Юлія Чаюн – волонтерка “Польової кухні”. 38 років, киянка. Власниця інтернет-магазину жіночого одягу.
Як почалася твоя робота в «Польовій кухні»?
У мами є знайома. І вона в перші дні війни зустріла її на вулиці і каже: «Наташо, (маму звати Наташа), тут польову кухню відкрили і я туди ходжу». Там був і штаб тероборони. Туди приходили чоловіки записуватися. Чоловік і жінка, які жили напроти в будинку, почали готувати для них гарячий чай, якісь бутерброди. Просто для цих хлопців, вдвох. Потім вони десь знайшли польову кухню і якось почали люди, які тут близько живуть, приходити. Роботи не мали, хто не виїхав. Приходили ті, у кого чоловіки в теробороні, багато приходило знайомих дівчат та жінок. І почали, спочатку під відкритим небом, а потім встановили палатки – все це розрослось в польову кухню. І ця ж мамина подруга каже: «Я ходжу на польову кухню, може ти будеш ходити зі мною?». Мама мені дзвонить, я кажу,що підемо. От я почала приходити. Дуже багато дівчат приходило, що навіть не було місць.
Серед працюючих на кухні скільки було чоловіків і жінок?
Мені здається, що там було 50\50. Кухарями були всі чоловіки. Це були всі професійні кухарі з ресторанів. Було дуже багато такої роботи, щоб щось носити, щось хтось будує, прибиває. Все це чоловіки робили. А жінки – на кухні. Чистять, миють, готують. Важку роботу: дрова рубати – то чоловіки робили. Охорона – чоловіки. Добудовували палатки, монтували їх – чоловіки. У нас були на кухні всі жінки, а один чоловік був, то він нам воду носив, виносив брудну воду, приносив овочі зі складу, заносив картоплю – ми там нарізали по дві відра картоплі . Це була така чоловіча робота, бо ми все це носили спочатку самі, а потім розумієш, що 5 разів піднімеш це відро і відчуваєш, що це просто… Але там взагалі на початку ти про це все не думаєш. Всі роблять одну справу і ти робиш. Там, де гуманітарну допомогу приймали, там вже і чоловіки, і жінки були. Це другий підрозділ. А готували у нас тільки чоловіки. Може, жінки не йшли, я не знаю. Салати робили дівчата. А от борщі… Там же оці польові кухні, там же спробуй помішати. У нас всі кухарі – богатирі були. Дуже смачно готували.
Для військових, для лікарень, пологових будинків, малозабезпечених. А потім ще почали відкривати точки роздачі їжі на Троєщині, на Дарниці. Просто приїжджали, в якийсь конкретний час. І люди збиралися, багато було пенсіонерів. Не можна було ніде нічого купити, то ми просто роздавали. Що ми готували для воїнів і для лікарень, то теж будь-яка людина могла прийти і поїсти. Була ситуація, коли мені написала моя колишня співробітниця, шо десь у Бучі її чоловік з другом знайшли жінку, у якої розбомблена хата і вона варить їсти на вулиці. Я розповіла своїм. Вони згодилися допомогти. Приготуємо їжу на певну кількість людей. І наші хлопці возили туди. Коли приходив запит, вони перевіряли, що за люди, скільки чого потрібно і возили.
Спонсори різні, «Макдональдс», «Сільпо». Це я вже знаю зі сторінки польової кухні, що вони вже самі виставляли. Багато з кафе, що поряд. Базарів. Фермери. Я досить часто виходила в соціальні мережі із запитом про те, що потрібна допомога. Одна моя подруга, маючи лише 400 грн, пішла і купила моркву, часник та привезла машиною. Через волонтерів отримували кошти. Одна моя знайома (Марина), ми з нею навчалися в інституті, а зараз вона в Америці живе, то вона мені гроші пересилала. А продукти привозили всі, хто міг.
Класне. Дуже смачно. Там кожен кухар приходив з чимось своїм. 100 % кожного дня був борщ. Супи різні, плови, картопля, дуже багато салатів дівчата робили. І ще робили так: ось привезли баклажани. Хтось привіз 20 ящиків баклажанів. Ми їх на кубики порізали і зробили рагу. Привезли багато капусти. Щось треба зробити? Так, щоб не пропадало. Привезли, пам’ятаю багато грибів. Що з тими грибами робити? І суп з грибами, картопля з грибами. Щоб не пропали. Так смачно готували, просто навіть не віриться, що в такий важкий час – така смакота!
Чого ти навчилася на «Польовій кухні»?
Я не готувала, я різала. Я навчилася багато і швидко різати. Я на заготовках була.
Це дуже важко. Але коли ти там знаходишся і спілкуєшся… Там була така атмосфера: «Ми – виграємо! Ми переможемо!». Ми були такі впевнені і натхненні. Спочатку, коли я прийшла, виривали один в одного роботу, тому що хочеться щось робити, хочеться чимось допомогти. Я не брала вихідних, але потім я вже розуміла, що ти виснажена, спина болить. Тебе ж ніхто не змушує, це за власним бажанням. Але не можливо було не ходити, тому що тягнуло і хотілося. Прямо класно. Ця атмосфера… Але це важко. Перший місяць мої руки, нігті – «всьо…» Але мене це навчило. Перемити мішок картоплі в таких умовах! Ти розумієш, що стираються всі ці грані. У нас були шапочки, фартушки. Це по началу, коли все починалось, це було все в таких умовах… Все дуже швидко, багато і не зрозуміло, що буде завтра. А як це вже все пішло структурно, то ми вже були в чепчиках, рукавичках.
