «секретна лабораторія», як ми її називаємо. Девіз я придумала: «Сушити можна все, якщо вірити, шо сушити можна все. Ти можеш все, якщо віриш, що все можеш». Отак у нас про сушку. Вигадуємо там і сири, і ще щось… При тому, що в нас немає спеціального обладнання (захоплено – прим. М.Г.). Спочатку все різалось вручну. М’ясо перероблялося півтори тонни (!!!). Для сушки. Це ж дуже великий об’єм! Скільки цієї капусти, цибулі, моркви! При тому, сушки… Як ми роздобували ці сушки! Це дякуємо нашим, хто в батальйоні відноситься до керівництва кухні. Професійні сушки дуже дорогі. Познаходили десь і поприносили. На цих сушках – спочатку все ріжеться, причому буряк не ріжеться, не мілко. Але спочатку запікається в цьому чудо-параконвектоматі, там вісім годин сушиться, перекладається, далі сушиться. Потім це все миється, інше засипається, перевіряється. Ми самі вигадували. Шукали, позалазили в інтернети, познаходили… Це аналог канадського сухпайка. Для армії.
Марія Гук: Ваша робота – дуже цінна, хлопцям на передовій приємно, що про них піклуються.
Альона Аль-Юсеф: До нас зайшов командир однієї з бригад «Свободи». Здоровий чоловік такий. І він звідти, з «нуля»… І так ми одразу кинулися на нього – обіймати… Він став нам доповідати: «Оце з’їли, ось відкрили… ви не розумієте. Яка там “Мівіна”!»… Це важливо… що вони потрібні, що вони не покинуті, що про них думають. Напевно, мені це важливо, щоб їм було важливо, кожному, хто там. Як кажуть, «немає чужих дітей»…
Людина – вона не ідеальна, вона слабка. Людина слабка, просто кожен по-різному з цим працює. Я завжди говорю про те, чому для мене важливо, чому ще ніби військові і в мене таке як би це бажання… Не те що трепет, а на рівні … дуже особистому підтримати ось цей дух, щоб їм сил додалося, а втоми поменшало, тому що я так уявляю, як їм там. А людина, вона слабка. Ми найслабша істота на цій планеті Земля: у нас немає ні пазурів, ні зубів таких, у нас нічого немає, щоб бути найсильнішим. А вони (військові) зараз мають бути найсильнішими.
Цитати з інтерв’ю.
Для мене принципово важливо відчувати, що я… на своєму місці. Виконуючи будь-яку роботу. Тобто в будь-якій сфері. Саме відчуття того, що б я не робила: це маленькі кроки, це великі кроки – але вони мають значення.
Моє «тепер» – бути сильною, потрібно не думати, що ти живеш в якомусь своєму, зручному, комфортному світі. В якому ти чогось досягаєш. В одному досягаєш, досягаєш – і от все, здається, розвалилось. Немає твого світу. Тому що твій світ, припустимо – це 70% твоя робота. І все, що зроблене, зв’язане – цього немає. І хто ти? І що в твоїй душі?… Якщо вмієш готувати, вмієш щось робити – витрати на це час, займайся цим, розвивай.
Ти можеш все, якщо віриш, що все можеш.
Правильне рішення – це твоє рішення. Зараз, в цю хвилину. Через дві хвилини буде інше рішення, якщо воно буде твоє – воно правильне.
Перший раз в Карпатах. Коли це все побачила, в мене перша думка була: тут живе Бог. Хоч я бачила гори: і Кавказ, і Крим, і в Сирії.
Як часто ми працюємо всередині? Як часто ми звертаємось до себе? І так часто, коли я собі говорю: навчуся їздити на велосипеді. І п’ять років дивлюся на велосипед. А тепер ти розумієш, що треба було їздити.
Ми найслабша істота на цій планеті Земля: у нас немає ні пазурів, ні зубів таких, у нас нічого немає, щоб бути найсильнішими. А вони (військові) зараз мають бути найсильнішими.