Доля колаборанта – Анастасія Шаповал

Анастасія Шаповал

Аспірантка інституту держави та права ім. В. М. Корецького, юристка у галузі кримінального судочинства.

Розділ статті: Право

Колабораціонізм – ровесник війни й окупації та їхній прагматичний компаньйон, який неминуче зʼявляється у країні, охопленій боротьбою з агресором. Завжди знайдеться той, хто агітуватиме відчинити ворогу ворота міста, що перебуває в облозі, чи обійме посаду в окупаційній адміністрації. За століття від греко-перських воєн, падіння Константинополя, Кіпрської війни та Батуринської трагедії до Другої світової війни людство у цьому неодноразово переконувалося, то невже російсько-українська війна могла бути винятком?

За рік війни українці проявили безпрецедентний рівень національної єдності. Водночас поволі терміни «колаборант», «колабораціонізм» та «колабораційна діяльність» стали частиною повсякденного словника країни в умовах воєнного стану.

Агресор завжди шукає способів отримати перевагу у розв’язаній війні, використавши місцеве населення окупованих територій проти власної держави. Ледь не щотижня у стрічці новин разом зі звичною статистикою орієнтовних втрат ворожої армії обов’язково промайне повідомлення про чергових колаборантів.

Натомість громадян України на співпрацю з окупантом може штовхати сотня причин: від особистих невтілених амбіцій до надмірної прихильності до «руского міра». Часом банальність зла навіть дивує.

У пресі висвітлювався вже не один судовий процес, але в майбутньому їх буде більше, тому що відповідальність за співпрацю з ворогом невідворотна.

У цій статті роз’яснюємо, які дії є колабораціонізмом, чому правосуддя над колаборантами є істотним викликом національній судовій системі та чи багато спільного у дениса пушиліна й леоніда пасічника з Філіппом Петеном.

Що таке колабораціонізм? Політична та юридична концепція колабораціонізму значною мірою була сформована під впливом подій Другої світової війни та її наслідків. Проте саме поняття тлумачилося по-різному і залежало від законодавства конкретної держави. Як колабораціонізм розглядали й розкриття інформації ворогу, і участь у бойових діях на його боці, і здійснення пропаганди, спрямованої на дискредитацію своєї країни.

За час воєнного стану до Кримінального кодексу України були внесені зміни. Так, у березні 2022 року кримінальний закон був доповнений окремою статтею під назвою «колабораційна діяльність», що є синонімом поняттю «колабораціонізм». Таким чином законодавець відмежував колабораційну діяльність від державної зради, пособництва ворогу та поширення інформації про розташування зброї, техніки та військовослужбовців.

Колабораціонізм – це добровільна співпраця громадянина України з окупаційною владою, яка виходить далеко за рамки modus vivendi. При цьому міжнародне гуманітарне право, що застосовується під час збройних конфліктів, прямо не забороняє вербування колаборантів.

Згідно з українським законодавством, колабораційна діяльність може здійснюватися у формах:

• публічного заперечення збройної агресії проти України, встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України;
• публічних закликів до підтримки рішень з та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора, а також до співпраці з ними;
• невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України;
• добровільного зайняття посади у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора;
• участь в організації та проведенні незаконних виборів чи референдумів на тимчасово окупованій території або публічні заклики до їхнього проведення тимчасово окупованій території;
• здійснення пропаганди у закладах освіти та впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти на окупованих територіях;
• передачі матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора;
• провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, у тому числі окупаційною адміністрацією держави-агресора;
• організація та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або його окупаційною адміністрацією;
• зайняття посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території;
• участь в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та/або в збройних формуваннях держави-агресора;
• надання зазначеним формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України [2].

Доцільно зазначити, що судові процеси над колаборантами після Другої світової війни у Східній Європі та Радянському Союзі, ґрунтувалися на надзвичайно широкому розумінні колабораціонізму [5, 82]. Колаборантами визнавали також і військовополонених та цивільних осіб, які просто опинилися на окупованих Німеччиною територіях, десятки тисяч з них були страчені або відправлені у заслання [4, 157-158; 5, 82-83]. Післявоєнне правосуддя над ймовірними колаборантами було інтенсивнішим і кривавішим, ніж переслідування німецьких воєнних злочинців [8, 342-343; 5, 83].

