Як проявляється пристрасність українців у боротьбі з агресором та щоденними викликами – Ірина Ворожбит

Ірина Ворожбит

Історикиня, вчителька, акторка. Спеціалістка з історії України ХІХ - початку ХХ ст. Магістерка історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Коло інтересів: тілесність в українській історії та культурі, біографістика, соціальна історія. Експертка з питань історії, наукова редакторка та ведуча історично-просвітницьких відео на YouTube.

Розділ статті: Війна

У 1917 році відомий український історик – Михайло Грушевський, опублікував статтю під назвою: «Хто такі українці, і чого вони хочуть?». З того часу пройшло понад 100 років, і під тиском зовнішніх обставин, ми почали з другої частини. Нині українці хочуть вижити фізично, психологічно, духовно. Це гідне прагнення. Якщо вірити цивілізаційним теоріям, то питання: «Хто такі українці?», – звучить як виклик. Задля збереження своєї самобутності, ми мусимо на нього відповідати. Позаяк, спільнота живе і розвивається до тих пір, поки відгукується на виклики. Якщо російська військова агресія – це зовнішній виклик, на який ми завзято відповідаємо,  то питання: «Ким/якими ми є?», – належать до внутрішніх, більшою мірою підшкірних. Що варто взяти з собою, аби розібратися в нашій «кухні»? Спробуємо обрати сміливість, інтерес і чесність. Камера! Мотор! Починаємо!

Нещодавно українські книгарні наповнилися виданням промов Володимира Зеленського з першого дня війни. За майже одинадцять місяців повномасштабного вторгнення, це були різні тексти, спрямовані на співвітчизників, західних партнерів та на аудиторію держави-агресора. Для спічрайтерів було подане особливе завдання – писати пристрасно і тригерити почуття людей, на котрих безпосередньо направлена промова.

Стійкий інтерес українців та міжнародної спільноти до промов В. Зеленського, які стали вже самодостатнім наративом, пояснюється їх потраплянням «в саме серденько». Безумовно, війна підсвічує пласти, які знаходились до часу поза межею раціонального, а відтак усвідомленого широким загалом. Це, насамперед, архетипні риси українців, які виявляються на полі бою, в тилу, в еміграції, діяспорі та синтезуються в текстах лідера України.

Спробуємо проаналізувати найперші оцінки виступів президента. «BBC Україна» в публікації від 25 лютого:

«Його пристрасна спроба закликати до голосу розуму, яку він зробив 24 лютого рано-вранці, за кілька годин до вторгнення Росії, коли він звернувся до росіян російською мовою, на жаль, провалилася. Але ж вона зробила його, колишнього коміка та актора, лідером воєнного часу, навколо якого згуртувалися українці».

Акцентуємо: саме такі «пристрасні промови» хочуть чути люди, і це стає для них своєрідним об’єднавчим чинником. Отож, мова піде про пристрасність, яка властива українцям. Аналізуючи відео-звернення, можна зробити висновок, що пристрасності додають апеляції до самого себе:

«Теперь я хочу обратиться к гражданам россии, не как президент. Я обращаюсь к российским гражданам, как гдажданин Украины».

В. Зеленський свідомо полишає позицію «зверху», і продовжує говорити на рівних. Це додає інтимності:

«Как могу быть нацистом я? Расскажите об этом моему деду, который прошел всю войну в пехоте советской армии… Стрелять в кого? Что бомбить? Донецк?… «Артёма», по которой я гулял с друзьями? «Донбасс арену»? Где я болел вместе с местными за наших, украинских пацанов на евро? Парк Щербакова? Где мы вместе выпивали, когда наши пацаны проиграли. Луганск? Дом, где живет мать моего лучшего друга?»

Зійшовши з публічного рівня на особистий, йому вдається бути щирим. Якщо говорити акторською мовою, то це про магічне «Я в запропонованих обставинах». В обставинах, які нам «люб’язно» запропонували сусідоньки-терористи. Перед виходом на сцену актори імпровізації завжди відповідають собі на три питання: «Хто я? Де я? Чого я хочу?». Все скидається на те, що В. Зеленський собі відповів. Він – громадянин України, у вільній, незалежній України і хоче миру. Наявність мети розпалює пристрасть.

Що ми загалом знаємо про пристрасть? У словнику сучасної української мови це слово вживається у трьох значеннях:

1. Сильне, бурхливе у своєму виявленні почуття.
2. Предмет особливого потягу, інтересу.
3. Сильний фізичний потяг до іншої особи.

У християнській традиції пристрасть виступає обмеженням свободи особистості, і має цілком гріховну природу. Апостол Павло зауважував: «Ніщо не повинно володіти мною». При цьому, християнська етика на кожну пристрасть наводить  чесноту (гнів – любов, смуток – радість і т.д). Складність полягає в тому, що пристрасть і гріх ходять поруч, інколи взявшись за руки. Безумовно, філософські тлумачення пристрасті не зводяться лише до християнства. Галілео Галілей писав: «Ніщо велике в світі не вершилось без пристрастей».

Енергетично пристрасть є значно потужнішою, ніж розум та чуттєвість. Велика кількість філософів вважає, що пристрасть є найсильнішим почуттям людини. А де, власне, пролягає межа позитивного та деструктивного вияву пристрасності? Очевидно, для повнішого розуміння речей, варто долучити до філософських трактувань візії психологів.