Для дівчат, які все різали, зразу зробили окрему палатку. Перші декілька днів вони були на свіжому повітрі. І було дуже холодно. Це ж з лютого почалося. І руки замерзали, коли там миєш. А потім зробили палатку, де була спеціальна пічка, як в саунах ставлять. Нам спочатку чоловіки підкидали дрова, а потім ми вже самі навчились. Тепло було, комфортно.
Ми розділились на зміни. Я ходила в другу зміну з 13.00. Приходиш. Там прохідна є. Всі записані. Береш бейжик, який нам давали, щоб ми розуміли, що це люди наші. Хоча ми один одного вже в лице знали. Приходиш, береш зразу резинові рукавички, дощечку, ніж і заходиш в свою палатку, а там була уже старша зміни, яка ходила по кухарях і питала, що приготувати. У нас було чотири столи, за якими ми сідали готувати. Ми були різного віку: 18 і старші. Хоча одна мама ходила з донькою, котра навчалася на першому чи другому курсі інституту. А найстарша жінка взагалі пенсійного віку була. Хто картоплю ріже, хто чистить. Буває щось терміново треба , то швиденько робили.
Ми там і їли, бо нас там годували. Якщо ти тут всі сили віддаєш, то вдома немає часу готувати… Тому ми тут всі їли. Чай у нас був завжди.
З 13.00 – до 18.00. Коли ми вже на зміни поділилися, вже робота структурувалася, бо спочатку було зранку до 20.00. Там теж були запити: зранку стільки-то, ввечері – стільки-то. А бувало і таке, що потрібно ще додаткових 500 порцій і треба ще 3 відра моркви натерти. Намити, начистити… Багато фізичної праці. Мене це дуже сильно рятувало, тому що мені здається, я б не вижила. Ця енергія злості і страху. Не можна не боятися. Енергія пішла в цю роботу. Ми вже знали один одного, всю роботу і вже дуже легко працювалося. Робота дуже швидко робилася.
Люди яких професій у вас були на кухні?
Косметолог, стюардеса була, керівники компаній, інженери, викладачка музики. Взагалі … Цікаво потім в житті побачити цю людину. Ти з нею картоплю миєш. Вона така з хусткою зав’язаною, без макіяжу. От у нас два кухарі було… Один – оперний співак, а жінка – вона у нічну зміну приходила, оперна співачка.
Були дівчата нафарбовані, але не ті, що на кухні. А ті, що гуманітарку приймали. То уже сприймалося дуже дивно. Я пам’ятаю: сидимо якось у себе в палатці, я у косинці , а то ж вічно така гарна, а тут косинка, не нафарбована. Я кажу, дівчатам, які ми всі красиві, такі справжні. Всі, хто був на кухні, не фарбувалися. Там не можливо було. Хіба фарба для війни? До нас багато журналістів приїжджало з різних країн. І деякі заходили: «О Боже, у вас тут цибулевий дим». Жартували. А ми вже звикли. Я вся пахла цибулею і димом.
Так – так. Щоб ніде нічого не падало. У нас були такі шапочки. Я в косинці, бо мені в шапочці було дуже жарко. Я собі косинку зав’язувала. Спочатку було дуже соромно. Я в косинці … А потім, подумала, що це такі дрібниці.
В чому було зручно працювати ?
Я була в лосинах, кофта якась і куртка. Але куртки ми знімали, бо в палатці тепло було. Нам принесли жилетки. Потрібно було, щоб дуже зручно було. Я сміялася, щоб потім так не сісти в метро.
Все смачне. Борщ найсмачніший.
Дівчата, що стояли на роздачі, приносили. І багато приносили люди. Але, коли приходила людина і говорила, що булочки нам спекла – не брали. Не знаєш, що це за людина і що це за булочки. Було оголошення, що нам потрібні до чаю пряники, булочки. І коли привозили компанії, фірми, тоді брали, а у людей – ні. Коли людина тут працює і приносила, то всі їдять. Годували дуже смачно. Хлопці-кухарі пекли щось.
Набрали вагу😊)) Майже всі набрали вагу. Ти ж ніби багато робиш, але те принесли, те принесли. Я вдома так не їм: борщ, вермішель, вареники, млинці. Приносять всього по одному, по два… і я просто набрала вагу. Нам казали, що потрібно гарно їсти, бо нам потрібні сили, тому що ми багато працюємо.
Чи можна було з собою взяти додому продукти?
Ми коли йшли додому, нам давали борщові набори: буряк, картоплю. Ми дивувалися: навіщо. А нам пояснювали,що ми цілий день працюємо, нам не платять гроші, то хоча б так віддячують. Може, дійсно так. У мене є якісь заощадження. А я ж не знаю, що буде далі. Я зараз не візьму цю картоплю і буряк, а витрачу свої гроші. Я приходжу сюди, допомагаю, а мені немає за що це купити. Це все так було. Нам казали, щоб підходили і брали все, що було, бо ж родина вдома. У кого є діти, можна взяти по йогуртові.
Це такий крутий досвід. Я так їм вдячна. Що вони є, що дали можливість бути корисною. Оця енергія, багато якої було негативної, потрібно було кудись спрямувати і я її чітко спрямувала туди, куди вона була потрібна. Я дуже вдячна. І спілкування. Ми всі жартували про путіна і про війну. І підтримка була. Ми наприклад, щось ріжем, ріжем, а хлопці крикнуть: «Повітря». Повітряна тривога. Ми все кидаємо, сумку хватаємо і біжимо. У нас бомбосховище через дорогу в будинках. Ми там сидимо, а кухар каже, що там картопля згорить… Жарти … І ти не боїшся. Ти знаходишся в такому ресурсі з людьми, які націлені на перемогу. Це дуже класний досвід. Я не знаю, що б зі мною було. Мене це психологічно врятувало.