Отже, колабораціонізм – це насамперед добровільні активні дії громадянина України, які спрямовані на полегшення взяття під контроль окупованої території, так би мовити, важливий інструмент колонізації, спрямований на шкоду суверенітету, територіальній цілісності, недоторканості, обороноздатності, державній безпеці.

Проте тут не може йтися про вимушену співпрацю з окупантом, яка зумовлена необхідністю виживання чи проживання на одній території.

Вчителі на окупованих територіях теж є колаборантами? Кожен випадок первинно кваліфікований як колабораційна діяльність повинен оцінюватися індивідуально з урахуванням умов, у яких людина опинилася. Стверджувати, що усі ті, хто продовжують належно виконувати свої професійні обовʼязки, покладені на них Україною, на окупованих територіях є зрадниками й колаборантами, щонайменше неправильно.

Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у сфері освіти, держава-агресор зобовʼязана забезпечувати й гарантувати навчання дітей за освітньою програмою території, що ними окупована. Водночас зрозуміло, що вчителі на окупованих територіях наразі працюють в умовах навʼязування російської освітньої програми. Тому вимушене викладання математики російською мовою за російською шкільною програмою не робить вчителя автоматично колаборантом.

Проте як бути з вчителями суспільних наук, які за своєю суттю мають ідеологічне навантаження та несуть «рускій мір»? Питання залишається відкритим.

А ті, хто взяв російський паспорт, колаборанти? У випадку отримання російського паспорта теж усе треба оцінювати залежно від обставин. Часто у звичайних людей в окупації просто відсутній вибір, оскільки окупаційна адміністрація робить усе для того, щоб примусити отримати документ з гербом рф на обкладинці. Тому люди, які їх отримали, щоб мати змогу пройти контрольний пункт й купити продуктів, не колаборанти. Проте ситуація змінюється, якщо, наприклад, працівник поліції бере російський паспорт і вже виконує накази новопризначеного «керівництва», або суддя, який прийняв громадянство рф й здійснює правосуддя від її імені. Тобто чимало залежить й від функцій, які особа виконує на окупованій території з новим паспортом.

Хто розслідуватиме і судитиме? Міжнародні судові органи на кшталт Міжнародного суду ООН та Міжнародного кримінального суду, певно, здійснюватимуть правосуддя щодо вищого керівництва держави-агресора та її армії, які безпосередньо відповідальні за акт агресії, а також організацію вчинення інших міжнародних злочинів. Натомість розслідування фактів колабораційної діяльності та здійснення правосуддя у таких справах залишиться прерогативою національних правоохоронних органів й судів, оскільки місцеві колаборанти тільки пішаки для тих, хто занадто буквально читав Н. Макіавеллі.

Водночас кримінальний процес щодо фактів колабораційної діяльності – справа надзвичайно відповідальна. Випадки колабораціонізму бентежать суспільну думку. Суспільство часто обурене надто мʼяким запобіжним заходом чи мірою покарання для колаборанта. Тому судам необхідно памʼятати, якщо не вони згідно із законом обʼєктивно й справедливо розглянуть справу, то відбуватимуться звичайні самосуди.

Повертаючись до часів Другої світової війни, можна знайти свідчення того, як по всій Європі тисячі ймовірних колаборантів були вбиті юрбами цивільних та організованим опором [7, 82-83; 5, 81]. Італійські партизани здійснювали свавільні страти фашистських чиновників, функціонерів, колабораціоністів і донощиків. У Франції близько 9000 прихильників режиму Віші були страчені або поза судом, або після швидких військових трибуналів [7, 68; 5, 81]. Відбувалося просте зведення рахунків.