Сучасні підручники з психології стверджують: «Основні мотиви поведінки і діяльності людини глибоко коріняться в пристрасності і визначають своєрідність особистості». Людина проявляється всебічно, коли вона охоплена пристрастю. Пристрасть – велика сила, тому важливо, на що вона спрямована, і означає порив, захоплення, орієнтацію усіх потуг на конкретно визначений, єдиний об’єкт. Пристрасть перетворюється на чесноту, коли стає осмисленою, і виступає інструментом (направду найпотужнішим) в процесі досягнення мети.

Чи накладається сприйняття українців на іноземні рецепції? Промову В. Зеленського перед конгресом США від 21 грудня 2022 року, американці нарекли «пристрасною» («passionate»).  Звернення президента від 28 липня 2022 року, приурочене до Дня Української Державності, «The New York Times» теж характеризує як «passionate speech» («пристрасна промова»).

Інтернет-видання «BBC News» в повідомленні:

«Війна в Україні: Зеленський розповідає  ООН про жахи російського вторгнення», зазначає: «Очікувано, що Президент Володимир Зеленський, почав розлючену, пристрасну атаку на російську армію…». (As expected, President Volodymyr Zelensky launched a ferocious, passionate attack on the Russian military…).

Британські ЗМІ – «The Daily Telegraph» у Твіттері охрестили «пристрасним» відкритий лист Олени Зеленської до світових медіа від 9 березня 2022 року про масове вбивство Кремлем українських дітей. Зайвим буде перераховувати оцінки виступів Зеленського в ключі пристрасності, оскільки мережа ними рясніє. При цьому тенденція є цілком зрозумілою: українці в цій війні воюють та живуть пристрасно.

В перші дні повномасштабного вторгнення гопники з Оболоні в Києві голіруч зупинили БТР. Під час бійки один із чоловіків підбіг до місця події і закидав окупантів шматками асфальту. Українська жінка збила ворожий дрон банкою з помідорами.

Під Каховкою українські роми вкрали танк. Бабуся отруїла дев’ятьох окупантів, шестеро померли, трьох, на жаль, врятували. Цікава їхня доля. Без єхидства і сентиментів. Богонатхненна сентенція, яка вже стала мантрою: «Руzкій ваєнний карабль, іді на х@уй!». Цю фразу з кінця лютого повторюють дорослі та діти. Уся мережа зараз наповнена нецензурною лайкою. Її доречність на разі викликає жваві дискусії в суспільстві.

Мене особисто, як вчителя історії, «відчитали» працедавці за те, що я використала відоме слово з трьох букв на своїй персональній сторінці в соцмережі. Типу я паплюжу честь компанії у такий спосіб. Психологи ж твердять, що це абсолютно нормальна реакція здорової людини на тони стресу, які кожен українець має щохвилинно. Так наше несвідоме розрізняє норму і девіацію. Перейти на лайку в моменті – це передовсім стати чесним з самим собою. Назвати речі своїми іменами без прикрас і гриму. Коли ми читаємо в новинах, що за одинадцять місяців повномасштабного вторгнення загинуло понад 7000 мирних громадян, то реакція має бути адекватною ситуації. Оскільки ми говоримо не про троянди, а про втрачених назавжди наших співвітчизників. Пристрасть доступна щирим і правдивим. Чесність дає можливість розслабитися і зняти тілесні затиски, прийняти ситуацію, якою гіркою вона б не була. Чесність очищує, енергія вивільняється і хочеться діяти. Так народжується пристрасть.

Своїми думками з приводу вживання ненормативної лексики в нинішніх реаліях в інтерв’ю поділився український художник Олекса Манн:

«Така ситуація, що без ненормативної лексики зараз мало що можна виставити. Є дві позиції: що це не наша українська лексика, що це якимось чином привнесено. Насправді наша абсолютно, вона народилась в епоху прикордоння з палеоліта і неоліту, у період матріархату. По-друге, зараз, наскільки я розумію, це допомагає зняти стрес. З опонентами по-іншому розмовляти просто не виходить».

У нашому суспільстві відбувається тотальне переосмислення всього, і нецензурна лайка тут не виключення:

«…Усе помінялось. Ненормативна лексика завжди була маркером свободи висловлювань і в літературі, і в публічних виступах митців. Зараз із напрямком “руському кораблю” це стало маркером спротиву. Відбувається оздоровлення суспільства, зняття табуйованих тем і речей. Так люди розмовляють у житті. Уся світова література просякнута ненормативною лексикою, тому що вона там [на Заході] не настільки табуйована, як в нас. Мені здається, це наслідки радянської цензури. Коли люди матюкалися, але могли принизити набагато більше іншими речами, ніж сказати в лоб».

Пристрасть ходить поруч з харизмою. Харизматична людина не соромиться бути собою. Усім відомий Олександр Поворознюк з його суржиком, лайкою після кожного слова, та хітом про те, що має робити «Вова» з окупантами – уособлює певні крайнощі. Однак, українці його цілком нормально сприймають, бо він прямо та безпосередньо на увесь загал говорить ті речі, з якими більшість погоджується. Лайка в умовах війни згуртовує, як це не дивно. Адже ми всі так думаємо, і так оцінюємо ті випробування, які щоразу долаємо. О. Поворознюк теж пристрасний, бо в одному інтерв’ю Євгену Кошовому сказав: «Жека, я не вий@буюсь. Я такий, як є». Війна демонструє, що українцем бути круто. Кайф від себе народжує пристрасть, яка проявляється через готовність діяти задля досягнення бажаного. На разі ми хочемо одного. Ми маємо мрію одну на всіх, і ми йдемо до перемоги. Саме вона нас п’янить і запалює. Ми, як ті мурахи, котимо свої кульки, цілеспрямовано і працьовито задля нашої рідної, єдиної в світі України. А солов’їною обов’язково заспіваємо. По війні.