Під час обговорень новин про чергових колаборантів часто зʼявляються міркування про необхідність позбавляти засуджених за колабораційну діяльність громадянства України або виборчого права. Тут важливо зазначити, що це не тільки недоцільно, а й неможливо. По-перше, заборона позбавлення громадянства громадина України міститься у ст. 25 Конституції України, й одним з принципів інституту громадянства є запобігання виникненню випадків без громадянства [1; 3]. По-друге, виникає питання про те, чи варто ламати демократичну виборчу систему, де виборчі дільниці облаштовуються навіть у місцях позбавлення волі, та вносити зміни до основного закону спеціально, щоб позбавити окремих осіб права голосу. На думку автора, ні.

Колабораціонізм в Україні схожий на той, що був у Франції за часів Другої світової війни? У Франції, на відміну від теперішньої України, колабораціонізм існував на державному рівні. Зрозуміло, що колабораціоністи були у всіх європейських країнах, окупованих нацистською Німеччиною. Проте у Франції ситуація особливо вирізняється. Французький уряд під керівництвом Ф. Петена відмовився від еміграції та підписав політичне перемир’я замість суто військової капітуляції та добровільно пішов на політичну та економічну державну колаборацію з Третім Рейхом [6, 157]. Згідно з умовами договору від 22 червня 1940 року дві п’ятих території Франції утворювали Південну зону або «Вільну» зону, яка, до речі, залишалася неокупованою до листопада 1942 року, що було унікальною ситуацією в Європі [6, 159].

Ф. Петен був переконаний, що нацистська Німеччина вже перемогла у війні.

Натомість представники так званих «л/днр» погодилися на співпрацю з рф, розуміючи, що розвʼязання конфлікту на сході України, значно її послабить і підготує плацдарм для майбутньої анексії інших територій.

Повертаючись до прикладу Франції, відомо, що французький уряд розмістився у Віші та його влада поширювалася і на окуповану зону, але залежала від схвалення німецького військового командування, яке користувалося «правами окупаційної влади» [6, 159]. Через кілька тижнів після перемир’я Третя республіка припинила своє існування, уся повнота виконавчої, законодавчої та установчої влади перейшла під контроль маршала Ф. Петена [6, 159]. Встановлення авторитарного режиму називалося «національною революцією», яка мала на меті відродити Францію, вилікувавши її від «пороків» Третьої республіки, яку звинувачували у відповідальності за поразку Франції [6, 159].

Німецька окупаційна політика у Франції переслідувала три основні цілі: надовго послабити Францію у військовому та політичному плані, підтримувати спокій і порядок за допомогою якомога меншої кількості військовослужбовців, максимально використовувати французькі економічні ресурси для ведення власної війни. Віші намагався, з одного боку, через добровільну політичну та економічну співпрацю домогтися для Франції вигідного становища, в ідеалі – ролі молодшого партнера в європейському «Новому порядку», а з іншого – реалізувати свій політичний і суспільний проєкт [6, 159].

За нацистською «методичкою» з 2014 року працює в Україні і рф.

Дивно зараз ставити Ф. Петена, французького патріота та героя Вердену, в один ряд з опортуністами л. пасічником та д. пушиліним. Проте в історії є своєрідне почуття гумору.

Ф. Петен прагнув не тільки отримати владу, а й зберегти хоч якусь частину Франції будь-якою ціною. Натомість українські колаборанти прагнуть зробити усю Україну однією великою зоною, що не придатна для життя, до якого ми усі звикли.

Ф. Петен мріяв про збереження французької нації у вирі перекроювання карти Європи, натомість донецькі колаборанти підтримали концепт вигаданого «народу Донбасу» винятково задля отримання владних привілеїв.

Водночас і Ф. Петена, і л. пасічника з д. пушиліним історія запам’ятає як колаборантів.

Колабораціонізм – зараз дуже болюче питання для України. Ненависть до ворога сильна, але ненависть до свого зрадливого земляка ще більша. Колаборантів засуджують настільки, наскільки глорифікують сили опору. Проте нехай краще відбудеться правосуддя й колаборант несе довічне тавро як Ганс Ланда з «Безславних виродків», ніж загине від рук своїх же співгромадян посеред темної вулиці. Тому важливо, щоб саме українська Феміда покарала колаборанта, що убезпечить від скоєння злочину з ненависті інших громадян.